Офіційні показники середньої заробітної плати в Україні часто подаються як свідчення поступового економічного зростання, однак за цими цифрами ховається значно складніша реальність, в якій регіональна нерівність залишається не лише актуальною, а й посилюється. Різниця між столицею та віддаленими регіонами давно вийшла за межі звичайних економічних розривів і все більше виглядає як окрема конфігурація можливостей, де доступ до роботи, освіти, інфраструктури та ринків не просто обмежений, а структурно недоступний для значної частини населення. У цьому контексті розмова про зарплати торкається не лише питання цифр, а радше є спробою зрозуміти, як економічна географія формує соціальні сценарії, з яких вийти дедалі складніше без зміни підходів на рівні державної політики.
Зарплатна географія як проєкція економічного розриву
За даними Державної служби статистики, у серпні 2025 року середня зарплата в Україні сягнула 25 911 гривень, проте за цією статистичною величиною ховається нерівномірна картина регіонального розподілу доходів, яка демонструє не лише економічні відмінності, а й глибоко вкорінені структурні дисбаланси, що формувались роками. Показник, який на перший погляд свідчить про позитивну динаміку, насправді лише окреслює загальну траєкторію, не враховуючи контексту, в якому існують різні області країни.
Київ, де середня зарплата перевищила 39 тисяч гривень, зберігає статус регіону з найвищими доходами, і хоча подібна різниця щодо решти країни виглядає очікуваною, вона щоразу підкреслює нерівномірність доступу до ресурсів, робочих місць та економічної інфраструктури, яка концентрується навколо столиці. При цьому сам Київ перестає бути точкою тяжіння лише для фахівців високої кваліфікації, оскільки навіть базові позиції у сфері послуг тут оплачуються краще, ніж аналогічна робота в регіонах, які перебувають у нижньому сегменті зарплатної статистики.
Не менш промовистою виглядає ситуація з Луганською областю, яка, попри складні умови безпеки та часткову окупацію, демонструє другий за величиною рівень середньої заробітної плати, що наближається до 32,5 тисяч гривень. Ймовірно, такий результат зумовлений не стільки загальним підвищенням добробуту населення, скільки статистичним ефектом, коли високооплачувані працівники певних секторів впливають на загальний показник за умов суттєвого скорочення чисельності працюючих.
У більшості центральних та західних регіонів середні зарплати коливаються в межах 23–26 тисяч гривень, що формально не виглядає критичним відхиленням, однак на тлі зростання вартості життя й постійного тиску інфляції вказує на посилення відчуття нестабільності, зокрема серед працівників бюджетної сфери та малого бізнесу, які часто опиняються поза межами позитивної динаміки. Так, у Дніпропетровській області зарплата наближається до 27 тисяч, що дозволяє регіону зберігати відносну економічну вагу, тоді як Київська область, попри близькість до столиці, демонструє лише незначне перевищення середнього національного показника, що, вірогідно, пов’язано з тим, що частина мешканців працює у Києві, але зареєстровані поза його межами.
На протилежному кінці діапазону опинились області, де середня зарплата не дотягує й до 20 тисяч, що автоматично ставить їх у вразливе становище перед будь-якими зовнішніми потрясіннями, починаючи від коливань валютного курсу і завершуючи сезонними змінами на ринку праці. Чернівецька область, де показник складає лише 18,5 тисяч гривень, опинилася на останньому місці, і це підтверджує наявність системних проблем, пов’язаних з відсутністю масштабних інвестицій, обмеженим ринком праці та постійним відтоком активного населення за кордон. Схожа ситуація спостерігається в Кіровоградській та Тернопільській областях, а також у кількох регіонах півночі та заходу, де зарплатна статистика стабільно демонструє відставання від загальнодержавного рівня.
Водночас глибокий регіональний розрив, що проявляється через десятки тисяч гривень різниці у доходах, знижує ефективність загальнонаціональних рішень у сфері соціальної політики та унеможливлює формування єдиної економічної стратегії, яка була б однаково дієвою для всіх територій. Збільшення середньої зарплати на макрорівні не гарантує поліпшення якості життя, якщо воно не супроводжується зростанням купівельної спроможності в регіонах, де доходи залишаються нижчими за умовно прийнятний рівень.
Як бачимо, Україна залишається простором, де економічна географія диктує не лише рівень доходів, а й характер можливостей, темп особистого розвитку та навіть здатність долати побутові кризи. І хоча загальна динаміка зростання зарплат може свідчити про позитивні зрушення, реальний розподіл цих змін залишається вкрай нерівномірним, що вимагає не просто статистичного аналізу, а системного перегляду підходів до регіонального розвитку.
