Поки держава декларує рух до європейських стандартів права, в Україні знову постало питання: чи готова вона законодавчо визнати шлюб між одностатевими парами. Новий виток суперечки спричинили нещодавні рішення судів і реєстрація законопроєкту про Цивільний кодекс, який, може звузити можливості для правового захисту таких пар. На цьому тлі країна знову опинилася в точці конфлікту між вимогою рівних прав і традиційними сімейними цінностями. Однак цікаво подивитися, як змінилося відношення нашого суспільства до одностатевих шлюбів.
Новий Цивільний кодекс і суперечка довкола одностатевих партнерств
22 січня 2026 року голова Верховної Ради Руслан Стефанчук повідомив про реєстрацію нової редакції Цивільного кодексу України ‒ законопроєкту №14394. Цей документ підписали 138 народних депутатів, більшість з яких представляють фракцію «Слуга народу». Однак одразу після реєстрації законопроєкту правозахисні організації звернули увагу на положення, які звужують можливості юридичного визнання одностатевих пар.
При цьому найбільше зауважень викликала норма про «фактичний сімейний союз», яку в документі пропонують застосовувати лише до різностатевих партнерів. Правозахисники вважають, що такий підхід може позбавити одностатеві пари навіть тих інструментів часткового правового визнання, які вже з’явилися у судовій практиці. Йдеться, зокрема, про можливість через суд встановлювати факт проживання однією сім’єю без шлюбу.
Водночас окрему критику викликала й інша норма законопроєкту. В документі пропонується автоматично визнавати недійсним шлюб з людиною, яка здійснила гендерний перехід, хоча чітко не визначено, з якого саме моменту така зміна має вважатися юридично значущою. На думку правозахисників, через це під сумнів можуть поставити навіть ті шлюби, які були укладені законно вже після офіційної зміни гендерного маркера в документах.
Частина громадських організацій наполягає на тому, що рекодифікація Цивільного кодексу мала б розширювати простір рівності та правового захисту, а не відтворювати норми, які вони вважають застарілими. У цьому контексті дискусія про оновлення кодексу вийшла далеко за межі технічної юридичної реформи і торкнулася питання про те, кого саме держава готова визнавати в межах сімейного права.
Правозахисники також нагадують, що в межах євроінтеграції Україна взяла на себе зобов’язання забезпечити можливість реєстрації одностатевих сімей. Саме тому, на їхню думку, такі підходи мали б бути відображені і в оновленому Цивільному кодексі. Інакше це може ускладнити закриття окремих переговорних розділів і вплинути на подальшу перспективу членства України в ЄС.
Що показує судова практика
Європейська комісія вимагає від України не обов’язкового запровадження одностатевих шлюбів, як помилково вважають в суспільстві, а юридичного визнання і правового захисту таких пар відповідно до судової практики ЄСПЛ. Причому ключовим тут є рішення в справі «Маймулахін і Марків проти України» від 2023 року, в якому суд дійшов висновку, що держава не може залишати одностатеві пари поза правовим полем і не надавати їм жодної форми визнання.
Суть цієї судової практики полягає в тому, що ЄСПЛ не зобов’язує державу відкривати для одностатевих пар інститут шлюбу. Водночас суд вказує, якщо держава не готова до шлюбної рівності, вона все одно повинна створити інший механізм правового захисту. Мова йде про зареєстровані партнерства, окремий правовий статус або інші інструменти, які дають парі бодай мінімальні гарантії у питаннях спадкування, майна, доступу до інформації про стан здоров’я партнера, соціальних прав і визнання сімейних відносин.
Отже, в європейській правовій логіці питання стоїть в площині практичного захисту таких пар. Судова практика виходить з того, що повна відсутність будь-якого статусу для одностатевих пар є порушенням права на повагу до приватного і сімейного життя. Тобто для виконання мінімального стандарту достатньо не шлюбу, а реального юридичного механізму, який визнає існування таких пар і дає їм базовий захист.
