Вересень 2025 року став для Франції моментом політичної турбулентності. Уряд Франсуа Байру, який лише кілька місяців тому був призначений для стабілізації економіки, не витримав парламентського тиску та суспільного невдоволення. Масові протести під гаслом “Bloquons tout” (“Заблокуємо все”) паралізували міста, а президент Еммануель Макрон був змушений терміново призначити нового прем’єр-міністра. У центрі уваги – питання: чи зможе Франція вийти з кризи без дострокових виборів?
Передумови кризи
Французька економіка на початку осені перебувала під значним тиском: високий бюджетний дефіцит, зростаючий борг, незадоволення рівнем життя. Президент Макрон не мав чіткої парламентської більшості, а його політичний маневр – призначення Франсуа Байру прем’єром – сприймався як спроба знайти компромісну фігуру. Байру запропонував антикризову програму, яка передбачала жорсткі заходи економії.
Ключові пункти програми Байру – скорочення соціальних витрат, замороження пенсій та навіть скасування двох державних свят – викликали обурення серед широких верств населення. Парламент швидко відреагував: опозиція об’єдналася, і вотум недовіри було ухвалено. Уряд впав, а вулиця стала головним арбітром політичних процесів.
Протести “Bloquons tout”
10 вересня 2025 року Франція побачила наймасштабніші за останні роки акції протесту. За даними “Le Monde”, у них взяли участь від 175 000 до 250 000 осіб по всій країні. Студенти, профспілки, молодіжні рухи й ліві організації закликали блокувати дороги, транспортні вузли та підприємства. У Парижі та Ліоні протестувальники зводили барикади, а поліція застосовувала сльозогінний газ і водомети. Було заарештовано сотні людей, понад 80 000 правоохоронців було мобілізовано для наведення порядку (“France24”).
Призначення Себаст’єна Лекорню
У відповідь на падіння уряду Макрон оперативно призначив Себаст’єна Лекорню новим прем’єр-міністром. Лекорню – міністр оборони, близький союзник президента, відомий як політик, здатний знаходити компроміси. Як відзначає “Euronews”, його завданням стало “заспокоїти вулицю і водночас зберегти курс на економічну дисципліну”. Однак уже в перші дні після призначення у парламенті заговорили про можливі нові спроби вотуму недовіри.
Розширення протестного руху
Зміна прем’єра не зняла напруги. Профспілки оголосили про подальшу мобілізацію, а студентські рухи заявили, що протест триватиме, доки уряд не відмовиться від політики жорсткої економії.
Як повідомляє Euronews, організація протестів відбувається переважно через Telegram та соціальні мережі, без централізованого керівництва, що ускладнює владі прогнозування масштабів мобілізації. В онлайн-просторі поширюються заклики блокувати паризьку кільцеву автодорогу — одну з найзавантаженіших у Європі, якою щодня користуються понад 1,2 мільйона автомобілів, а також навіть вдаватися до саботажу електропостачання на окремих станціях метро та залізниці.
Частина протестувальників пропонує символічні кроки, наприклад, заклеювати на газетних кіосках видання ультраправих лівою пресою.
У відповідь уряд мобілізував близько 80 тисяч поліцейських, побоюючись, що кількість учасників акцій може перевищити 100 тисяч.
Хоча в суспільстві вже лунають порівняння з “жовтими жилетами” 2018 року, рух “Bloquons tout” менш організований, адже він виник лише цього літа. Його швидке поширення в інтернеті підживлюється зростанням цін, незадоволенням політичною стагнацією та анонсованими антикризовими заходами.
Значення також має те, що акції підтримали дві великі профспілки – CGT та SUD. Водночас, ширші страйкові кампанії заплановані на 18 вересня.
Згідно з даними Ipsos, рух користується підтримкою 46% французів: найбільше серед виборців лівих партій, але також серед більш ніж половини прихильників ультраправого Національного об’єднання.
“CGT” публікує карту протестних осередків, яка охоплює практично всю територію Франції. Опозиційні партії – від лівих до ультраправих – використовують кризу для політичних атак на Макрона, вимагаючи дострокових виборів.
Внутрішньополітична ситуація у Франції наразі набуває системного характеру. З одного боку – економічна необхідність скорочувати витрати, з іншого – суспільний спротив, який може паралізувати країну. Парламент лишається роздробленим, а Лекорню фактично змушений балансувати між різними політичними таборами. Аналітики “Le Monde” попереджають: якщо новому уряду не вдасться швидко продемонструвати результати, країна може опинитися перед достроковими виборами.
Заклик профспілок до протесту
Вісім провідних профспілкових об’єднань країни – від CFDT і CGT до FO, UNSA та SOLIDAIRES – виступили зі спільною заявою, що стала своєрідним маніфестом проти урядової бюджетної політики. Їхні слова звучали різко і безкомпромісно: трудящі, пенсіонери, молодь та вразливі групи суспільства більше не готові бути головними платниками за державний дефіцит.
Підставою для занепокоєння стали пропозиції бюджету, озвучені прем’єр-міністром 15 липня. Вони передбачають цілу низку заходів, які профспілки вважають “безпрецедентно жорсткими”: від скасування двох державних свят та скорочення фінансування соціальних служб до замороження зарплат держслужбовців, урізання соціальних виплат та “відв’язування” пенсій від рівня інфляції. Особливо гостро сприйняли ідею подвоєння медичних франшиз та перегляду права на п’яту оплачувану тижневу відпустку – символ французької трудової моделі.
