Забуті державою: як родини зниклих безвісти роками живуть в невизначеності та чекають на виплати

Повномасштабна війна забрала сотні тисяч життів українців, і про багатьох з них є офіційні дані: імена, дати смерті, статуси. Водночас існує інша категорія — люди, які зникли безвісти. Ніхто не знає, що з ними сталося, де вони і чи повернуться. Для родин таких людей війна не вкладається в жодні часові межі, адже замість прощання та жалоби вони змушені роками жити в невизначеності, чекаючи дзвінка, листа або бодай якоїсь звістки. Відсутність офіційного визнання втрати позбавляє цих людей не лише психологічного розуміння ситуації, а й доступу до державної підтримки, передбаченої для сімей загиблих.

За офіційною інформацією Президента України, станом на початок 2026 року понад 55 000 українських військовослужбовців загинули на полі бою внаслідок повномасштабної війни з Росією. У доповнення до цього Президент зазначив, що є й значна кількість тих, кого держава все ще вважає зниклими безвісти, хоча точні дані щодо цієї категорії не були оприлюднені разом із числом загиблих.

Попри очевидність обставин, про які воліють не говорити вголос, значна частина осіб, які перебувають в статусі зниклих безвісти, можуть бути загиблими, чиї тіла не вдалося ідентифікувати або повернути через бойові дії, окупацію територій чи тривалі процедури обміну. Проте замість системного підходу та чітких механізмів підтримки держава пропонує їхнім родинам чекати, доводити й проходити складні бюрократичні процедури, перекладаючи тягар невизначеності та відповідальності на тих, хто вже втратив близьку людину.

Тиша, яка склалася навколо теми зниклих безвісти, є показником глибшої проблеми — неспроможності державних інституцій запропонувати зрозумілу, людяну й справедливу модель реагування на втрати, які не вписуються в чіткі юридичні категорії. І поки ця тиша зберігається, тисячі українських родин залишаються сам на сам з невизначеністю, без належного захисту, фінансової підтримки та без права поставити крапку в історії, яку для них написала війна.

Журналісти ІА «ФАКТ» поспілкувалися з Мариною, дружиною Олександра К., військовослужбовця Збройних сил України, який зник безвісти 14 березня 2023 року під час бойового виходу в районі Бахмута. Востаннє він виходив на зв’язок пізно ввечері — коротке повідомлення дружині з обіцянкою написати зранку, коли підрозділ повернеться на позиції. Цього повідомлення так і не було. За кілька днів родина отримала сповіщення: «зниклий безвісти за особливих обставин».

Жінка говорить, що перші місяці після зникнення пройшли в стані тяжкої психологічної напруги, де надія й страх існували одночасно, не залишаючи простору ні для прийняття, ні для горя. Вона зверталася до військової частини, Координаційного штабу, подавала заяви, здавала ДНК-зразки, перечитувала списки обмінів і звіряла кожне фото з повернених тіл, сподіваючись не знайти знайоме обличчя і водночас боячись, що саме його там і не буде.

«Найстрашніше — це не знати. Коли людина загинула, це біль, але він має межу. Це вже крапка і тобі залишається лише пережити. А коли ти живеш між варіантами — живий чи мертвий — ти не живеш взагалі. Ти постійно чекаєш», — каже Марина.

За понад півтора року з моменту зникнення жодної офіційної інформації про долю Олександра родина так і не отримала. Його тіло не було ідентифіковане серед повернених загиблих, жодних підтверджень перебування в полоні також не надійшло. Водночас побратими, з якими він перебував а полі бою, загинули. Про це родина дізналася не з офіційних джерел, а з приватних розмов.

Статус зниклого безвісти означає для родини не лише психологічну травму, але й цілком конкретні життєві обмеження. Марина не має права на одноразову грошову допомогу, передбачену для сімей загиблих, не може оформити пенсію по втраті годувальника для дитини, не має юридичних підстав вирішувати низку побутових і фінансових питань, які раніше були пов’язані з чоловіком.

«Я не прошу нічого незаконного. Я прошу, щоб держава визнала очевидне: якщо людина зникла на фронті й більше року про неї немає жодної інформації, родина не повинна залишатися у вакуумі без підтримки», — каже вона.

