Війна змінює суспільство на всіх рівнях, залишаючи глибокі шрами не лише на тілі країни, але й у кожному домі, у кожній сім’ї. Окрім очевидних жертв на полі бою, є менш видимі, але не менш трагічні наслідки – зростання випадків домашнього насильства. Ця тенденція стала особливо актуальною і помітною під час повномасштабної війни в Україні, коли багато родин опинилися під тиском стресу, невизначеності та психологічного тягаря. Ситуація ускладнюється, коли агресорами стають ті, хто покликаний захищати Батьківщину, – військовослужбовці, які, повернувшись з фронту, не завжди можуть адаптуватися до мирного життя.
З кожним днем межа між захищеністю та вразливістю стає все тоншою, і будь-хто може стати жертвою насильства, що таємно поширюється навколо нас. Але годі замовчувати очевидні факти насильства такі як побої та знущання, або прихований психологічний тиск та моральне приниження, керуючись кволими виправданнями на кшталт “аби гірше не було” та “не варто виносити сміття з хати”. Пора відкрити очі на жорстоку реальність і почати діяти, щоб зупинити невидиму загрозу та тиранію зла.
У суспільстві звикли сприймати насильство як явище, яке пов’язане з кримінальними зведеннями та трилерами. Однак нині наша реальність є такою, що насильство щоденно торкається мільйонів людей по всьому світу, набуваючи різних форм та проявів. Від фізичного до психологічного, від економічного до сексуального – насильство маскується під різними обличчями, роблячи його невидимим для більшості суспільства.
Вражаюча статистика
Статистика свідчить про те, що насильство є глобальною проблемою, яка не знає меж, віку, статі чи соціального статусу.
У перший рік повномасштабної війни до поліції надійшло 244 381 звернення з приводу домашнього насильства. Правоохоронці відкрили півтори тисячі справ, з яких до суду дійшло 1 249 справ, що становить 83,3%. У 2023 році кількість випадків домашнього насильства збільшилася до 291 428. Було відкрито 2 705 справ, з них до суду дійшли 2 243, що становить 82,9 %.
За даними Опендатабот, в Україні у 2024 році було зафіксовано вже 1 521 кримінальне провадження про домашнє насильство, що на 36% більше, ніж у минулому році. У середньому реєструється 300 справ на місяць. При цьому спостерігається сумна статистика щодо кількості справ, які надійшли до суду. І, якщо у 2022 та 2023 роках ця цифра була в межах 83-82%, то у 2024 показник різко знизився до 64%. Це найнижчий показник за останні 5 років. Ймовірно, що така ситуація вказує на той факт, що більшість випадків залишаються незафіксованими через страх, стигматизацію або побоювання осуду та відсутності підтримки з боку суспільства.
“За інформацією ПРООН, від фізичного домашнього насильства в Україні страждає близько 2-ох мільйонів людей. Статистика говорить, що у понад 80-ти % — це насильство чоловіків щодо жінок. Щороку від домашнього насильства гинуть 600 українських жінок”, – навів жахливу статистику уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець.
Жахливі випадки та сумні наслідки
Домашнє насильство – це тиха війна, що відбувається за закритими дверима, залишаючи не лише фізичні сліди, а й глибокі психологічні рани. Вражаючі наслідки цього явища впливають на всі аспекти життя жертви, затягуючи її у безвихідну спіраль болю, страху та ізоляції.
Фізичні наслідки домашнього насильства можуть варіюватися від легких тілесних ушкоджень до серйозних травм, таких як переломи, травми голови та навіть внутрішні пошкодження. А постійні такі знущання можуть призвести до хронічних захворювань. Дослідження показують, що жертви насильства в сім’ї мають вищий ризик розвитку інфаркту та інсульту через постійний стрес.
Психологічні наслідки домашнього насильства є не менш руйнівними. Жертви часто страждають від посттравматичного стресового розладу (ПТСР), депресії, тривожних розладів і панічних атак. Невпинний страх і відчуття безпорадності перетворюють їх на заручників у власних домівках. Психологічні травми також впливають на здатність жертв до самореалізації, спілкування і розвитку, що часто призводить до соціальної ізоляції, а у найжахливіших варіантах – до суїциду.
