Подолання бар’єрів: як забезпечити рівні права для людей з інвалідністю в Україні.

За понад два роки повномасштабної війни кількість людей з інвалідністю в Україні збільшилася на 300 тисяч. Такі дані із посиланням на слова Олени Зеленської наводить Укрінформ. А це означає, що ми мусимо активно впроваджувати інклюзивні рішення, дбаючи про рівноправне й інклюзивне суспільство.

Утім, на жаль, ми зазвичай не замислюємося над багатьма проблемами доти, доки не стикнемося з ними особисто – з бар’єром на нашому шляху, зі стереотипом, що викривлює нашу ідентичність у медіа. А ще з бар’єрами економічними, освітніми, інформаційними, цифровими, суспільними. А от люди з інвалідністю стикаються з ними щодня. Чи буде досягнута безбар’єрність в нашому суспільстві, як змінити сприйняття людей, що мають інвалідність, як правильно подавати інформацію про цю вразливу категорію журналістам – ці питання обговорюємо з медіаексперткою Ольгою Полумисною. Пані Ольга нещодавна захистила докторську дисертацію з теми толерантності до людей з інвалідністю в медіа України. Має низку наукових публікацій. Опікується цією темою давно і не лише у науковому, а й у суспільному вимірі.

– Ольго Олексіївно, з якими бар’єрами, згідно із Вашими спостереженнями, найчастіше стикаються люди з інвалідністю в Україні?

– У житті людей з інвалідністю багато різних бар’єрів: інформаційних, економічних, освітніх, цифрових. Але найчастіше люди з інвалідністю стикаються з комунікаційними бар’єрами, які можуть мати і соціальний, і психологічний характер. По-перше, люди з інвалідністю дещо по-іншому сприймають світ, оскільки стикаються з іншими труднощами, ніж люди, які її не мають. До прикладу, ти не можеш вийти зі своєї квартири, спуститися на кріслі колісному сходами, ліфт не призначений для того, щоб цей засіб пересування міг розміститися в ньому, доїхати без перешкод транспортом до місця призначення. Складається відчуття, що ти борешся з цими бар’єрами, а не їх усуває на твоєму шляху суспільство. По-друге, вважаємо, що бар’єри в комунікації мають психологічний характер. Наприклад, заходиш до аудиторії з однокурсниками, не всі хочуть спілкуватися з тобою, оскільки ти маєш інший вигляд, якесь порушення. І це впливає на психологічний стан людини з інвалідністю, вона ще більше соромиться, намагається приховати свою зовнішність, закривається від зовнішнього світу. Велику роль у цьому, зокрема відіграють і медіа, які поширюють стереотипи про людей з інвалідністю, показують їх «іншими», не використовують, наприклад, імені або опису особистих заслуг, акцентують на гіперособливостях тих же паралімпійців. Це змушує людей, які мають інвалідність, ховатися, сторонитися від соціуму.

– Через війну кількість осіб з інвалідністю постійно зростає. Що вже сьогодні має робити держава, аби всі її громадяни рівною мірою почувалися комфортно?

– Потрібно, щоб держава дотримувалася виконання законодавства стосовно людей з інвалідністю і неухильно його виконувала, оскільки закони в нас прописані відповідно до Конвенції про права людей з інвалідністю, яку Україна ратифікувала ще в 2009 році. Але з огляду на наші дослідження бачимо, що в українській правовій системі спостерігається колізія: законодавчі норми запроваджуються, але системно не виконуються. Тому має бути передбачене кримінальне покарання для тих, хто не виконує постанови. І, відповідно, медіа не мають права ігнорувати те, що кількість людей з інвалідністю збільшується, не бути байдужими до них, максимально включати в порядок денний інформацію про людей з інвалідністю.

– Чи є позитивні зміни в забезпеченні прав та можливостей людей з інвалідністю за останні роки?