Слід зазначити, що нещодавнє рішення Верховного Суду в справі українського дипломата Зоряна Кіся та його партнера Тимура Левчука стало першим в історії епізодом у формуванні української судової практики щодо одностатевих пар. Суд залишив у силі рішення нижчої інстанції, яка визнала шлюбні відносини між двома чоловіками, одруженими у США у 2021 році, і відхилив скаргу громадської організації «Всі разом». Водночас МЗС відмовило у виданні дипломатичного паспорта Левчуку, бо за українським законодавством його не визнали членом сім’ї. Отже, для вітчизняного правового поля це означає появу ще одного орієнтира: суди дедалі частіше стикаються з потребою оцінювати реальні сімейні зв’язки там, де закон не дає прямого й вичерпного механізму їх визнання.
Значення цього рішення полягає передусім у тому, що суд фактично визнав існування сімейних правовідносин між одностатевими партнерами. В умовах, коли українське законодавство досі не запровадило окремої процедури реєстрації партнерств для таких пар, саме суди залишаються одним з небагатьох інструментів, через які можна домагатися бодай часткового юридичного визнання.
Втім, слід відмітити, що ця справа не створює прецеденту для всіх інших пар. Українська судова практика рухається не через універсальне правило, а окремі індивідуальні кейси, в яких вирішальне значення мають обставини конкретної справи, якість доказів і спосіб юридичної аргументації. Тому на тлі рішення у справі Кіся і Левчука показовою виглядає інша історія — відмова Індустріального районного суду Харкова у позові військовослужбовця 17-ї бригади Національної гвардії Дмитра Лясковецького про встановлення фактичних шлюбних відносин з його партнером Євгенієм Донцем.
Ця відмова демонструє, що навіть за наявності загального руху в бік визнання одностатевих сімейних стосунків судовий результат залишається залежним від доказової бази. Суд не поставив під сумнів саму можливість існування таких стосунків, але дійшов висновку про недостатню доведеність спільного проживання. При цьому показовим стало те, що під час оголошення рішення й після нього під будівлею суду протестували противники визнання фактичних шлюбних відносин Дмитра та Євгенія. Вони назвали себе «патріотами України», «свідомою молоддю» та представниками «націоналістичного руху Харкова», скандувавши: «Одностатеві шлюби — загроза України».
Така різниця між двома справами показує нинішній стан української правової реальності. З одного боку, суди вже не уникають самого питання про існування одностатевої сім’ї. З іншого — кожне позитивне рішення залишається точковим і не усуває загальної правової невизначеності. Поки не існує чітко прописаного законодавчого механізму, кожна нова справа потребує окремого доведення, а право на визнання сімейних відносин фактично залежить від здатності пройти складну й тривалу судову процедуру.
Для України рішення Верховного Суду, ймовірно, стане аргументом у нових процесах. Воно показує, що українська судова система вже виробляє підхід, за яким одностатеві стосунки можуть розглядатися в категоріях сімейного права. Водночас справа з Харкова нагадує, що одного лише суспільного резонансу чи загального посилання на права людини недостатньо. Суд вимагає конкретних фактів, документів і свідчень, а отже наступні подібні позови, найімовірніше, будуть будуватися значно ретельніше.
У ширшому контексті ці рішення свідчать про поступове зміщення дискусії щодо ставлення до одностатевих пар до офіційного рівня, коли держава вже реагує на їхню присутність у правовому полі.
Зміни у відношенні суспільства до одностатевих шлюбів
Слід зазначити, що в радянський період ставлення до гомосексуальності в Україні визначалося кримінальним переслідуванням і повним витісненням цієї теми з публічного простору. ЛГБТ-люди жили в умовах страху, стигми і соціальної невидимості, а сама можливість відкрито говорити про особисті стосунки чи вимагати правового захисту фактично була відсутня. Після 1991 року декриміналізація стала першим формальним кроком до зміни цієї ситуації, однак вона не супроводжувалася швидкою зміною суспільних настроїв. Упродовж перших десятиліть незалежності українське суспільство залишалося переважно консервативним, а тема прав одностатевих пар майже не потрапляла до центру політичного порядку денного.
Помітні зрушення почалися після Помаранчевої революції 2004 року, коли в публічному просторі розширилася розмова про демократію, права людини і громадянську участь. Ще виразніше цей процес проявився після Революції Гідності 2014 року, коли мова про гідність, свободу і рівність стала важливою частиною суспільного самоусвідомлення. В цій політичній атмосфері питання ЛГБТ-прав почало виходити з маргінесу, хоча й далі залишалося чутливим для значної частини політиків. Вже в 2015 році Національна стратегія у сфері прав людини вперше зафіксувала ідею реєстрованих партнерств як один з напрямів майбутніх змін, але далі програмних формулювань держава тоді не просунулася.
