Війна в Україні стала випробуванням для всіх сфер життя країни. Щодня ми читаємо новини про фронт, про окуповані міста, про обстріли й руйнування. Але майже не згадується інша, дуже складна і майже невидима тема — доля українських пенітенціарних установ, які опинилися на захоплених територіях. Що відбувається з людьми, які вже були позбавлені волі, коли держава втратила над ними контроль? Які умови утримання, як змінилася їхня доля під окупацією? Чи було взагалі у влади розуміння і план, що робити з тюрмами та колоніями в разі війни?
На жаль, відповіді на ці питання суспільство майже не отримує. Тим часом у заручниках РФ залишаються сотні засуджених українських громадян, і ніхто не знає, в яких умовах вони зараз перебувають, чи живі взагалі, чи не стали “невидимими” жертвами цієї війни. Однією з таких установ стала Мелітопольська жіноча колонія №144, яка й досі залишається під контролем російських окупантів.
На момент початку повномасштабного вторгнення Мелітопольська установа виконання покарань утримувала 76 в’язнів, серед яких були і троє неповнолітніх дівчат. 26 лютого 2022 року Мелітополь опинився в окупації. Але навіть після цього керівництво колонії продовжувало виконувати свої обов’язки виключно за українським законом.
Начальниця установи Світлана Пясецька розповіла, що адміністрація діяла виключно в рамках рішень судів іменем України. Весь персонал залишався на місці та неухильно виконував закон:
“Що б там не відбувалося за периметром установи, наш персонал і я несли службу виключно згідно з чинним законодавством нашої держави. Тільки так. Ми виконували рішення судів іменем України”.
За її словами, за перші три місяці окупації жодної втечі, незаконного звільнення чи утримання людей не було. Окупанти кілька разів приходили до установи, пропонували “допомогу” їжею, проте колонія відмовилася від будь-яких контактів із загарбниками. Персонал мав усе необхідне для забезпечення функціонування колонії.
Після початку повномасштабної війни адміністрація розуміла, що залишати засуджених у зоні бойових дій небезпечно, тому почала активно шукати законні шляхи для звільнення хоча б частини ув’язнених. Оскільки Мелітопольські суди не працювали, звернулися до Томаківського районного суду Дніпропетровської області. За підтримки Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань готувалися документи для умовно-дострокового звільнення.
Всі подані адміністрацією клопотання суд задовольнив. Протягом березня-червня 2022 року винесли 31 ухвалу про умовно-дострокове звільнення ув’язнених. Жінок вивозили через зелений коридор до Запоріжжя, рятуючи від потрапляння до армії РФ. Станом на 9 червня 2022 року в колонії залишалося 45 жінок. Двох неповнолітніх дівчат вдалося звільнити достроково, третя досягла повноліття й залишилася в колонії вже як доросла засуджена. На момент виїзду Пясецької з Мелітополя неповнолітніх у колонії вже не було.
Але ситуація остаточно змінилася в червні 2022 року, коли залишатися в Мелітополі й далі працювати в умовах окупації стало неможливо. Частина персоналу на чолі з Пясецькою залишила місто. Що відбувалося далі — розповіла журналістам одна з колишніх ув’язнених, Олена (ім’я змінено з міркувань безпеки), яка пробула в колонії майже два роки і вийшла на свободу лише в березні 2024 року.
За словами Олени, з літа 2022 року росіяни почали повністю підганяти колонію під своє законодавство. Усім засудженим через так звані “суди” переписували українські статті на російські. При цьому особливих змін у побуті не відбулося — жінки продовжували працювати, робота була. Але зв’язок з зовнішнім світом обмежили повністю. Телефонувати дозволяли лише родичам, які перебували на окупованій території або в Росії. Дзвонити на українські номери забороняли.
Олена не бачила, щоб росіяни завозили нових засуджених. Звільняли лише через рішення російських судів — терміни могли “перераховувати” на місяць, кілька днів чи навіть дев’ять місяців — і тоді відпускали. Але умовно-дострокового звільнення, як раніше, не було взагалі. За словами жінки, росіяни поводилися зверхньо, постійно використовували нецензурну лексику.
“Для них ми були просто непотріб”, — згадує Олена.
Вона розповіла, що фізичного насильства до ув’язнених не застосовували, але сама атмосфера була гнітючою. 15 березня 2024 року Олену таки звільнили — за російським рішенням. Того ж дня вона втекла з Мелітополя, повернулася спочатку до рідного Херсона, але через постійні обстріли виїхала за кордон. Зізнається, що досі не може звикнути до мирного життя: гучні звуки викликають паніку, салюти чи літаки асоціюються лише з війною.
“Я дуже хочу додому, хочу в Україну. Хочу вірити, що скоро все закінчиться”, — каже вона.
Варто зазначити, що Мелітопольська колонія — далеко не єдина, яка опинилася в окупації. Станом на сьогодні під контролем РФ залишаються ще шість пенітенціарних закладів — Маріупольський слідчий ізолятор та Приазовська виправна колонія на Донеччині, Старобільський слідчий ізолятор на Луганщині, Голопристанська виправна колонія на Херсонщині, Веселівський виправний центр та Приморська виправна колонія на Запоріжжі.
У Міністерстві юстиції пояснили, що щороку розробляють розрахунки евакуації засуджених у разі війни або надзвичайної ситуації. У січні 2022 року такий план було затверджено й передано всім міжрегіональним управлінням. Але на практиці встигли евакуювати лише з тих закладів, які не потрапили під окупацію.
Загалом до 25 червня 2022 року вдалося вивезти 4628 людей із 11 виправних установ та слідчих ізоляторів, зокрема з Оріхівської, Вільнянської, Софіївської, Кам’янської, Покровської, Торецької, Селидівської колоній та Бахмутського й Вільнянського СІЗО. Евакуація тривала від одного до трьох днів.
Що ж до тих закладів, які опинилися в окупації, то їх Мін’юст евакуювати вже не міг — це не входило до їхніх повноважень. У міністерстві повідомили, що вживали всіх можливих заходів для евакуації персоналу та засуджених, зверталися до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій з проханням організувати гуманітарні коридори, але які були реальні результати цих спроб, невідомо.