– Перед початком повномасштабної війни поширювалася позитивна тенденція стосовно інклюзії людей з інвалідністю, їх почали брати експертами з різних питань стосовно доступності об’єктів будівництва та в інших сферах. Відповідно до Європейської стратегії у деяких медіа, зокрема на «Суспільному», акцент робився саме на залученні людей з інвалідністю до життя в соціумі. Під час війни першочерговими постали питання щодо соціального захисту людей з інвалідністю та доступності для них.

– Яка інституція в нашій країні найбільшою мірою опікується людьми з інвалідністю?

– На нашу думку, велику роль щодо опіки над людьми з інвалідністю в Україні відіграють громадські об’єднання, благодійні, волонтерські, релігійні об’єднання та організації. Особливу увагу хочу звернути увагу на таку інституцію, як Церква, зокрема на діяльність УГКЦ (Української Греко-католицької церкви). Вона має декілька підпорядкованих їй організацій, які системно працюють над вирішеннями різноманітних питань, та спільнот, що забезпечують комунікацію між людьми з інвалідністю та суспільством. Усі ці установи інтегровані одна з одною (Церква – людина з інвалідністю – спільноти людей з інвалідністю – організації, що піклуються про людей з інвалідністю – освітні заклади (УКУ)), що в кінцевому звершенні дає позитивний результат. Висвітлення цих процесів на медійному ресурсі Церкви сприяє тому, що людей з інвалідністю починають помічати журналісти інших видань та поширювати інформацію про них. Звичайно, й інші релігійні організації також працюють з людьми з інвалідністю, але саме в Греко-католицькій ці дії є злагодженими і взаємопов’язаними.

– Чому саме Церква?

– Власне, це зумовлено історично, оскільки саме Церква однією з перших прихистила людей з інвалідністю ще в 369 році у Візантії, потім такі дії були підтримані в Київській Русі. У той час, коли від таких людей позбавлялися, вважали винуватцями усіх бід, зачиняли їх, ховали від людського ока або, навпаки, виставляли їх на посміховище, саме в Церкві люди з інвалідністю знаходилися поруч з іншими і саме Церква вважала своїм обов’язком піклуватися про них.

– Які громадські ініціативи чи організації Ви вважаєте найбільш успішними у сфері інвалідності?

– Оскільки кожній окремій громадській організації складно боротися за права людей з інвалідністю, успішним рішенням було об’єднатися в спілку, яка складається з 6 організацій, які спрямовані на те, щоб змінити правила гри в українському суспільстві, контролювати і стимулювати інші організації працювати в інтересах людей з інвалідністю: ГО «Родина для осіб з інвалідністю» – надання соціальних та розвиткових послуг дітям та молоді, що мають інвалідність,  ГО «Бачити серцем» – допомога в соціалізації дітей та молоді з інвалідністю, ГО «Громадська альтернатива» – просування цінностей інклюзії та протидія дискримінації, «Група активної реабілітації» – підготовка до самостійного життя людей з травмами спинного мозку та захист їхніх прав, «Відчуй» – соціальна адаптація людей з порушенням слуху, БФ «АІК» – втілення ідей інклюзії та представлення інтересів людей з інвалідністю. Кожна з організацій представлена в соціальній мережі «Facebook», де активно взаємодіє з органами влади та засобами масової інформації, що дає їм потужні важелі у вирішенні багатьох питань.

– Які соціальні послуги є важливими для людей з інвалідністю, але наразі не є достатньо забезпеченими?

– Наприклад, для батьків, які виховують дітей з інвалідністю, важливим є відкриття центрів денного догляду, при чому така послуга повинна мати комплексний характер, оскільки через інвалідність дітей батьки часто залишаються з ними наодинці, без підтримки. І таких соціальних послуг, які є не до кінця або й взагалі незабезпеченими, багато.

– Згідно із чинним законодавством нормативним в інформаційному просторі є вираз “особа з інвалідністю”, тим не менш, у медіа і національного, і регіонального рівнів ми зустрічаємо висловлювання, що дискримінують цю вразливу категорію людей. Чим це можна пояснити і як цьому протидіяти?

