“Я хотів врятувати сім’ю, а став зрадником”: як військовий опинився в’язнем своєї держави

Війна в Україні триває вже четвертий рік і за цей час вона встигла змінити не лише хід історії, а й повсякденне життя людей. Мільйони українців були змушені залишити домівки, сотні тисяч втратили близьких, а тисячі військових пройшли крізь досвід, який неможливо порівняти ні з чим у мирному житті. Війна розділила сім’ї, позбавивши людей впевненості у завтрашньому дні. Вона оголює найгостріші протиріччя суспільства, показує слабкі місця держави і водночас відкриває глибинну силу окремих людей.

Офіційні зведення і цифри втрат не здатні передати те, що відчувають ті, хто щодня стикається з війною безпосередньо. За кожною цифрою стоїть людська історія — зі своїми рішеннями, болем, втратами і спробами вижити. Часто ці історії не потрапляють у новини або спотворюються, адже офіційна мова надто холодна і відсторонена, щоб показати справжню ціну подій. Тому вкрай важливо почути голоси людей, які не приховують того, що пережили, навіть якщо їхні слова звучать гірко чи суперечать «правильній» картині.

Журналісти ІА “ФАКТ” прагнуть розповідати саме такі історії. Під час нашого спілкування з військовими, волонтерами і тими, хто опинився між фронтом та тилом, відкривається інший вимір війни — людський, який не можна підмінити статистикою або гучними заявами. У цих розмовах немає нічого вигаданого — лише правда, яка часто важить більше, ніж будь-який офіційний документ.

На цей раз ми поспілкувалися з військовим, який служив задовго до повномасштабного вторгнення. Його розповідь стала однією з найважчих у нашій роботі — в ній поєднуються реальні факти, особистий досвід, біль, і правда, яку важко було чути. Український розвідник, який пройшов війну, ув’язнення, байдужість держави, заговорив тоді, коли втрачати вже нічого.

На початку розмови Артем, офіцер розвідки у Нацгвардії, сказав:

“Ми знали, що війна буде. Але не знали, наскільки вона змінить все — не лише країну, а й нас”.

У його голосі не було жалю чи розпачу — лише спокій, у якому відчувалася глибина прожитого. Спокій людини, яка бачила все…

Він є одночасно розвідником, бійцем, в’язнем, але за всіма цими словами стоїть одна людина — чоловік, який просто хотів врятувати свою сім’ю. Історія Артема — не про війну, а людську гідність, яку можна спробувати відібрати, але неможливо зламати.

Артем з 18-ти років служить у розвідці Збройних Сил України. Освічений, спокійний, дисциплінований — він один з тих, хто звик не говорити багато, а діяти. Родом він з Абхазії. Його батьки залишили рідну землю ще у 1992 році, коли війна, розпалена Росією, змусила тисячі сімей рятуватися втечею. Їхнім новим домом став український Старобільськ — саме там і народився Артем, де потім отримав освіту у військовому напрямці.

“Україна стала для нас не просто новою домівкою, а другим шансом на життя”, — говорить військовий.

Але історія повторюється, а у випадку Артема – вже тричі. Він воює з 2014 року. Щойно йому виповнилося 19, його відправили на службу в зону АТО. Тоді він вперше побачив, що таке справжня війна, і з того часу вона не відпускає його жодного дня.

Коли у 2022 році почалася повномасштабна війна, Артем вже був досвідченим військовим. У перші її дні єдине, про що він просив своїх командирів — дати йому хоча б один день, щоб вивезти дружину та дворічного сина зі Старобільська, який вже опинявся під загрозою окупації. Його прохання було простим, людським і батьківським, але у відповідь командування відмовило, він почув тверде “ні”.

І все ж Артем не підкорився наказу, а вирушив у дорогу, щоб врятувати родину, бо до Старобільську вже майже заходили війська РФ. На це йому знадобилося півтори доби, і він повернувся вже ввечері 24 лютого, але на нього вже чекали звинувачення у дезертирстві. Артема посадили до в’язниці, де він знаходився півтора року.

“Я не тікав, а поїхав рятувати своїх дитину та дружину і одразу повернувся, як обіцяв. Як я міг залишити своїх найрідніших напризволяще?

