Законопроєкт про репродуктивні технології: чи допоможе він вирішити демографічну кризу, спричинену війною
В Україні на розгляді парламенту перебуває законопроєкт, про який державні чиновники і нардепи воліють мовчати. Він вперше пропонує системно врегулювати сферу допоміжних репродуктивних технологій — від донорства до сурогатного материнства. На перший погляд, ідея виглядає необхідною: десятиліття без єдиного закону, розпорошені накази, медичні практики на межі етики та права, а також тисячі родин, які не можуть реалізувати своє право на батьківство. Проте сама спроба держави навести лад у цій галузі викликає більше запитань, ніж впевненості в завтрашньому дні. Чи зможе закон, який встановлює обмеження, заборони та процедури замість гарантій і допомоги, стати відповіддю на глибоку демографічну кризу, спричинену війною? Він наблизить чи віддалить українців від можливості мати дітей під приводом державного регулювання?
Що передбачає законопроєкт про застосування допоміжних репродуктивних технологій
Держава, зіткнувшись з різким зростанням суспільного запиту на вирішення проблем безпліддя та потребою у прозорому правовому регулюванні допоміжних репродуктивних технологій, розпочала системну спробу впорядкувати сферу, яка донедавна існувала на межі медичних практик і моральних суперечок. Схвалений у серпні урядом законопроєкт «Про застосування допоміжних репродуктивних технологій», ініційований головою уряду Юлією Свириденко, а також «слугами народу» Михайлом Радуцьким, Микитою Потураєвим, Денисом Масловим, Андрієм Задорожним, Оленою Шуляк, Роксоланою Підласою, Анастасією Радіною, Андрієм Кожем’якіним від партії ВО «Батьківщина» та Іванною Климпуш-Цинцадзе від партії «Європейська Солідарність», став першою спробою створити комплексну нормативну базу для всіх видів допоміжного запліднення, донорства та сурогатного материнства.
Ці питання вже давно практикуються в Україні, але залишалися фактично поза законом. Згідно з пояснювальною запискою до законопроєкту, його розроблено з метою «регламентації механізму, порядку та умов проведення лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій» (далі – ДРТ).
Потреба у врегулюванні цього питання виникла не лише через високий рівень безпліддя серед українців, який за медичною статистикою сягає понад половини серед жінок і близько сорока відсотків серед чоловіків, а й через нові соціальні реалії, спричинені війною: тисячі людей втратили своїх партнерів, але прагнуть мати дітей, використовуючи заморожені клітини або ембріони, збережені до трагедії. Отже, війна вивела питання репродуктивного права з приватної площини у сферу національної політики, зробивши його питанням як особистої, так і демографічної безпеки держави.
Попередня нормативна база, яка складалася з окремих наказів Міністерства охорони здоров’я, зокрема документа, ухваленого ще в 2012 році, вже давно не відповідала темпам розвитку медицини та змінам у суспільстві. Україна залишалася однією з небагатьох європейських країн, де не існувало єдиного закону, який би регулював усі аспекти допоміжного батьківства. Через це медичні клініки діяли за власними протоколами, а пацієнти часто опинялися в юридичній невизначеності — без гарантій прав на дітей, ембріони чи донорські матеріали.
Такі правові прогалини неодноразово ставали причиною конфліктів, коли пари після розлучення не могли вирішити, кому належать заморожені ембріони, або коли смерть одного з подружжя унеможливлювала подальше використання його клітин через відсутність процедури згоди.
Запропонований законопроєкт визначає не лише технічні та медичні аспекти, а й торкається етичних і правових питань: статусу донорів, їхнього права на компенсацію, правил зберігання кріоконсервованого біоматеріалу, процедури встановлення батьківства та доступу до технологій різних груп громадян. Його автори підкреслюють, що їхньою метою є гармонізувати українське законодавство з європейськими нормами, де в більшості країн уже давно діють спеціальні закони, що регулюють сферу репродуктивної медицини.
Однак цей шлях в Європі виявився не однаковим для всіх – в різних державах встановлені різні вікові межі для використання таких технологій, різні підходи до прав донорів, до участі самотніх жінок або одностатевих пар. У багатьох країнах відмовилися від принципу анонімності донорів, вважаючи, що право дитини знати своє походження є важливішим за конфіденційність. Український законопроєкт частково спирається на ці тенденції, однак водночас намагається врахувати національні моральні, культурні та соціальні особливості, що, за задумом авторів, має убезпечити його від конфлікту з традиційними уявленнями про сім’ю.