– Так, досить часто дискримінують людей з інвалідністю самі медійники, які нібито й знають, як треба писати або як треба знімати сюжети про людей з інвалідністю, але в той же час коментують, що «людина прикута до візка», або не називають ім’я людини, а лише акцентують на інвалідності, вказуючи на порушення зі здоров’ям, занадто драматизують ситуацію або взагалі байдуже ставляться до людей з інвалідністю, не помічаючи їх. Тому повинна бути вироблена культура спілкування з людьми, які мають інвалідність, висвітлення їх в медіа. Для цього потрібно навчати журналістів тому, як треба писати про вразливі категорії населення, проводити тренінги, розвивати так звану інклюзивну журналістику. Окрім того, варто, щоб в редакціях були присутні експерти з інвалідністю, які стежитимуть за виконанням усіх принципів та вимог.

– Які стратегії ЗМІ найчастіше застосовують при висвітленні теми інвалідності?

– Через соціальні мережі найчастіше звертають увагу на людей з інвалідністю: це використання соціальної реклами, реалізація зв’язків з громадськістю, самі люди з інвалідністю працюють над створенням сприятливого образу особистості, формують власний позитивний імідж. Саме через соцмережі повідомляють про влаштування спеціальні події з метою привернення уваги суспільства до цієї категорії людей.

– В Академії з прав людини для журналістів, де я проходила стажування, лекторка – людина з інвалідністю – наголошувала, що медіа при висвітленні теми інвалідності мають виходити з принципу “Нічого про нас без нас”. Яких ще принципів, на Вашу думку, мають дотримуватися журналісти?

– Я б сказала, що треба дотримуватися таких принципів, як «Жодного дня без новин про людей з інвалідністю», «Жодного тижня без статті або сюжету про досягнення людей з інвалідністю». Потрібно виробити систематичність у висвітленні інформації про людей з інвалідністю, це можливо зробити, якщо дотримуватися Європейської стратегії і запровадження в життя тих напрямків, які нею запропоновані для втілення. Тому варто кожному медіа розробити графік за такими напрямами: доступність, соціальний захист, залучення до життя в соціумі, рівність, зайнятість, освіта і навчання, здоров’я і зовнішній вплив – і відзначати, який із напрямів не розробляється і потребує доопрацювання.

– Які практики з інших країн можна було б запозичити для покращення ситуації в Україні?

– Для покращення ситуації в Україні я б запропонувала підхід, організований Mushen (Північна Америка). Її засновники Омар Сулейман та Джухі Тазір, рідні яких мали великі труднощі в житті через свою інвалідність, створили інклюзивне середовище для людей з інвалідністю, взяли на себе активну роль у проведенні навчання та реалізації програм та послуг всієї Північної Америки, щоб покращити досвід роботи в мечетях, на різних конгресах, заходах. На сайті Muhsen висвітлено, яким чином люди з інвалідністю можуть проводити вільний час за сприяння цієї організації. Їм пропонують заняття пілатесом для підтримки фізичного здоров’я, отримання корисних рекомендацій дієтологів, адаптацію навчальних занять до можливостей і потреб, залучення до роботи в різних суспільних організаціях, отримання різних життєво важливих навичок. Окрім того, досить добре впорядковано на одній платформі у вигляді окремих сторінок історії про кожну людину з інвалідністю, зареєстрованою в Mushen з покликанням на її інстаграм-сторінку. Сімей, зареєстрованих наразі в Mushen, близько 1000, задіяно до 300 волонтерів, відкрито 16 шкіл вихідного дня. Тому вважаю, що такий досвід був би надзвичайно корисним для України.

– І насамкінець особисте питання. Що мотивує вас працювати у цій сфері?

– Мене мотивують батьки дітей, які мають інвалідність, особливо ті, які активно відстоюють права своєї дитини на освіту, на різні послуги, об’єднуються, обговорюють проблеми, знаходять вихід зі складних, здавалося, безвихідних ситуацій і намагаються при цьому радіти життю.