Після початку повномасштабної війни у 2022 році дискусія про цивільні партнерства набула нового змісту і дедалі менше виглядала як абстрактна суперечка про цінності й дедалі більше стосувалася конкретних юридичних проблем, з якими стикалися люди в реальному житті. В той час петиція про легалізацію одностатевих шлюбів і партнерств зібрала понад 28 тисяч підписів, після чого президент доручив уряду опрацювати це питання. В той же час з’явилися законопроєкти про цивільні партнерства, зокрема ініціативи, пов’язані з Інною Совсун і Міністерством юстиції. Йшлося про спадкування, спільне майно, право ухвалювати медичні рішення, доступ до інформації про стан партнера і базовий юридичний захист без запровадження усиновлення.
Попри це, політичної готовності довести реформу до результату так і не вистачило. Частина депутатів уникала підтримки таких ініціатив через побоювання реакції церковних середовищ, консервативних рухів і власного виборця, тому законодавчий процес почав буксувати.
Як свідчать результати опитування Національного демократичного інституту та Київського міжнародного інституту соціології, проведеного в 2024 році, 68% українців повністю (39%) або скоріше (29%) погодилися з тим, що члени ЛГБТ+ спільноти мають бути захищені від дискримінації. Ще 13% респондентів не визначилися з відповіддю і обрали варіант «як не погоджуюсь, так і погоджуюсь» або «не знаю». Водночас 18% учасників опитування скоріше або повністю не погодилися з тим, що представників ЛГБТ+ слід захищати від дискримінації.
Подібні результати соціологи отримали і щодо твердження про рівність прав, з ним повністю погодилися 42% опитаних, ще 26% відповіли, що скоріше погоджуються. Проте однозначно негативну відповідь дали 11% респондентів. Ідею запровадження інституту цивільних партнерств в Україні підтримали 55% учасників опитування, з них 28% висловили однозначну підтримку. Повністю проти такого права виступили 15% опитаних. Крім того, 71% українців вважають, що злочини проти членів ЛГБТ+ спільноти мають розслідуватися належним чином, а винні ‒ бути покарані.
Соціологи також звернули увагу на стійку динаміку змін у суспільних настроях. З грудня 2019 року кількість українців, які підтримують захист ЛГБТ+ людей від дискримінації, зросла майже вп’ятеро. Водночас частка тих, хто однозначно негативно оцінює таку позицію, за цей період скоротилася на 16%.
Дослідження Центру «Наш світ» свідчить про те, що у 2025 році 78,1% опитаних висловилися за повну рівність прав для всіх громадян незалежно від їхньої орієнтації. Якщо порівнювати цей показник з 2022 роком, то підтримка зросла на вражаючі 14,4%, причому солідарність у цьому питанні спостерігається в усіх демографічних зрізах — від великих міст до сіл, незалежно від віку чи рівня статків. Жодна із соціальних груп, виділених соціологами, не опустилася нижче позначки у 72% підтримки рівноправ’я, що робить цей консенсус одним із значущих у сучасному українському суспільстві.
Тобто питання легалізації цивільних партнерств стає територією стрімкого скорочення суспільної дистанції, де колишня прірва між прихильниками та супротивниками майже стерлася. Статистика 2025 року фіксує 29,8% підтримки та 30,1% байдужості проти 35,1% заперечень, що означає фактичне скорочення розриву з 18,3% у 2022 році до символічних 5,3% сьогодні. Особливо показовим є перелом у молодіжному середовищі, де серед респондентів до 29 років прихильники партнерств вже кількісно переважають опонентів (33,4% проти 29,2%), а в групі 30–39 років ця перевага стає ще відчутнішою — 40,3% проти 28,4%.
Варто визнати, що саме військовий контекст став серйозним каталізатором емпатії, адже близько 70% українців висловлюють позитивне ставлення до представників ЛГБТК, які захищають країну на фронті. Навіть у традиційно консервативних західних регіонах та сільській місцевості рівень неприйняття військових ЛГБТК не перевищує 12%, що вказує на пріоритетність військової звитяги над приватним життям у суспільній ієрархії цінностей.