Проєктом закону передбачається запровадження вікових рамок для учасників програм допоміжного запліднення: базовий ліміт у 49 років для жінок і чоловіків, із можливістю продовження лише за рішенням медичного консиліуму. Таке обмеження пояснюють турботою про здоров’я майбутніх матерів і дітей, але воно водночас позбавляє частину людей шансу на батьківство.
Документ також встановлює перелік категорій громадян, яким буде заборонено брати участь у програмах — серед них особи з непогашеною судимістю, позбавлені батьківських прав або ті, хто визнаний недієздатним. Передбачено й перелік хвороб, які можуть бути перешкодою для участі в програмі, що має забезпечити медичну безпеку, але може викликати питання щодо дискримінації.
Особлива увага в законопроєкті приділяється сурогатному материнству, яке в Україні вже давно стало не лише медичною практикою, а й предметом міжнародної дискусії. Документ обмежує доступ до цієї процедури для іноземців, що фактично припиняє існування України як одного з центрів «репродуктивного туризму». Також забороняється сурогатне материнство для українців, які перебувають у шлюбі з громадянами держав, де ця практика заборонена законом. Автори законопроєкту пояснюють ці норми необхідністю захисту дітей від юридичних і моральних колізій, які часто виникають у міжнародних справах, коли законодавства різних країн суперечать одне одному.
Крім того, законопроєкт торкається й питання транспортування та зберігання біоматеріалу. Передбачається, що заморожені клітини або ембріони не можна буде переміщувати на тимчасово окуповані території, а вивезення за кордон здійснюватиметься лише за визначеною процедурою. Такі правила мають гарантувати збереження безпеки та контроль держави над цим чутливим процесом, водночас забезпечуючи правову визначеність для сімей, які зберігають свій біоматеріал.
Репродуктивна пастка: закон, який ускладнює народження
Попри те, що документ покликаний створити ясні й справедливі правила та систематизувати сферу репродуктивних технологій, адже хаос і відсутність правових механізмів призводили до безлічі конфліктів і зловживань, він має великі ризики надмірного державного контролю та суттєве звуження прав громадян.
Найуразливішим місцем цього законопроєкту є відсутність справжнього інтелектуального центру, який міг би забезпечити глибину рішень і професійну точність формулювань. Усунення від процесу ключових фахівців, які роками працюють у репродуктивній медицині, позбавило документ головного — практичного розуміння того, як насправді функціонує ця сфера. Коли проєкт створюють не лікарі, юристи й біоетики, а чиновники і депутати, які мислять адміністративними і непрофесійними категоріями, тоді законодавчий акт втрачає логіку й перетворюється на набір зручних, але поверхових формулювань.
В результаті кожна норма набирає силу не завдяки доказам і професійному обґрунтуванню, а лише через підписи посадовців, для яких важливіше виконати формальність, ніж забезпечити реальну дієвість. У складних медико-правових ситуаціях це майже гарантовано призведе до юридичних колізій, появи судових спорів, різних трактувань одного й того ж пункту закону в різних регіонах і клініках. Коли система ухвалення рішень позбавлена фахової основи, процедурна легітимність перетворюється на формальність, а помилки починають множитися. Невизначеність у поняттях, суперечності у визначеннях і розмиті механізми практичного застосування норм неминуче зсувають акценти — від прозорих критеріїв до особистого розсуду чиновника чи адміністрації лікарні, роблячи закон не гарантією рівності, а джерелом нової нерівності.
При цьому регулювання донорства, передбачене в законопроєкті, створює враження не впорядкування системи, а фактичного згортання тих правових можливостей, які протягом багатьох років забезпечували доступність допоміжних репродуктивних технологій для пацієнтів із різними формами безпліддя. Під гаслом турботи про моральність і прозорість держава фактично закриває шлях тим, хто готовий стати донорами ембріонів, і тим, хто завдяки цій допомозі може отримати шанс на батьківство.
Заборона донації ембріонів у поєднанні з риторикою «безоплатності» без будь-яких реальних компенсаційних гарантій, прописаних механізмів виплат, чітких стандартів інформованої згоди, а також контролю за клініками та державного нагляду є не кроком до прозорості, а відходом у бік декларативності. Такий підхід не усуває зловживань, а навпаки — штовхає їх у тінь, де немає фахового відбору донорів, де зникає якісний контроль за походженням матеріалу і де кожна процедура стає ризиком як для пацієнта, так і для лікаря. Саме там, у тіні, розмивається й сама ідея етичної відповідальності, яка мала б бути основою державного регулювання.