Серед різноманітних видів психологічного тиску розрізняють ейджизм, віктимблеймінг, лукізм та газлайтінг. Ці запозичені з англійської мови слова, на жаль, вже укорінилися у мові сучасного світу і стали цілком зрозумілі. Часто жертви зазнають систематичних принизливих образ через зовнішність, вік від партнера, колег або, навіть, цілком незнайомих людей у соцмережах.
З ситуаціями газлайтингу стикався, мабуть, кожен у своєму житті. Безпідставна критика, спроби переконати жертву у своїй неправоті, знецінення думки іншої людини – все це ті види психологічного тиску, до якого вдається кривдник. А в умовах постійного стресу, коли психіка людини особливо вразлива і ми шукаємо підтримки з боку інших людей, такі образи відчуваються набагато гостріше.
Домашнє насильство навіть торкається економічної сфери. Адже жертви часто змушені залишати роботу через постійні побої, психологічний тиск або для забезпечення безпеки своїх дітей. Втрата доходу та необхідність оплачувати медичні витрати, правову допомогу або знайти нове житло поглиблює фінансову нестабільність. Багато жінок залишаються в аб’юзивних стосунках саме через економічну залежність від партнера.
Не варто забувати, що від нестабільної небезпечної ситуації в родині потерпають в першу чергу діти, які ростуть у сім’ях з насильством, часто зазнають емоційних і поведінкових проблем, таких як агресія, депресія або труднощі в навчанні. Вони з більшою ймовірністю стають жертвами або кривдниками у майбутньому, поширюючи цикл насильства.
Побутове насильство явище не нове. В стрічках новин часто описуються випадки агресії в родинах. Так, на Рівненщині чоловік жорстоко побив 20-річну дружину та вигнав її з дому з трирічною дитиною. Бідолашна прожила декілька днів у гаражі і лише потім звернулася до поліції. Таких випадків сотні тисяч.
Найбільші показники зареєстрованих випадків насилля зафіксовані у столиці, Київській, Харківській та Дніпропетровській областях, де зосереджена основна маса ВПО. Люди, що втратили своє майно і не бачать виходу із скрутного становища часто схильні до алкоголізму та виливають свою злість на близьких.
Непоодинокі випадки звернень щодо домашнього насильства із-за кордону. Там чоловіки ще й погрожують своїм жінкам депортацією, якщо ті звернуться до правоохоронних органів.
В західних областях України через досить релігійні погляди, взагалі, до проявів насильства терпляче ставлення.
“Якось одна жінка розповіла місцевому священнику, що чоловік її кривдить. А той відповів, що вона повинна все терпіти, має бути хорошою дружиною, бо вона шия, а чоловік — голова. Коли скривджена жінка звернулася до нас за допомогою, ми наполягали, щоб вона негайно забрала дітей і приїхала в Одесу. Витрати на це ми брали на себе. Жінка пообіцяла подумати й зникла. А коли наступного разу чоловік знову її бив, за неї заступився її 8-річний син. Батько схопив його за руку й зламав її. Тож невдовзі жінка таки приїхала до нас з дітьми через страх саме за них. До речі, тепер її життя налагодилося і у неї є вже інший чоловік”, – розповідає Микита Пермяков, психолог, координатор Психологічного центру “Еквілібріум” в Одесі.
Причини зростання насильства
Війна кардинально змінює психологічний стан людей, створюючи середовище, де агресія та насильство стають нормою поведінки. Її причинами є:
Депресія та тривога. Війна змушує людей жити в постійному страху за своє життя та життя своїх близьких. Втрата друзів, колег, нестача роботи та грошей, відчуття безнадійності – все це може призвести до розвитку депресії та тривожних розладів. Люди в такому стані можуть шукати спосіб зняти напругу, і, на жаль, часто це відбувається через агресію до тих, хто поруч.
Соціальна ізоляція та економічні труднощі. Пандемія COVID-19, яка передувала війні, вже поставила багато сімей у складне становище. Війна тільки поглибила ці проблеми. Втрата роботи, переселення, знищення домівок – усе це створює додатковий тиск на сім’ї, що може призвести до конфліктів і насильства.
Алкоголізм та наркотична залежність. Часто люди вдаються до алкоголю чи наркотиків, щоб впоратися з болем і стресом, викликаними війною. Це ще більше загострює ситуацію, оскільки в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння людина втрачає контроль над своїми діями і може вдаватися до насильства по відношенню до близьких.