Однак, саме питання шлюбної рівності все ще залишає суспільство розділеним на що вказує 37% респондентів, які виступають за легалізацію проти 42%, що не приймають такі шлюби. Окремо варто зазначити інституційну позицію провідних конфесій, об’єднаних у ВРЦіРО, яка залишається монолітно непримиренною, проте всередині самого духовенства, зокрема в ПЦУ, дедалі гучніше звучать альтернативні думки. Наприклад, популярний у соцмережах священник Тернопільської єпархії ПЦУ Олексій Філюк, не відступаючи від догматів про гріховність одностатевих стосунків, водночас визнає право людини на самовизначення у приватному житті, фактично відокремлюючи релігійний канон від права особистості розпоряджатися власною долею.
У 2026 році проблема підтримки осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації проявилася ще гостріше і зараз суспільні настрої в Україні демонструють поступову лібералізацію, хоча вона залишається нерівномірною залежно від формулювання питання. При цьому найвищою є підтримка загального принципу рівних прав: частина суспільства погоджується, що ЛГБТ-люди повинні мати ті самі права, що й інші громадяни.
Помітно нижчим, але все ж стабільним є рівень підтримки цивільних партнерств: близько 55% не заперечують проти запровадження такого інституту, сприймаючи його передусім як інструмент юридичного захисту. Підтримка безпосередньо одностатевих шлюбів залишається ще стриманішою і тримається приблизно на рівні 37%, тоді як значна частина суспільства досі не має чітко визначеної позиції саме щодо шлюбного статусу.
На тлі цих даних 2026 рік показує одразу кілька важливих тенденцій. По-перше, в українському суспільстві зростає готовність визнавати базові права ЛГБТ-людей як частину загальної системи громадянської рівності. По-друге, цивільні партнерства дедалі частіше сприймаються як компромісна і практична модель, яка викликає менше спротиву, ніж повна шлюбна рівність. По-третє, законодавча дискусія рухається повільніше, ніж суспільна зміна, через що між громадськими настроями, правозахисним порядком денним і реальною політикою зберігається розрив.
Гендерна та вікова емпатія проти консерватизм: карта підтримки ЛГБТ у регіонах
Сучасна архітектура суспільних настроїв в Україні демонструє виразний віковий розподіл, де люди віком від 18 до 35 років найбільше спонукають до впровадження безбар’єрності та прийняття різноманіття, демонструючи готовність до прийняття ЛГБТ-спільноти на рівні близько 70%. Цей ціннісний розрив між поколіннями підкріплюється високим рівнем соціалізації, адже 68% представників молоді мають особисті знайомства серед представників спільноти, що фактично нівелює дію агресивної дезінформації через прямий людський досвід.
Гендерний вимір підтримки прав людини виявляє ще глибшу асиметрію, оскільки українське жіноцтво демонструє значно вищий рівень емпатії, виражений у 66% готовності підтримати близьку людину після відкриття своєї сексуальної орієнтації, тоді як серед чоловіків цей показник ледь сягає 36%. Географічно епіцентром ліберальних трансформацій залишається столиця разом з центральними та західними областями, проте динаміка останніх років свідчить про поступове згладжування регіональних розбіжностей, перетворюючи питання рівності на загальнонаціональний консенсус, а не суто локальний феномен.
Опозиція до легалізації подібних союзів зазвичай апелює до кризи традиційної сім’ї та демографічних ризиків, хоча наукові дані послідовно спростовують прямий зв’язок між юридичним статусом шлюбу та показниками народжуваності. Крім того, критики часто висловлюють занепокоєння щодо виховання дітей у нетрадиційних сім’ях, попри офіційні висновки світових психологічних асоціацій, які акцентують увагу на важливості емоційної стабільності та якості стосунків між батьками, незалежно від їхньої статі. Водночас релігійні заперечення та побоювання щодо суспільної поляризації залишаються вагомими факторами, проте вони все частіше стикаються з аргументами про пріоритетність прав особистості над груповими догмами.