Найбільше, за її словами, болить навіть не відсутність виплат, а відчуття, що зниклі безвісти випали з загальної картини війни — ніби їхня жертва ще не достатньо доведена, а смерть потребує додаткових доказів. Родина живе в очікуванні рішення, яке може тривати роками, не маючи змоги ні оплакувати, ні будувати майбутнє.

Поняття «зниклий безвісти за особливих обставин» закріплене в українському законодавстві й визначене Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин». Він покликаний врегулювати випадки зникнення осіб внаслідок збройного конфлікту, бойових дій або надзвичайних ситуацій, гарантуючи право родин на пошук, отримання інформації та збереження прав зниклої особи до моменту встановлення її долі. Проте норми закону на практиці створює ситуацію невизначеності, яка триває роками.

Відповідно до чинного законодавства, особа, яка має статус зниклої безвісти, юридично вважається живою. Це означає, що держава не має підстав автоматично визнавати факт загибелі, призначати одноразову грошову допомогу чи оформлювати пенсію у зв’язку з втратою. Соціальні гарантії для родин військовослужбовців напряму прив’язані до підтвердженого факту смерті або загибелі, що закріплено, зокрема, в Законі України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

У випадку зникнення безвісти родини опиняються в ситуації, коли держава визнає їхнє право чекати, але не визнає права на підтримку. Єдиним шляхом зміни статусу зниклого безвісти на загиблого в більшості випадків залишається звернення до суду з заявою про встановлення факту смерті або оголошення особи померлою відповідно до положень Цивільного кодексу України, зокрема статей 46–48, які регулюють порядок визнання фізичної особи померлою.

Проте така процедура вимагає не лише часу й доказів, а й внутрішньої готовності родини юридично зафіксувати смерть близької людини без тіла, без поховання і без остаточної впевненості в обставинах загибелі. В реаліях повномасштабної війни, де значна частина бойових дій відбувається на окупованих або зруйнованих територіях, а ідентифікація тіл ускладнена або неможлива, цей механізм виявляється непридатним для масових випадків зникнення.

Фактично законодавство, створене для поодиноких ситуацій мирного часу, не адаптоване до масштабів війни, внаслідок чого тисячі родин залишаються без соціальних гарантій, фінансової підтримки та зрозумілої перспективи. Держава пропонує їм чекати або самостійно ініціювати судові процеси, перекладаючи на сім’ї не лише фінансовий і бюрократичний тягар, а й відповідальність за остаточне юридичне рішення.

Саме на цьому етапі стає очевидним системний розрив між законом і реальністю війни, де правова обережність держави перетворюється на тривалу соціальну тишу навколо зниклих безвісти людей, чия смерть ще потребує доказів, навіть тоді, коли війна давно дала свої відповіді.

Адвокат з військового та соціального права Ірина Л., яка з початку повномасштабної війни супроводжує родини зниклих безвісти військовослужбовців, розповіла нам, що навіть за наявності співчуття й професійного розуміння проблеми юристи сьогодні обмежені чинним законодавством і не можуть запропонувати сім’ям повноцінний правовий захист.

«Ми змушені працювати в рамках Закону України “Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин” і цей закон, попри свою важливість, фактично фіксує людину в статусі зниклої безвісти на невизначений строк. Він не дає механізмів для тимчасового соціального захисту родини, якщо загибель очевидна з огляду на обставини бойових дій, але не підтверджена документально», — пояснює вона.

За словами юристки, найбільша проблема полягає в тому, що соціальні виплати, передбачені для сімей загиблих військовослужбовців, прямо пов’язані з юридичним фактом смерті, що закріплено в Законі України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». У разі відсутності такого підтвердження родина фактично позбавлена можливості реалізувати навіть базові соціальні гарантії.

«Юрист не може замінити державу і взяти на себе відповідальність за визнання людини загиблою. Ми можемо підготувати документи, супроводити в суді, пояснити процедури, передбачені Цивільним кодексом України, але ми не можемо прискорити ідентифікацію тіл, обміни або надати родині фінансову підтримку, яку може забезпечити лише держава», — зазначає Ірина Л.

Окремою проблемою вона називає моральний вимір судових процедур, адже звернення до суду з заявою про оголошення особи померлою відповідно до статей 46–48 Цивільного кодексу часто стає для родини психологічно нестерпним кроком, який сприймається не як юридичний інструмент, а як остаточне прощання без доказів і без можливості повернутися назад.