Замість створення системи, яка спирається на прозорі реєстри донорів, аудит програм, обов’язковий трекінг матеріалу від донора до пацієнта і чітку підзвітність клінік, урядовці і нардепи обрали найпростіший шлях — адміністративну заборону. Вона підміняє справжнє управління ризиками зовнішніми символами контролю, які красиво виглядають у звітах, але не мають жодного зв’язку з реальною клінічною практикою.
Такі заборони створюють ілюзію порядку там, де насправді потрібна складна система моніторингу, професійного регулювання й довіри. Наслідком стане не очищення сфери, а її напівлегалізація: ті, хто може платити або має зв’язки, отримають доступ до процедур, тоді як інші — лише нові обмеження.
Не менш суперечливим виглядає і підхід до вікових обмежень, який поданий у законопроєкті надто грубо й без будь-якої диференціації. Закон не враховує статевих, фізіологічних і медичних відмінностей, які визначають можливість використання репродуктивних технологій, а також не містить жодних процедурно чітких винятків, які дали б змогу ухвалювати рішення з урахуванням конкретного клінічного випадку.
Такий підхід перетворює вік на бар’єр, який карає саме тих, для кого час є найжорсткішим і невідновним ресурсом. Встановлений ліміт фактично позбавляє шансів на батьківство людей, які роками проходять лікування, а тепер зіштовхнуться з офіційною забороною, сформульованою не на основі медичної логіки, а через адміністративне спрощення.
Якщо одному з партнерів більше ніж 49 років, скористатися допоміжними репродуктивними технологіями вони вже не зможуть. Ініціатори законопроєкту переконані, що саме цей вік є межею для народження за допомогою ЕКЗ. Законопроєкт передбачає, що особи, які перевищують визначений віковий поріг, зможуть отримати дозвіл лише після рішення консиліуму з трьох лікарів, але без чітких критеріїв, строків розгляду, права на апеляцію чи єдиних протоколів така норма стає лише фасадом.
Вона створює видимість гнучкості, але насправді відкриває шлях до хаосу — у різних клініках рішення ухвалюватимуть за власними стандартами, залежно від особистої позиції лікарів, ресурсів закладу чи банальної перестороги брати на себе відповідальність. У таких умовах пацієнти потрапляють в систему випадковості, де шанс отримати дозвіл на лікування залежить не від медичних показань, а адміністративної волі, яка перетворює право на допомогу у лотерею доступу.
Коли закон замість індивідуальної оцінки співвідношення ризику й користі застосовує грубе «вікове лезо», він не підвищує безпеку, а лише зменшує кількість законних сценаріїв для тих, хто потребує допомоги. Таке регулювання не враховує, що медицина не працює у категоріях заборон і порогів, вона спирається на аналіз, діагноз, клінічний досвід і реальну здатність людини виносити та народити здорову дитину. Коли цю логіку замінює бюрократична арифметика, право на батьківство перестає бути людським правом і перетворюється на дозвіл, який можна отримати лише за умови, що в тебе правильний вік, правильний лікар і достатньо терпіння, щоб пройти всі кола адміністративного погодження.
Крім того, гендерна нерівність, закладена у формулюваннях законопроєкту, де згадується лише право жінок на замінне материнство без відповідного права для чоловіків, руйнує саму ідею рівності, на якій мало б ґрунтуватися сучасне репродуктивне право. Така конструкція створює передумови для дискримінаційних рішень, що виглядатимуть законними лише завдяки вибірковому тлумаченню. Коли репродуктивні права визначаються не як універсальні, а обмежені статтю чи соціальним статусом, закон починає підганяти реальність під власні рамки, змушуючи тих, хто в них не вписується, шукати напівлегальні шляхи або виїжджати за кордон, де аналогічні процедури проводяться відкрито й без приниження людської гідності.
У сфері, де біологія тісно переплетена з правом і етикою, будь-яка неточність у формулюванні стає не просто технічною помилкою, а порушенням справедливості. Отже, такі норми мали б бути сформульовані з максимальною точністю, без натяків, двозначностей і гендерних упереджень, які перетворюють закон не на захисника прав людей, а на інструмент виключення.
