“Якщо ми зараз не подбаємо про тих, хто повертається з фронту, ми ризикуємо перетворити країну на велику геронтологічну лікарню”: Гліб Бітюков про якість медичних послуг

В Україні питання якості медичних послуг залишається однією з найболючіших питань при тому, що воно визначає, наскільки держава здатна забезпечити своїм громадянам не лише лікування, а й гідне ставлення. Попри численні реформи та обіцянки змін, система охорони здоров’я часто демонструє неефективність, байдужість і відсутність реального контролю. Це відчувають всі пацієнти, але особливо гостро — військові, які мають важкі поранення, травми, потребу в довготривалому лікуванні та реабілітації. Вони стикаються з тим, що держава, яку захищали, не завжди здатна забезпечити належну медичну допомогу, гідний догляд і професійну підтримку. В результаті боротьба за життя для багатьох триває не на полі бою, а у стінах лікарень, де замість турботи часто панує безлад, байдужість і формальність.

Військовий медик, ветеран Гліб Бітюков вважає, що в Україні якість медичних послуг залишається низькою. Він наголошує, що знає це не з чуток, адже як військовий медик завжди відповідально ставився до вибору лікарні для пораненого. Залежно від характеру травми він вирішував, куди краще направити бійця, оскільки йому було не байдуже, як буде надана допомога.

Тепер, працюючи з пораненими після виписки, він бачить систему з іншого боку — з боку тих, хто мав би пройти реабілітацію, відновитися і повернутися до цивільного життя. Але дедалі частіше військовий медик думає не про відновлення, а про те, чи доживе пацієнт до наступної суботи. Замість реабілітації йому доводиться рятувати людей від наслідків того, що офіційно називається лікуванням, але часто нагадує знущання.

Ветеран зазначає, що потужніші заклади змушені не стільки реабілітувати, скільки виправляти чужі помилки. До найпоширеніших проблем належить безпідставне призначення антибіотиків, неправильні схеми терапії, інфекції сечових шляхів через недбале ставлення до катетерів, остеомієліти, пролежні, які руйнують шкіру, наче іржа метал. Люди, що перебувають у лікарнях, буквально тануть на очах, ніби кубики льоду в окропі системи. Це не винятки, а звична практика, яка стала нормою української медицини.

Найбільше, каже Бітюков, пацієнт страждає там, де все вирішує догляд. А догляд — це передусім медсестринська робота. Найпростіше було б звинуватити у всіх проблемах медсестер, але це лише зовнішній рівень. Насправді саме ця професійна спільнота, одна з найчисельніших у системі, майже не зазнала змін під час реформ. В українській медицині медсестра не є повноцінним професіоналом, а сприймається як дешева робоча сила — без права ухвалювати рішення, без перспективи, без розвитку. Це не шлях угору, а глухий кут, який перетворює професію на вирок.

Медик зауважує, що медсестри ніби залишаються єдиними учасниками процесу, які не пройшли репетицію перед виставою. Вони постійно з пацієнтом, проводять з ним більше часу, ніж лікар, але не мають можливості діяти самостійно. Звинувачувати їх у байдужості несправедливо, адже вони — частина системи, яка визначає, якими вони мають бути, чим займатися, що вчити і як працювати. Застарілі стандарти освіти, відсутність контролю якості, низькі зарплати, взаємна недовіра, брак фінансування — усе це сходиться в одній точці. І цією точкою є пацієнт, який лежить на лікарняному ліжку, покритий пролежнями.

Гліб Бітюков розмірковує, що могло б бути інакше. Медсестри мають стати самостійними учасниками ринку, отримувати оплату за свої послуги безпосередньо від Національної служби здоров’я України. Така практика вже існує, наприклад, у Польщі, де медсестри можуть напряму отримувати кошти від держави, вести власну практику, наймати персонал, займатися дослідженнями, викладати. У Великій Британії медсестра — це окрема академічна професія. Там він неодноразово бачив у підписах колег позначку «PhD Nurse» — це людина, яка не просто доглядає, а досліджує, розвиває і навчає. Це приклад руху у правильному напрямку. Такий підхід змінює саму логіку системи: від підлеглості — до співучасті, від примусу — до розвитку. Тому Україні потрібно не будувати обмеження, а створювати можливості.