«Ми бачимо, що правова система сьогодні не враховує масштабу війни. Вона побудована так, ніби йдеться про поодинокі випадки зникнення, а не про тисячі людей, які не повернулися з фронту. І в цій ситуації навіть юристи змушені чесно визнавати: ми не можемо допомогти цим сім’ям остаточно, поки держава не змінить сам підхід», — підсумовує Ірина.

Попри законодавчі норми, отримання державних виплат для родин військовослужбовців, які визнані зниклими безвісти, на практиці часто виявляється складним процесом через бюрократичні перепони. Головна причина полягає у тому, що право на фінансову допомогу виникає тільки після офіційного підтвердження статусу «зниклий безвісти» командиром частини.

На шляху до отримання коштів родини стикаються з кількома реальними перешкодами. По-перше, службове розслідування, яке проводить підрозділ, може затягуватися на тижні або навіть місяці, і доки воно не завершене, виплати не нараховуються. По-друге, зміни в законодавстві та нові постанови Кабінету Міністрів також впливають на строки: у 2025 році були зафіксовані випадки тимчасового призупинення нарахувань у деяких частинах через очікування роз’яснень щодо нових правил.

Ще одним ускладненням є система черговості та «особистих розпоряджень» військових. Якщо солдат залишав документи на користь певної особи, родичі першої лінії можуть залишитися без виплат, навіть якщо вони мають законне право на них. Крім того, з 2025 року практикується часткове нарахування коштів: сім’ї отримують лише певну частку від суми (наприклад, 50–80%), а решта залишається на депонованому рахунку на випадок, якщо військовий повернеться.

В результаті навіть очевидне право родини на фінансову допомогу перетворюється на тривалий і непростий процес, де бюрократія і формальні процедури часто переважають над потребою термінової підтримки тих, хто втратив близьку людину.

Статус зниклого безвісти сьогодні означає для родин не лише правову невизначеність, а й цілком відчутні економічні наслідки, які з часом лише поглиблюються і перетворюються на довготривалу соціальну проблему. Відсутність офіційного визнання загибелі позбавляє сім’ї доступу до одноразової грошової допомоги, пенсій по втраті годувальника, пільг і компенсацій, передбачених законодавством для родин загиблих військовослужбовців, змушуючи людей виживати в умовах війни без фінансової опори з боку держави.

У багатьох випадках мова йде про елементарну можливість оплачувати житло, лікування, навчання дітей, погашати кредити й закривати побутові зобов’язання, які виникли ще до війни. Родини зниклих безвісти опиняються в ситуації, коли держава не визнає втрату годувальника економічно, залишаючи людей сам на сам з наслідками війни.

Водночас проблема має й очевидний суспільно-політичний вимір. Публічна тиша навколо теми зниклих безвісти є зручною для статистики, але руйнівною для довіри. Держава, яка не пропонує чітких рішень для цієї категорії громадян, створює враження, що частина втрат залишається поза офіційним наративом війни — ніби вони ще не доведені, ще не оформлені, ще не заслуговують на повне визнання.

Для постраждалих родин ця ситуація стає надзвичайно важкою не лише з фінансової, а й з емоційної точки зору. Неможливість завершити втрату, відсутність ритуалу прощання, постійне перебування між надією і прийняттям створюють психологічне навантаження, яке з роками не зменшується, а лише трансформується в хронічний стан виснаження. Люди змушені одночасно жити, чекати й доводити очевидне — те, що війна вже забрала в них близьку людину.

З цієї точки зору проблема зниклих безвісти перестає бути виключно юридичною чи соціальною і стає політичним питанням відповідальності держави перед власними громадянами. Поки не буде створено чітких тимчасових механізмів підтримки родин, прозорих процедур і відкритої комунікації, тиша навколо зниклих безвісти продовжуватиме підривати відчуття справедливості та довіри до інституцій, навіть у суспільстві, яке звикло платити надто високу ціну за війну.

Тема зниклих безвісти є дзеркалом того, як держава ставиться до проблем людей. Публічна тиша, економічна відчуженість і юридичні прогалини породжують не лише соціальну несправедливість, а й відчуття покинутості, яке роками супроводжує матерів, дружин і дітей зниклих безвісти військовослужбовців. Визнання проблеми, створення чітких правил і відкритий діалог є питанням справедливості, а також державної відповідальності. Тільки прозора і людяна реакція на цю проблему зможе дати родинам шанс на завершення переживання втрати, за яку вони вже заплатили найвищу ціну.