Трансформація суспільних настроїв, зафіксована у статистиці, виступає для українських парламентарів чітким сигналом до мінімізації політичних ризиків під час розгляду законопроєкту №9103 про реєстровані партнерства. Політичні сили, які раніше будували свою риторику на консервативних гаслах, тепер змушені адаптуватися до нової реальності, де права людини стають безальтернативним стандартом, а ухвалення закону виглядає як логічне завершення внутрішньої еволюції суспільства та вимога європейської інтеграції.
Поступове розмивання монолітності релігійного фронту, що проявляється у дискусіях всередині ПЦУ та появі лояльних до ЛГБТК-осіб священників, позбавляє консервативних політиків їхнього останнього ідеологічного бастіону. Коли духовні авторитети починають відокремлювати приватне життя людини від канонічних догм, Верховна Рада отримує можливість перевести питання партнерств у суто юридичну площину, зосередившись на реєстрації, майнових правах та соціальних гарантіях. Такий підхід дозволяє винести етичні суперечки за межі законодавчого процесу, фіксуючи юридично те, що українське суспільство вже фактично почало приймати.
Європейські цінності чи національний код: ціна механічної інтеграції
Незважаючи на статистичні дані про ліберальні погляди деяких українців, не можливо не помічати, що цей рух прямо зіштовхується з базовим розумінням традиційного шлюбу як союзу чоловіка та жінки для народження дітей. Спроба редукувати шлюбний союз до суто цивільно-правового контракту ігнорує його історичну роль як механізму демографічного самозбереження нації, що в умовах затяжної депопуляції виглядає не просто суспільним занепокоєнням, а питанням стратегічного виживання.
Природні закони, де союз протилежностей чоловіка та жінки є єдиним джерелом відтворення нації, залишаються незмінними і не можуть бути знеціненими соціологічними зрізами чи політичною доцільністю. Коли державні інституції починають орієнтуватися виключно на індивідуальні запити щодо комфорту та майнових гарантій, вони ризикують втратити з поля зору колективний інтерес до стабільність сім’ї, яка в українській традиції завжди була наріжним каменем соціальної архітектури.
Слід зазначити, що в європейських країнах є кардинально різним ставлення до інституту сім’ї — від ультраліберальних Нідерландів до консервативних Польщі чи Греції, де традиційні цінності залишаються частиною державного порядку денного. Отже, підгін українського законодавства під уніфікований стандарт ризикує перетворитися на деконструкцію національного коду, де на зміну автентичним традиціям приходить імпортована ідеологічна модель, що не пройшла тривалої перевірки часом у наших реаліях.
Поява альтернативних думок всередині духовенства та спроби відокремити релігійний канон від цивільного права свідчать про глибоку ерозію морального моноліту, який тримав суспільство в межах зрозумілих етичних координат. Хоча право особистості на приватність є незаперечним, перетворення шлюбу на гнучку категорію, позбавлену сакрального змісту, неминуче призводить до розриву зв’язків між поколіннями.
Молодь, яка демонструє готовності до прийняття нових норм сім’ї, формується в умовах глобального інформаційного поля, де традиційна родина часто маркується як архаїчний та обтяжливий конструкт. Це створює ситуацію, за якої емпатія, викликана військовим контекстом та особистими знайомствами, стає ширмою для глибинної трансформації суспільної моралі, де «правда кожного» важить більше за об’єктивну істину природного ладу.
Спроба механічного копіювання чужих соціальних стандартів заради політичного схрещення з боку ЄС несе в собі приховану загрозу розмивання національного обличчя України. Шлях до європейської спільноти не має перетворюватися на акт капітуляції перед ідеологічними поглядами, які суперечать багатовіковому досвіду українського народу та його уявленням про моральний лад і традиційні сімейні цінності.
Тож, замість того, щоб сліпо підлаштовувати свій світогляд під мінливі звички інших держав, Україна має відстоювати право на власний шлях розвитку, де міцна родина та повага до природних законів залишаються непорушними орієнтирами. Відмова від власного коріння заради короткострокових політичних дивідендів є занадто високою ціною, адже нація, яка зрікається своїх основ, стає вразливою до будь-яких зовнішніх маніпуляцій. Ми маємо входити до єдиної Європи зі своїми скарбами та переконаннями, а не як безликий об’єкт для соціальних експериментів, які нищать саму суть українського коріння.