Не менш суперечливою є норма про обов’язковий генетичний зв’язок ембріона хоча б з одним з батьків, яку в тексті законопроєкту подано як незаперечну істину. Вона відсікає цілу категорію пацієнтів, для яких єдиним шансом мати дитину є використання донорських клітин з обох сторін. Така вимога не має під собою ні медичних, ні етичних аргументів, адже не гарантує здоров’я майбутньої дитини й не зменшує ризиків.
Навпаки, вона фактично ділить пацієнтів на «правильних» і «неправильних» залежно від того, які у них медичні показання, і стигматизує тих, хто й без того проходить важке лікування, витрачає великі кошти і роками намагається здійснити право на батьківство. Закон, який позиціює себе як такий, що «захищає життя», насправді може призвести до того, що це життя просто не з’явиться, бо людям з найскладнішими формами безпліддя буде відмовлено у можливості скористатися останнім доступним шансом.
Водночас ідея про те, що перед процедурою екстракорпорального запліднення (ЕКЗ) пацієнти мають спершу пройти тривале лікування всіма іншими методами, суперечить самій логіці доказової медицини. Репродуктологи не призначають ЕКЗ «для зручності», вони це роблять лише тоді, коли інші способи вже визнано неефективними для конкретного випадку. Втручання законодавця у цю медичну логіку є прикладом бюрократичного підходу до біологічних процесів, де індивідуальний стан пацієнта замінюють універсальною схемою.
У медицині час є не абстрактною величиною, а фактором, який визначає результат, і кожен місяць зволікання може стати вирішальним. Коли держава вимагає «довести безпліддя» роками лікування, вона фактично змушує багатьох жінок і чоловіків спізнитися у прямому сенсі цього слова. Така норма не гарантує ні успіху, ні безпеки, а лише перекладає відповідальність з лікаря на пацієнта, який змушений чекати, поки його право на допомогу дозріє до бюрократичного дозволу. У цій ситуації лікар стає диспетчером, який виконує законодавчо затверджену чергу.
Особливо боляче нові норми вдарять по тих, хто опинився за кордоном. Наприклад, жінка, яка зберегла заморожений ембріон в українській клініці, не зможе вивезти власний біоматеріал для того, щоб продовжити лікування в іншій країні. Законопроєкт забороняє або різко ускладнює вивезення кріоконсервованих клітин і ембріонів за кордон, це обмеження відноситься і до іноземців та змішаних подружніх пар. Якщо подружжя має різне громадянство, і в країні одного з них ДРТ заборонені, пройти процедуру в Україні також не дозволять. У таких випадках пари просто поїдуть туди, де закон дозволяє стати батьками. А слідом за ними — і українські фахівці, адже без роботи в країні вони не залишаться.
Зовні ця вимога законопроєкту виглядає як посилення контролю, але фактично така заборона лише стимулює появу тіньових схем. У світі, де репродуктивна медицина давно має міжнародний характер, штучне замикання процесів у межах однієї країни створює ризик нелегального перевезення біоматеріалу, несанкціонованих угод і втрати державою можливості контролювати ланцюжок «донор — клініка — пацієнт».
Контроль без інфраструктури перетворюється на фікцію, тому що без системи взаємного визнання дозволів, ліцензованих перевізників і міжнародних угод про відстеження матеріалу будь-яка заборона працює лише на папері.
Також тривожно виглядає невизначеність правового режиму щодо розпорядження ембріонами у разі розлучення або смерті одного з партнерів. Законопроєкт лише побіжно згадує ці випадки, але не пропонує чітких процедур, механізмів спадкування чи арбітражу. У підсумку найскладніші ситуації — емоційно, морально й юридично — знову опиняються у судовій площині, де все вирішуватиметься не законом, а прецедентом, і кожен новий випадок створюватиме чергову правову колізію. При цьому відсутність деталізованих формулярів згоди, процедур фіксації волевиявлення і гарантій збереження матеріалу позбавляє пацієнтів відчуття передбачуваності.
Ще однією слабкою ланкою цього законопроєкту є повне ігнорування ролі наукових досліджень. Закон фактично виносить їх за дужки, підмінюючи етичне регулювання переліком заборон. Це розриває зв’язок між клінічною практикою і наукою, робить протоколи негнучкими, а країну — залежною від чужих розробок. Репродуктивна медицина являє собою галузь, яка живе постійним оновленням знань, і без права на дослідження вона приречена на застій. Там, де інші держави розвивають партнерства з університетами та біотехнологічними центрами, Україна ризикує опинитися в ізоляції, перетворивши лікарів на виконавців старих схем. У цьому випадку медична система без наукового підґрунтя стає не безпечною, а застарілою.