Відеоконтент. Мас-медіа завжди мали значний вплив на суспільство, формуючи світогляд та поведінку людей. Сучасний світ переповнений фільмами, серіалами та телепередачами, в яких насильство займає центральне місце. Від бойовиків до кримінальних драм, від реаліті-шоу до новинних репортажів – агресія стала звичним елементом розваг. Але чи замислюємося ми над тим, як ці образи впливають на наші дії та мислення? Чи може екранне насильство провокувати реальну агресію в суспільстві?
Дослідження психологів показують, що регулярний перегляд насильницьких сцен може значно впливати на психіку глядачів, особливо дітей та підлітків. У молодому віці мозок активно формує моделі поведінки, і те, що дитина бачить на екрані, може сприйматися як норма.
Військові та домашнє насильство
Війна залишає свої сліди не лише на полі бою, але й у душах тих, хто її пережив. Військовослужбовці, які повертаються з фронту, часто стикаються з непростим завданням адаптації до мирного життя. Випадки домашнього насильства серед військових є тривожною тенденцією, яка вимагає ретельного аналізу та розуміння причин і наслідків.
“Дуже великий відсоток, близько 60% тих, хто вчиняє домашнє насильство – це військові. І йдеться не тільки про військових Збройних сил України, а про всіх, хто був на фронті. Тільки з початку року кількість зареєстрованих випадків збільшилась на 14% і має тенденцію до зросту. Частина людей після війни навчилася холоднокровно вбивати, з цього їх треба буде витягувати”, – наголошує на цьому сумному факті міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко.
Однією з головних причин зростання випадків домашнього насильства серед військових є посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Військові, які побували на фронті, часто страждають від стану, при якому не можуть повністю адаптуватися до мирного життя після травматичних подій. Цей стан супроводжується сильними емоційними переживаннями, флешбеками, панічними атаками та агресією. Відсутність належної психологічної підтримки та реабілітації сприяє тому, що ці емоції випліскуються в сімейному колі, що призводить до насильства.
Важливо розуміти, що агресія військових у сімейному колі є наслідком їхнього бойового досвіду, а не вродженої схильності до насильства. Військові, які довго перебували в зоні бойових дій, змушені були постійно бути на сторожі, готовими до миттєвого реагування на будь-яку загрозу. Цей стан “бойової готовності” може зберігатися навіть після повернення додому. На війні агресія є засобом виживання. В умовах бойових дій військові навчаються швидко реагувати на загрози, використовуючи силу. Після повернення додому цей навик може стати неконтрольованим, і навіть побутові суперечки можуть сприйматися як загроза, що потребує негайної агресивної відповіді.
Багато військових стикаються з тим, що їхній досвід не розуміють або навіть ігнорують. Це викликає відчуття ізоляції та нерозуміння, що може призводити до емоційного вибуху і проявів насильства. На війні військові відчувають себе частиною великої справи, вони виконують важливу місію. Повернувшись до мирного життя, багато хто відчуває втрату сенсу, неможливість знайти своє місце в цивільному суспільстві. Цей внутрішній конфлікт може проявлятися через агресію до близьких. Крім того, для багатьох військових алкоголь або наркотики стають засобом зняти емоційний біль. Проте в стані сп’яніння людина втрачає контроль над собою, що часто призводить до агресивної поведінки.
Випадки насильства з боку військових мають катастрофічні наслідки для їхніх родин. Жінки та діти, які стають жертвами насильства, часто відчувають страх і безпорадність. Вони можуть страждати від фізичних травм, емоційних травм, що не загоюються, а також від постійного відчуття небезпеки. Діти, які стають свідками насильства, можуть згодом самі проявляти агресивну поведінку або, навпаки, замикатися в собі, що негативно впливає на їхній розвиток.
Дії правоохоронних органів
Нам постійно наголошують про те, що у разі виникнення проявів насильства треба одразу звертатися до поліції. Але багато постраждалих стверджують, що правоохоронні органи майже реагують на такі звернення. Часто можуть обмежитися порадою на кшталт: “ Та що у вас немає кому з ним (чоловіком – ред.) поговорити по-чоловічому?”. Як то кажуть, “немає тіла – немає діла”. Та невже ж треба чекати поки станеться найжахливіше, а потім розводити руками та шукати винних?
