У шкільних коридорах сьогодні вже не панує тиша поваги, а частіше лунає гул зневаги. Вчитель, який ще кілька десятиліть тому був фігурою беззаперечного авторитету, нині нерідко стає мішенню для образливих прізвиськ, зйомок на телефон, цькування в соцмережах, а іноді й відкритого фізичного насильства. Говорячи про права учнів, система чомусь обминає таке поняття як повага до вчителя. Учнівська свобода у деяких школах давно перетворилася на вседозволеність, а межа між вчителем і «приколом» розмита до непристойності. Однак авторитет вчителя не згорів раптово, а повільно лущився, немов шар старої фарби. Все це є симптомом глибшої хвороби, коли знання перестають цінуватися, а слабкість стає приводом для нападу.
Класний терор: хто зламав авторитет вчителя
Зверхній та зневажливий тон у батьківських чатах, а також байдужість чиновників, які бачать у вчителі лише функцію, а не людину, поступово перетворили педагога з наставника, на службовця, який має обслуговувати аудиторію з 30 учнів.
Нещодавно у Рівному стався тривожний випадок, який викликав активне обговорення у суспільстві. У 24-му ліцеї під час уроку тринадцятирічна учениця вдарила свого вчителя циркулем, бо їй не сподобалося, що він наполягав на тому, аби вона прибрала телефон. Все відбулося прямо в класі, на очах інших учнів. Викликали поліцію, підключили ювенальну превенцію, психологічну службу, але департамент освіти поки що уникає детальних коментарів.
Триває перевірка обставин, шукають мотиви поведінки дитини. Та варто зрозуміти, що ця подія вказує не на випадковість чи локальний конфлікт, а ілюструє глибоку і неприємну тенденцію. Вчитель більше не є недоторканною фігурою у класі. Ситуація, коли педагог отримує удар від учня, стала можливою не тому, що в одній школі щось «пішло не так». Вона стала можливою тому, що зневага до вчителя вже давно перестала бути дивиною. І це демонструють інші подібні випадки.
У київській школі теж було зафіксовано конфлікт, який вийшов за межі звичайної учнівсько-вчительської суперечки. Під час уроку одна із учениць голосно слухала музику, попри присутність учителя та навчальний процес. Після зауваження з боку вчительки ситуація загострилася і словесна напруга переросла у фізичне протистояння. За словами очевидців, учениця агресивно відреагувала, дійшло до штовханини та ляпасів. Цей інцидент став ще одним прикладом того, наскільки загостреними можуть бути стосунки між учнями та вчителями в сучасній шкільній реальності. Реакція дитини на зауваження вчителя, що закінчується фізичним зіткненням, свідчить про глибший розрив між повагою до педагогічної праці та відчуттям власних меж з боку учнів.
У місті Покров, що на Дніпропетровщині, звичайний день у школі завершився публічним скандалом. Усе почалося з конфлікту між учнем восьмого класу та вчителем іноземної мови, який згодом переріс у бійку. Подія швидко набула розголосу, бо відео інциденту з’явилося в соцмережах. Учасників встановила поліція, але школа офіційно воліє мовчати. Коментувати ситуацію директорка ліцею відмовилася, а сам учитель не захотів говорити з журналістами.
Про те, що між учнем і педагогом був не один конфлікт, розповів інший викладач ліцею. За його словами, цей учень систематично зривав уроки, висміював вчителя, і адміністрація про це добре знала. За словами колеги, ситуація тягнулася давно, і жодного ефективного реагування на неї не було. У підсумку маємо чергову ескалацію з фізичним насильством.
Цей випадок шокував і тих, хто знав вчителя особисто. Викладачка музичної школи, розташованої поряд, упізнала його на відео й зазначила, що завжди вважала цього чоловіка врівноваженим, стриманим і професійним. Його реакцію вона пояснює виснаженням і загальним психологічним тиском. Зі свого боку, мати школяра теж не забажала висловитися, обравши мовчання.
Поки поліція з’ясовує деталі, сам інцидент залишається яскравим прикладом того, що відбувається, коли на шкільні конфлікти роками заплющують очі. Учитель, який щодня стикається з агресією, рано чи пізно опиняється в ситуації, де втрачає контроль. І поки офіційні особи грають у мовчанку, суспільство спостерігає, як школа поступово втрачає свою здатність бути безпечним і контрольованим середовищем. Зрозуміло, що мова не іде про один конкретний урок, зірваний через музику чи грубі слова. Такі вчинки є проявом глибшої проблеми, де педагог змушений витримувати систематичний тиск і не має права на емоцію. Коли така реальність стає звичною, школа перестає виконувати одну з своїх функцій – забезпечувати простір, у якому вчать не лише предметів, а й меж поведінки.