Економічна частина законопроєкту також побудована однобічно: приватний сектор, який забезпечує більшість репродуктивних послуг і наповнює державний бюджет, отримує додаткові обмеження, але не отримує жодних компенсаторних інструментів. При цьому не визначені системи страхування та державні програми підтримки для тих, хто не може оплатити процедури самостійно. В результаті нормативний акт, який мав би розширити доступ до технологій, створює умови, за яких послуги подорожчають, клініки почнуть закриватися, а фахівці шукатимуть роботу за кордоном. Для держави це означає як втрату податків, так і ослаблення кадрового потенціалу, а для суспільства — ще глибшу демографічну кризу.
І, нарешті, передбачений в законопроєкті антикорупційний механізм виглядає суто декларативно. Величезна кількість дозволів, винятків і погоджень без цифрових реєстрів, відкритої звітності та незалежного аудиту створює не прозорість, а нові можливості для тиску й маніпуляцій. Чим більше контрольних функцій без чітких критеріїв, тим вищий ризик зловживань. Документ говорить про контроль, але насправді передає чиновникам право вирішувати, кому дозволити, а кому ні. Пацієнти ж, опинившись у системі, де відмову можна виправдати будь-яким формулюванням, фактично позбавлені інструментів захисту.
Слід зазначити, що щороку в Україні завдяки допоміжним репродуктивним технологіям з’являється на світ близько 10 тисяч дітей. Проте з початком повномасштабного вторгнення кількість таких випадків зменшилася майже вдвічі, оскільки багато людей вирішили відкласти батьківство «до кращих часів». Проте згодом українці усвідомили, що очікування миру може затягнутися на роки, і знову почали втілювати свої плани.
При чому частина малюків у нашій країні з’являється на світ лише завдяки тому, що їхні батьки віддали свої ембріони іншим — це діти, народжені завдяки донорству (так звані донаційні діти). Однак законопроєкт фактично ставить під сумнів право на таку допомогу. Якщо донорство обмежать, кількість народжених немовлят скоротиться: замість 10 тисяч дітей на рік з’являтиметься лише вісім. У країні, яка й так переживає демографічну кризу, це означатиме серйозний крок назад. Водночас лікарі попереджають, що перелік заборон, який пропонує новий законопроєкт, може відкотити розвиток репродуктивної медицини на багато років.
У підсумку добрі наміри створити зрозуміле правове поле для репродуктивної медицини перетворюються на черговий механізм обмеження. Замість того щоб впорядкувати систему, закон збільшує бюрократичне тертя, а також породжує нові ризики. Сфера, яка потребує точності й гнучкості, отримує грубі інструменти, і саме в цьому головна вада проєкту: він не розв’язує проблем, а лише створює нові, перекладаючи їх з площини медицини в площину чиновницьких дозволів. У час війни, коли демографічна ситуація потребує кожного шансу на нове життя, така політика виглядає не відповідальністю, а відмовою брати її на себе.
Цей законопроєкт не зможе стати реальним інструментом виходу з демографічної кризи, оскільки він не розширює можливості для народження дітей, а навпаки — ускладнює доступ до тих технологій, які зараз допомагають компенсувати наслідки війни, втрат і хвороб. Демографічна політика не може спиратися на систему заборон і вікових обмежень, бо вона працює не з цифрами, а людськими історіями — зі своїм страхом, втратою, часом і великою надією.
Замість того щоб створювати умови для максимальної доступності репродуктивних технологій, ініціатори законопроєкту намагаються підпорядкувати їх адміністративним рамкам, які не враховують реальності війни: втрати поколінь, масові переселення, медичні ускладнення, дефіцит лікарів, загибель чоловіків і зростаюча кількість самотніх жінок. Замість підтримки українців, які прагнуть продовжити життя попри всі ці труднощі, пропонується процедура, що їх лише посилює.
Отже, замість допомоги людям, цей проєкт закону стане ще сильнішим ударом по демографії, медицині та навіть національній безпеці країни, яка воює і водночас намагається зберегти та відродити своє майбутнє. І поки законопроєкт лобіюється у парламенті, країна продовжує втрачати людей як на фронті, так і в цивільному житті, де нове життя могло б початися, але може не отримати дозволу народитися.