Проблема, про яку говорить медик, далі стосується ширшого питання — питання якості медичної допомоги загалом. В Україні, на його думку, досі немає визначення, що таке якість, хто її вимірює і хто контролює. Це схоже на гру без правил, у якій кожен — лікарня, пацієнт, держава — грає на власний розсуд, і в результаті програють усі. Насамперед програє пацієнт. Тема якості непопулярна, бо визнати її означає погодитися з тим, що допомога може бути неякісною, а тоді мають бути й наслідки для тих, хто її надає.

Він порівнює нинішній стан системи з танго, у якому беруть участь два гравці — Міністерство охорони здоров’я та Національна служба здоров’я України. Один створює музику, інший платить за оркестр. Цей тандем, на його думку, демонструє певну злагодженість і навіть успіх — попри політичну нестабільність, пандемію та війну, вдалося зберегти основні принципи трансформації системи, закладені її авторами, і навіть розширити їх. Завдяки цьому система стала стійкішою, здатною лікувати, реабілітувати і повертати людей до життя.

Однак, як зазначає ветеран, у цьому танці бракує третього учасника — незалежного арбітра, який би контролював якість медичних послуг у всіх закладах: у лікарнях, центрах первинної допомоги, амбулаторіях. У Великій Британії, наприклад, таку роль виконує Care Quality Commission — інституція, що має право перевіряти, оцінювати, публікувати результати і навіть закривати установи, які не відповідають стандартам. В Україні ж нічого подібного немає.

Національна служба здоров’я не може виконувати цю функцію, адже вона лише контролює виконання договорів і не має повноважень оцінювати якість допомоги. До того ж вона не може бути одночасно тим, хто платить, і тим, хто питає, що зроблено за ці гроші. Така ситуація створює ризики вибірковості, коли одним можна дати більше, а іншим — відмовити.

Ветеран наголошує, що ручне управління та покарання за нелояльність не є розвитком, а лише відкатом назад. Справжня стійкість держави починається з наявності системи стримувань і противаг, закріплених у законодавстві, і з незалежних інституцій, які не залежать від політичної волі. Він звертається до тих, хто прийшов до влади у 2019 році, з побажанням зрозуміти цю просту, але важливу істину.

Водночас Гліб Бітюков говорить про те, що після війни держава ризикує зіткнутися з ще складнішими викликами. В країні, яка досі не може впоратися з питанням мобілізації, важко очікувати уваги до тих, хто повернувся з фронту з понівеченим тілом. Ідеться не про показову турботу, а про справжню допомогу без пафосу й піару. Якщо зараз не подбати про цих людей, країна може перетворитися на величезну геріатричну лікарню, де більшість населення буде потребувати догляду.

Він вважає, що Україна залишається державою соціальних обіцянок, у якій одні обіцяють, а інші платять. Громадяни змушені платити двічі: спершу — системі охорони здоров’я за імітацію лікування, а потім — пенсійному фонду за інвалідність, яку ця імітація породжує. Байдужість до тих, хто захищав країну, стає не лише моральною, а й економічною загрозою. Якщо держава не навчиться лікувати своїх людей, вона втратить не лише тих, хто вже постраждав, а й майбутнє, яке вони намагалися захистити.

“Якщо ми зараз не подбаємо про тих, хто повертається з фронту, – ми ризикуємо перетворити країну на велику геронтологічну лікарню. Питання лише в тому, чи залишаться ті, хто платитиме за її існування.

Наша держава – держава соціальних обіцянок. Обіцяють одні – платять інші. Ми платимо двічі. Спочатку – системі охорони здоров’я за імітацію лікування. Потім – пенсійному фонду за інвалідність, яку ця імітація гарантує”, – підсумовує Гліб Бітюков