Структура зайнятості: що визначає розмір зарплат
Значною мірою рівень зарплати в кожному регіоні визначається не стільки адміністративною належністю області, скільки структурою зайнятості, яка історично склалася та зберігає вплив навіть попри загальноукраїнські трансформації ринку праці. В одних регіонах основу економіки становить високопродуктивне виробництво чи сфера інформаційних технологій, в інших переважає малоефективна сільськогосподарська праця або сфера послуг із невеликою доданою вартістю. У такому контексті рівень середньої зарплати відображає не лише дохід працівника, а й місце регіону у внутрішній економічній ієрархії.
У столиці, де сконцентровано найбільше висококваліфікованих фахівців у сфері фінансів, юриспруденції, технологій, телекомунікацій та управлінського консалтингу, переважають робочі місця з високою доданою вартістю, які не лише генерують прибуток, а й задають темп для всієї країни. Це ж стосується великих міжнародних компаній, штаб-квартири яких найчастіше зосереджені саме у Києві, і саме тут відбувається основна частина переговорів, приймаються стратегічні рішення, формуються бюджети й проводиться облік. У такій системі підтримується висока зарплатна планка, що підкріплюється конкуренцією між роботодавцями за обмежену кількість спеціалістів.
Зовсім інша структура спостерігається, наприклад, у Чернівецькій або Тернопільській областях, де значна частка економіки спирається на мікропідприємництво, сільське господарство, торгівлю, транспорт та освітню сферу. Тут часто відсутні великі системоутворюючі підприємства, які могли б створювати стабільні робочі місця з достойною оплатою праці. Натомість економіка регіону тримається на індивідуальних зусиллях населення, сезонних підробітках, переказах від заробітчан та напівформальній зайнятості. Це створює ефект «розпорошеної економіки», коли в окремих громадах спостерігається активність, але вона не конвертується у зростання середнього рівня зарплат.
В умовно промислових регіонах, таких як Дніпропетровська, Запорізька чи частково Харківська області, структура зайнятості залишається орієнтованою на великі підприємства, багато з яких належать до гірничо-металургійного комплексу, машинобудування чи енергетики. Зарплати тут, як правило, вищі за середні, однак вони залежать від кон’юнктури світових ринків, стабільності експортних поставок, а також доступу до ресурсів. Ці регіони мають потенціал для масштабних індустріальних змін, проте часто зіштовхуються з проблемами модернізації обладнання, втрати фахових кадрів та високих витрат на енергоносії.
В аграрних регіонах, таких як Кіровоградська, Полтавська чи Херсонська області, домінує сільське господарство, яке за останнє десятиліття пройшло шлях від дрібного фермерства до потужного аграрного бізнесу. Але попри обсяги виробництва й експорту, ця галузь не створює значної кількості добре оплачуваних робочих місць, оскільки технологічна автоматизація зменшує потребу в робочій силі, а частина доходів концентрується на рівні власників агрохолдингів. Таким чином, навіть успішне сільське господарство не гарантує високих зарплат для більшості мешканців регіону.
Ті області, які останні роки стали осередками розвитку ІТ-кластерів, на кшталт Львівської, Харківської чи частково Одеської областей, демонструють нестабільну, але потенційно високу зарплатну динаміку. Проте вплив цих секторів на середні показники часто нівелюється великою часткою бюджетних працівників, освітян, медиків, а також сезонною зайнятістю в туризмі чи торгівлі.
У підсумку структура зайнятості являє собою такий собі ключ, який дозволяє пояснити регіональні відмінності не лише в розмірі зарплат, а й у динаміці їхнього зростання, стійкості до криз і здатності залучати молодь. Без переосмислення економічних моделей на рівні регіонів подолати дисбаланс між «дорогою столицею» та «дешевими окраїнами» навряд чи вдасться навіть за умов загального зростання ВВП.
Динаміка змін зарплати в Україні за п’ять років
Якщо взяти 2021 рік і порівняти з 2025‑м, то буде видно, що середня заробітна плата в Україні пройшла доволі складний шлях, позначений зростанням, кризовими спадами та адаптацією до зовнішніх шоків. Так у 2021 році середні доходи штатних працівників по країні орієнтовно становили 12 835 гривень, що вже після поступового інфляційного тиску було результатом певної стабільності в тіньових коридорах ринку праці.