Але варто зазначити і досить цікавий прояв у жертв дивної поведінки, коли приїздить наряд поліції за викликом, раптом ставати на сторону кривдника. Психологи назвали це явище “ стокгольмським синдромом”, коли жертва відчуває певну прив’язаність та співчуття до свого кривдника. Як зазначають спеціалісти, механізм виникнення такого стану цілком природний і викликаний інстинктом самозбереження. Жертва вірить, що якщо вона демонструватиме послух і розуміння, то, можливо, насильник зглянеться і припинить побої. Та, наївно думати, що той, хто підняв руку хоча б один раз і не поніс за це покарання, перестане так вчиняти надалі.
Для прояву “стокгольмського синдрому” достатньо всього трьох умов:
- психологічної травми, яка спричинена загрозою для життя;
- залежних відносин;
- складнощів з тим, щоб покинути ці відносини.
Жертва виправдовує токсичну матір або чоловіка-аб’юзера, бо не бажає признати той факт, що її не люблять та знущаються над нею.
Але кривдник має обов’язково понести кримінальну відповідальність за домашнє насильство у будь-яких його проявах. В країні діє Закон “Про запобігання та протидію домашньому насильству”. У разі скоєння насильницьких дій вперше, кривдникові загрожує штраф, громадські роботи або адміністративний арешт. Якщо домашнє насильство повторюється систематично та призвело до таких тяжких наслідків як розлади здоров’я, втрати працездатності потерпілого тощо, то кривдникові може загрожувати навіть позбавлення волі на строк до двох років.
Закордонний досвід боротьби із проявами насильства
Багато країн борються з проявами насильства на різних рівнях. Так, у Швеції прийнято законодавство, яке визнає насильство в родині кримінальним злочином, а не приватною справою. Саме таке ставлення сприяло збільшенню кількості справ, що розглядаються у суді та зменшенню рівня насильства. Адже тепер у суспільства є чітке розуміння, що домашнє насильство – це злочин, за який буде кримінальна відповідальність. Принцип “самі розберуться” тут зовсім недоречний.
У Канаді запущено цілу низку програм підтримки жертв насильства, включаючи кризові центри, гарячі лінії та психологічну підтримку.
А в Ісландії було впроваджено програму “Дітям не місце поруч з насильством”, яка направлена на захист дітей від свідчення насильства та надання їм необхідної допомоги для подолання травм.
У Німеччині було відкрито безліч так званих притулків для жінок, що зазнали насильства та, навіть, отримали внаслідок цього інвалідність.
В Австралії проводиться поетапна процедура виявлення потреб та надання допомоги жінкам, що зазнали агресії від чоловіків. А також в деяких штатах країни функціонують не лише реабілітаційні центри, а ще й центри по роботі з агресорами. Беручи до уваги той факт, що 90% жінок в першу чергу потерпають від економічного насилля, у країні уряд виділяє кошти на фінансову підтримку таких жінок та надання їм кредитів на вигідних умовах для оренди житла чи оплати комунальних послуг.
Завдяки ратифікації Стамбульської конвенції країни ЄС показали свій чіткий намір зробити запобігання насильству пріоритетом для всієї Європи. Ця конвенція відкрита навіть для країн, що поки ще не стали членами ЄС.
Стамбульська конвенція діє за чотирма принципами:
- попередження насильства;
- захист постраждалих;
- судові переслідування винуватців;
- інтеграції ефективних та скоординованих стратегій.
Україна, попри складне воєнне становище, теж ратифікувала цей договір. Проте наразі країна все ще має труднощі зі створенням прихистків для жінок, що потерпають від насилля та залучення програм по фінансовій підтримці постраждалих.
Отже, зростання випадків домашнього насильства під час війни – це наслідок глибоких соціальних, економічних та психологічних проблем, які принесла з собою війна. Необхідно визнати, що цей фронт вимагає не меншої уваги та зусиль, ніж військовий. Суспільство, уряд та міжнародні організації повинні об’єднатися для того, щоб забезпечити належну психологічну допомогу та підтримку тим, хто постраждав від насильства, особливо сім’ям військових. Інакше, наслідки цієї війни будуть руйнувати наше суспільство ще довго після того, як гармати замовкнуть.