У своїй заяві профспілкові лідери наголосили: справжні причини фінансових проблем слід шукати не у зарплатах чи пільгах простих працівників, а у багаторічній податковій політиці, що збагачувала найбагатших і дозволяла великим корпораціям користуватися мільярдними субсидіями. Саме цей перекіс, а не соціальні гарантії, поглиблює державний борг і нерівність.
Французькі профспілки пов’язують нинішній протест із кризою, що розгорнулася після пенсійної реформи, яка підняла вік виходу на пенсію до 64 років і була в обхід парламентської більшості, силою конституційного механізму. Саме тоді, кажуть вони, країна почала занурюватись у затяжну соціально-демократичну кризу. Відтоді посилилася нерівність, зростає бідність, множиться закриття підприємств і скорочення, а державні служби втрачають здатність виконувати базові функції. До цього додається ще й тиск кліматичних змін, що безпосередньо б’ють по умовах праці.
Не дивно, що профспілки вбачають у нинішньому бюджетному курсі не просто набір непопулярних заходів, а симптом системної деградації. Вони відкидають і саму політичну тактику уряду: оголошення прем’єр-міністром вотуму довіри на 8 вересня профспілкові організації назвали не спробою діалогу, а стратегією відволікання від реальних проблем.
У відповідь вони закликають французів вийти на вулиці 18 вересня, організувати страйки та демонстрації по всій країні. Це має стати днем, коли суспільство покаже уряду межу терпіння. Одночасно профспілки пропонують альтернативну повістку: збільшення фінансування державних служб та програм боротьби з бідністю, інвестиції у справедливу “зелену трансформацію” та реіндустріалізацію країни, а також перегляд податкової системи в бік оподаткування великих статків і надприбутків. У центрі їх вимог – відмова від підвищення пенсійного віку та відновлення справедливого розподілу багатства.
Заява профспілок – не лише протестний документ, а й дзеркало громадських настроїв. Вона демонструє, що Франція входить до нової фази соціальної конфронтації. Якщо кілька років тому символом незадоволення стала пенсійна реформа, то тепер на перший план виходить боротьба за бюджетну справедливість та за саму модель французької соціальної держави. Попереду – осінь, яка може стати вирішальною не лише для уряду Франсуа Байру, а й для всієї політичної архітектури П’ятої республіки.
“П’ята відпустка” як символ соціального контракту
У французькому контексті питання “п’ятої оплачуваної відпустки” має значно глибше значення, ніж може здатися, на перший погляд. Йдеться про норму, запроваджену у 1982 році в період соціалістичних реформ Франсуа Міттерана, коли Франція послідовно розширювала права найманих працівників і формувала сучасну модель “соціальної держави”. Саме тоді до чотирьох гарантованих тижнів оплачуваної відпустки було додано ще один — п’ятий. Для багатьох французів ця норма стала не лише практичною гарантією відпочинку, а й уособленням ширшого суспільного компромісу: держава визнає цінність праці та необхідність захищати гідність людини праці.
Спроби уряду поставити під сумнів цей здобуток у рамках нової бюджетної політики викликають у суспільстві відчуття ревізії фундаментальних соціальних гарантій. Йдеться не просто про ще одну пільгу, а про символ післявоєнної Франції, яка десятиліттями відбудовувала баланс між ринком і соціальною справедливістю. Тому навіть сама загроза перегляду п’ятого тижня відпустки сприймається профспілками як “червона лінія” – сигнал того, що уряд готовий пожертвувати основами соціального контракту, що склався в країні. Саме через це боротьба за збереження “п’ятої відпустки” набуває не стільки економічного, скільки символічного та політичного виміру.
Скасування державних свят як символ соціальної напруги
В урядовому проєкті бюджету увагу профспілок привернуло й скасування двох державних свят: Великоднього понеділка та 8 травня – французького Дня перемоги, що має значення далеко за межами простого календарного питання. У Франції державні свята – це не лише вихідні дні, а частина соціальної та культурної ідентичності, яка формувалася століттями. Вони символізують історичні події, перемоги та пам’ять про боротьбу за права і свободи, а також гарантують працівникам час для відпочинку та сім’ї.
Скасування свят сприймається як зменшення соціальних гарантій і як сигнал, що держава перекладає тягар економічної кризи на плечі громадян. Для французів, особливо для робітників і державних службовців, ці дні традиційно є невід’ємною частиною робочого ритму і відпочинку, а їхня відмова — ознака нехтування балансом між працею та життям.
Профспілки вважають такі заходи не просто «пунктом економії», а символічним ударом по досягненнях соціальної держави. Подібно до “п’ятої відпустки”, ці свята стали своєрідним маркером того, як уряд оцінює права працівників та їхню роль у суспільстві. Саме через це скасування свят набуває політичного та символічного виміру, що значно підсилює соціальне невдоволення та є однією з “червоних ліній” для профспілок і населення.
Тож Франція опинилася у ситуації невизначеності. Протести “Bloquons tout” показали розрив між економічними реаліями та суспільними очікуваннями. Призначення Себаст’єна Лекорню дало сигнал стабільності, але не зупинило хвилю невдоволення. Головне питання найближчих місяців: чи зможе влада знайти формулу компромісу між вимогами вулиці та тиском економічної кризи, чи країна увійде у фазу затяжної політичної турбулентності.