У 2022 році з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну, з дестабілізацією логістики, руйнуванням виробничих зв’язків та енергетичної інфраструктури номінальні зарплати продовжили зростати, але реальна купівельна спроможність значно похитнулася через стрімке зростання цін, особливо на енергоносії та базові продукти. Перехід від 2021 до 2022 року показав зростання середнього номіналу, але водночас “від’їдання” цього зростання інфляцією ставало відчутним.
У 2023 році виник додатковий ефект того, що частина економіки сезонно скорочувалася, підприємства працювали з перебоями, відбувались коливання в експорті та імпорті, але все ж середня зарплата поступово підбиралася до позначки 15‑16 тисяч гривень номінально, що все ж було значно більше, ніж наприкінці 2021‑го року.
2024 рік позначився подальшим зростанням через адаптацію бізнесу до нових умов, що проявилося у вартості логістики, дефіциті ресурсів, пошуку нових ринків, та через намагання роботодавців утримати кадри. За даними сайту OLX Робота, в категоріях із високим дефіцитом працівників пропозиції зарплат зросли, і в багатьох випадках підвищення було на 15‑20 %.
У 2025 році, з усіма кризовими факторами, інфляцією та перебоями в енергопостачанні, середня зарплата штатних працівників зросла до рівня понад 23‑24 тисяч гривень у перших кварталах, і на кінець літа вже становила 25 900 гривень, що свідчить про відчутне номінальне зростання порівняно з попередніми роками.
Проте важливо звернути увагу на три нюанси, які роблять цю динаміку не такою однозначно позитивною. Перш за все, темпи зростання номінальних зарплат не завжди покривали рівень інфляції, особливо в пікові моменти зростання цін на енергоносії чи продукти харчування, так що реальні доходи людей зростали повільніше або навіть знижувались у деяких регіонах.
Водночас підвищення зарплат не було рівномірним між галузями і регіонами, оскільки ті, хто працює в ІТ, технологіях, міжнародному бізнесі, фінансах отримували суттєво більші темпи зростання, тоді як працівники бюджетної сфери, агросектору або сільських районів часто лишались «в хвості». Це означає, що навіть коли середня цифра країни зростає, частина населення не відчуває цього зростання в повному обсязі.
Нестабільність, спричинена війною, енергетичними перебоями і інфраструктурними викликами, накладала тимчасові зниження зарплат або затримки виплат у деяких регіонах і секторах, що робило динаміку дуже «хвилеподібною»
Отже, як бачимо, за п’ять років середні номінальні зарплати в Україні подвоїлись або навіть більше зросли, але цей ріст супроводжувався серйозними викликами, спричиненими інфляцією, нерівномірністю між регіонами і галузями та кризами, що спричиняли падіння реальної спроможності. Але варто зазначити, що без аналізу реальних доходів та регіональних відмінностей незначні підвищення зарплати втрачають половину свого значення, бо для великої частини людей важливим є не те, скільки «офіційно» написано, а скільки дійсно залишається після витрат на їжу, комунальні послуги, опалення та транспорт.
Роль тіньової економіки у формуванні зарплатної статистики
Офіційна зарплатна статистика в Україні, навіть коли вона побудована на даних Держстату та виглядає переконливою в абсолютних числах, насправді відображає лише частину реального економічного процесу, оскільки значна частина доходів українців і досі перебуває в тіні. Відсутність прозорості в системі оплати праці, подвійні схеми винагороди, виплати «в конвертах» і незареєстрована зайнятість створюють ілюзію стабільності в регіонах, які за формальними показниками виглядають біднішими, ніж є насправді, або навпаки, занижують реальний рівень купівельної спроможності громадян там, де економіка здається благополучною.
Згідно з останніми оцінками, обсяг тіньової економіки в Україні залишається високим і становить близько 30–33% ВВП, і значна частина цієї тіні припадає саме на ринок праці. Це означає, що мільйони людей отримують частину або й усю свою зарплату без відображення у звітності, а отже, не потрапляють у статистику, не формують внески до соціальних фондів і не впливають на обчислення середньої заробітної плати.
Найчастіше тіньові виплати фіксуються у галузях, де відсутній системний контроль або низький рівень юридичної грамотності працівників. Як правило, це роздрібна торгівля, громадське харчування, будівництво, частина сільського господарства, а також сфери сезонної або тимчасової зайнятості. У регіонах із високим рівнем безробіття або обмеженим вибором роботи роботодавці традиційно мають більший вплив, і погодження працівника на «сіру» зарплату стає не компромісом, а умовою виживання.