Очевидно, що у суспільстві сформувалася хибна рівновага. Ми активно обговорюємо права школярів, їхній психологічний комфорт, межі допустимого впливу з боку педагогів. Але в цій розмові поступово зникли інші важливі теми — обов’язки учнів, повага до старших, відповідальність за свої вчинки. Просте правило про те, що вчителя не можна ображати, перестало сприйматися як щось очевидне. Сучасна школа часто не має засобів захистити власних працівників, тому педагог усе частіше опиняється в ситуації, коли стає об’єктом словесної, або, навіть, фізичної агресії.
Це не поодинокі випадки, а ознаки більшої кризи. Учитель втрачає свій статус не тому, що гірше викладає, а тому що суспільство, не без допомоги чиновників, поступово розмиває цінність його праці. Освітній простір, в якому педагог не може почуватися у безпеці, перестає виконувати свою функцію. Школа більше не навчає, якщо в ній дозволено принижувати того, хто мав би бути провідником знань. І поки правоохоронці з’ясовують деталі подібних інцидентів, суспільство має визнати очевидне, що без авторитету вчителя, не існує ні авторитету освіти, ні самої освіти в цілому.
Чому сучасний педагог стає жертвою насмішок
Цькування вчителів у школі є не імпульсною витівкою окремого бешкетника, а завжди гра в команді. Хтось кидає першу насмішку, а інші, ніби гієни на запах крові, долучаються: хихочуть, підморгують, плетуть плітки, підбурюють. І всі дивляться не стільки на вчителя, а скільки на його реакцію. Якщо рознервувався, закричав, кинув щось різке, то витівка вдалася, як говорили персонажі книги Джоан Роуллінг.
Психологи стверджують, що такі діти не завжди злі, а часто бувають глибоко розгубленими. Десь у них удома безлад із кордонами. Один із батьків дозволяє все, інший душить авторитаризмом. І от перед тобою школяр, який з ранку до ночі живе між “можна все” і “ти нічого не вартий”. В класі така дитина починає шукати об’єкт для вивантаження накопиченої агресії. Трапляється й так, що дитина має психоемоційні порушення, які зовсім не дають їй відчувати кордони. І вчитель, який не вміє себе захистити, стає не просто мішенню, а постійною територією бойових дій.
Але булінг не завжди кричить, іноді він шепоче. Учні шепочуться за спиною, щось смішне прокочується класом, хтось «випадково» заглядає в особисте життя педагога. І вчитель стоїть перед дошкою один проти хаосу, що тече в повітрі. Вчитель потрапляє в умовну пастку. Бо якщо почнеш нервово розбиратися, ти програв. Якщо змовчиш, тебе ще доб’ють. Цькувати можуть за мову, за вигляд, за інтонацію, за помилку. І лише нейтральне пояснення, що всі ми різні, може загасити агресію, роззброюючи краще за наймудріші промови.
Але якщо ситуація досягла напруги, потрібно зробити паузу, зупинивши урок та дати всім охолонути. І не доцільно буде провадити моральні вчення, а з’ясувати, що завадило уроку. Контакт з «проблемними» учнями будується не на постійному контролі. А на простій побутовій довірі на кшталт попросити про допомогу, запитати про час. Треба, показати учням, що вчитель є теж людиною, яка прагне спільно прожити цей урок, а не відпрацьовувати його, як покарання. В свою чергу з фізичним насиллям миритися ні в якому разі не можна. Тут уже мова йде не про місію вчителя, а про втручання фахівця. Психологи та батьки мають знайти причини агресії та надати допомогу дитині.
Як бачимо, булінг учителя не можна розглядати крізь призму «поганих дітей». Це справжній сигнал про систему, що дала збій. І саме тому протистояти йому може не тільки особиста витримка вчителя, а спільна робота всієї шкільної екосистеми. Але починається вона з того, хто не боїться подивитися проблемі в очі.
Без гвинтів: чому технічні реформи не тримають школу
Сучасна українська школа вже давно виконує набагато більше, ніж просто освітню функцію. Вона змушена ставати притулком, точкою стабільності, а іноді єдиним клаптем звичного життя серед щоденного стресу, тривоги та наслідків війни. Але цей крихкий простір постійно руйнується хвилями агресії, недовіри й байдужості. Іноді ці хвилі вибухають у гучних конфліктах, бійках, знущанні або відкритому спротиві вчителям. Частіше це відбувається тихо, у щоденному приниженні педагога, у втомі, яку ніхто не помічає.