Я хотів лише одного — щоб моя дружина і син залишилися живими. Я вже чудово знав, що можуть зробити з ними військові Росії. Всі наші також знали, що я не вмію брехати і я дійсно повернусь до зброї. Більше шести років я ввесь час перебував на службі поруч з цими командирами та людьми. Якщо за порятунок сім’ї я, на їх думку, став зрадником, тоді, напевно, у нас з ними різне розуміння слова “Батьківщина””, — каже Артем.

Старобільськ був окупований 3 березня 2022 року, але Артем встиг врятувати свою сім’ю за півдня до окупації. Його батьки дивом вижили, але сам військовий так і не зміг знайти відповіді, за що саме його покарали.

Військовий повідомив, що умови у в’язниці були нелюдськими: холод, голод, постійні приниження. А найгірше — усвідомлення того, що держава, за яку він воював вже стільки років і був готовий віддати життя, відвернулася від нього.

Через півтора року в дисциплінарному батальйоні, Артем знову повернувся на фронт, не дивлячись на відчай та величезну образу. Однак цього разу — у найстрашнішу частину військ: групу, яка працює з тілами загиблих і безвісти зниклими.

“Не вірте тим цифрам, які вам показують… Це – солодка брехня, вигадана для підтримки бойового духу. З нашого батальйону (приблизно тисяча людей) лише за один тиждень 180 зникли безвісти. А “зниклі” у нас — це ті, хто згорів живцем у танку, чи підірвався на міні… просто ще не змогли встановити ДНК і довести це.

Мій найближчий друг з “Кракена” загинув. Є понад двадцять свідків, що на їхнє місце прилетів КАБ. Він встиг вийти на зв’язок і попросити евакуацію. З п’яти людей троє — “двохсоті”, двоє — важкі “трьохсоті”. Ми їх так і не забрали, бо нас накривали з повітря. Всі точно знають, що вони загинули, але офіційно вони вважаються безвісти зниклими. І таких, як вони, ще понад двісті лише за один тиждень. Лише з одного батальйону”, — каже Артем.

За його словами, якщо підрахувати всіх загиблих і важкопоранених, яких ще встигли довезти до медпунктів, то цифри будуть неприйнятні для суспільства.

“Я вже можу про все казати відкрито, бо мені нема чого втрачати. Мій дім зруйнований, батьки в окупації, я не маю з ними зв’язку вже понад рік і не знаю, чи вони живі.

З дружиною ми розлучилися. Півтора року, проведені в “дисбаті”, все зруйнували, вона не витримала і знайшла собі нового чоловіка. Мій син росте без мене і я навіть не маю права його побачити. Тому справді мені втрачати нічого. І я кажу все, як є”, — з болем розповідає Артем.

Він довго мовчав, але потім додав:

“Якщо вам кажуть про 10 тисяч загиблих — сміливо множте на 7 чи 9. І не забувайте, що все це – не кінець”.

Слова Артема прозвучали моторошно…

“Про субординацію, про честь, про гідність я вже не кажу. Армія, в якій я служив від свого повноріччя, стала моїм найбільшим розчаруванням. Замість війська ми маємо табір, де люди не мають права навіть на біль”, — каже Артем.

Не дивлячись на все пережите, він все ще служить у Збройних Силах, але його віра вже не така, як раніше.

“Зараз я воюю, бо люблю свою Батьківщину і хочу її захищати. Може, знайду свою долю поруч з побратимами, які вже полягли… Я просто хочу, щоб люди знали правду, без прикрас”, — резюмує Артем.

Історія Артема є не просто долею одного розвідника, а правдивим голосом нашого часу, коли навіть герої змушені доводити, що вони не зрадники, коли відданість Батьківщині вимірюють не серцем, а наказом. Це розповідь про людину, яку система покарала не за злочин, а за людяність.

Ми звикли бачити війну у цифрах: тисячі загиблих, сотні поранених, десятки «безвісти зниклих». Проте за кожною цифрою стоїть інший бік подій. Там, де офіційна статистика замовчується, починається гірка правда.

Артем втратив дім, розлучився з сім’єю, втратив віру у справедливість. Однак не втратив головного — права говорити правду, навіть тоді, коли вона виявляється незручною. Ми не маємо права від неї відвертатися, бо замовчування реальних фактів і спотворення реальності робить неможливим справжнє розуміння того, що зараз відбувається в країні.