У відповідь на це суспільство дедалі частіше сприймає школу як простір, який потребує зміцнення. Сьогодні чиновники почали вести розмови про введення охорони у шкільних приміщеннях , встановлення кнопки тривоги та відеокамер. Але треба зрозуміти просту істину, що фізична безпека не обмежується рамкою на вході. Її не забезпечить присутність поліцейського у коридорі. Якщо вчитель щодня змушений працювати в атмосфері ворожості, де кожне зауваження може закінчитися агресією або скандалом, жодна технічна система не зніме внутрішнє виснаження.
Зазвичай реакція на шкільні конфлікти виглядає як швидкий осуд або чергове поверхове рішення. Такий підхід зовсім не змінює суті проблеми, бо найголовніше залишається непоміченим. Вчителі, які терплять, бо звикли брати на себе не лише навчальну програму, а й чужі переживання, не відповідають на зневагу, бо не мають сил на додаткову боротьбу. У такому мовчанні криється реальна загроза. Ті, хто ще залишаються, починають поступово віддалятись. Про це свідчить масовий відтік вчителів з професії. Коли вони справді підуть, разом з ними школа втратить набагато більше, ніж просто кілька педагогічних ставок. Зникне сама здатність навчального середовища формувати людину, а не просто відмічати присутність у журналі.
Треба розуміти, що школу визначають не стіни, не техніка і не інструкції. Її створюють люди. Якщо ми не навчимося помічати їхню вразливість з такою ж увагою, з якою помічаємо порушення дисципліни, ми втратимо тих, хто ще намагається утримати систему від остаточного розпаду. Такі гучні випадки з побиттям вчителів знову привернули увагу до шкільного насильства. Але в центрі обговорень опинився не сам конфлікт, а щось глибше — зруйноване середовище, у якому сучасна школа існує, і в якому вчитель поступово втрачає підтримку, повагу й елементарну безпеку.
Багато хто справедливо критикує владу, управлінців, неефективну політику Міністерства освіти і науки (МОН), яке загралося у свої реформи, але проблема значно ширша. Проблема втрати авторитету вчителя в очах школярів часто пояснюється поверхово: мовляв, нове покоління не таке, як колись, надто вільне, зневажливе, не здатне до дисципліни. Але така точка зору ігнорує головне — джерело ставлення дитини до вчителя нерідко закладене як в самій школі, так і в сім’ї. Саме вдома діти вперше чують, як батьки коментують роботу вчителів — часто з іронією, зверхністю або навіть відкритим осудом.
Коли мати чи батько дозволяють собі при дітях жартувати з учительських помилок, зневажливо кивати на «непридатних педагогів» або, що ще гірше, ставити під сумнів їхні оцінки при дитині, це формує модель: вчитель не є фігурою поваги. Коли ж батьки прямо говорять, що вчителі «нічого не можуть», «тільки й чекають подарунків» або «тупо зриваються на дітях», дитина засвоює, що зверхність щодо вчителя — це норма.
До цього додається інституційний дисбаланс. Шкільна адміністрація нерідко чинить тиск на вчителів, змушуючи підвищувати оцінки дітям «впливових батьків» або тим, чия родина є спонсором школи. Саме такі випадки, коли вчитель змушений мовчки змінювати виставлену ним оцінку, стають для дітей прямим сигналом: тут немає справедливості, тут усе вирішують не знання, а зв’язки.
Вчителі в таких умовах опиняються у вразливій позиції. Вони не можуть відкрито протестувати, бо ризикують роботою, а захищати свій професійний авторитет у них майже немає інструментів. Приниження, якого вони зазнають у системі, стає для дітей очевидним. А діти, як відомо, дуже швидко вловлюють, кого можна не слухати й над ким можна кепкувати.
Отже, втрата поваги до вчителя — не просто наслідок дитячої розбещеності чи «сучасної моралі», а ланцюгова реакція на дорослу поведінку. Поки батьки демонструватимуть зневагу до вчителя вдома, а адміністрації шкіл потуратимуть нерівності, нав’язуючи педагогам правила гри, де важливі не принципи, а вигода, говорити про авторитет вчителя буде марно.
Там, де батьки не кепкують, а співпрацюють з педагогами, де керівництво школи не продає принципи за спонсорські внески, а захищає гідність вчителя, діти вчаться поважати не лише його, а й саму ідею знання. Повага — це не вимога до дитини, це приклад, який вона бачить щодня. І якщо суспільство хоче виховати освічене покоління, здатне мислити, воно має навчитися поважати тих, хто «сіє розумне, добре і вічне».