Тіньова частина оплати праці не тільки спотворює статистику, але й має довготривалі наслідки для самих працівників. Відсутність офіційної частини зарплати або її мінімізація означає менші внески до пенсійного фонду, складнощі з кредитуванням, втрачені соціальні гарантії й низький рівень захисту у випадку конфлікту з роботодавцем. Але ще більш небезпечним є те, що такі зарплати ніколи не впливають на формування регіонального економічного потенціалу, тобто, умовно кажучи, навіть якщо тисяча людей у Чернівецькій області отримує по 30 тисяч гривень «на руки», але половину з них – у конвертах, то статистика покаже не «процвітання», а «відсталість».
У столичних і великих урбанізованих регіонах частка тіньових зарплат дещо нижча завдяки наявності великого бізнесу, формалізованих міжнародних компаній, жорсткіших вимог до документообігу та цифровізації процесів. Проте й там схема часткової офіційної зарплати, доповненої неформальними бонусами, надбавками чи преміями «у руки», залишається поширеною.
На цьому тлі загальнонаціональні показники середньої зарплати слід трактувати обережно. Вони є показником динаміки у формальному секторі, але не відображають повної картини доходів населення. В регіонах, де тіньовий сегмент великий, офіційна зарплата виглядає нижчою, ніж купівельна активність населення. І навпаки, там, де все «по-білому», цифра у звіті ближча до реальності, але це не означає кращий добробут.
Проблема в тому, що тіньова економіка має властивість само відтворюватися, адже відсутність довіри до державних інституцій, непрозора система оподаткування, слабкий контроль та м’які санкції роблять «сіру» зайнятість вигідною як для роботодавця, так і для працівника. І поки ця ситуація не буде системно змінена, статистика залишатиметься лише умовною картою, де частину реального пейзажу приховано за щільною тінню.
Перспективи: як скоротити регіональний розрив у доходах
Варто зрозуміти, що регіональна нерівність у рівні зарплат вже стала глибоко вкоріненою проблемою для України, що формувалася десятиліттями внаслідок незбалансованого розвитку, концентрації ресурсів у кількох центрах та тривалої відсутності чіткої регіональної політики. Виправити її не можна швидкими фінансовими вливаннями чи підняттям мінімальної зарплати, адже потрібна цілісна стратегія, яка працює на перспективу, враховує специфіку кожного регіону й стимулює не просто підвищення доходів, а створення умов для їх стабільного зростання.
Перший напрям, який уже кілька років декларується, але досі не дає повноцінного ефекту торкається процесу децентралізації, що мала б надати громадам більше повноважень для самостійного розвитку. Формально фінансова автономія дозволяє місцевій владі інвестувати у розвиток інфраструктури, освіти, підприємництва та залучення інвесторів, однак, як виявилося на практиці, не всі громади здатні стратегічно управляти цими ресурсами. Регіони з низьким фіскальним потенціалом часто залишаються залежними від дотацій і не можуть запропонувати бізнесу реальні стимули для створення робочих місць із конкурентною оплатою праці.
Другий потенційно ефективний інструмент полягає у розвитку локальних економік через спеціальні зони, індустріальні парки чи кластери, які могли б прив’язувати робочі місця до конкретних територій, а не до столичних офісів. Проте тут важливо уникати формального підходу, оскільки створити індустріальний парк на папері легше, ніж забезпечити для нього підключення до енергетичних мереж, логістичний доступ, навчання персоналу та реальні податкові стимули .
Окрема проблема стосується розриву у доступі до якісної освіти та професійної підготовки, особливо у сільських громадах і депресивних промислових зонах. Без підготовки кадрів, які відповідають сучасним запитам ринку, будь-які інвестиції ризикують осісти у вигляді інфраструктури без людей, які могли б нею ефективно користуватися. Тому одна з умов вирівнювання доходів має бути зміщенням акценту з масової освіти на гнучке професійне навчання, технічну освіту, перекваліфікацію та локальні центри підготовки, що працюють з бізнесом, а не відірвано від нього.
Не варто забувати і про цифрову економіку, яка в умовах сучасної України стає інструментом не лише для залучення молоді, але й для зниження прив’язки до географії. Якщо в регіоні є стабільний інтернет, електрика та базові технічні знання, то робочі місця у сфері цифрових послуг можуть створюватися незалежно від близькості до мегаполісів. Але тут державі треба попіклуватися про такі базові речі як відновлення критичної інфраструктури, стимулювання локального бізнесу до цифровізації, доступ до сучасних технологій, у тому числі через державні чи грантові програми.
І, нарешті, слід згадати податкову політику, яка могла б стати справжнім інструментом вирівнювання, якби вона враховувала регіональну специфіку. Зараз всі області працюють у межах одного фіскального режиму, що автоматично дає перевагу сильнішим, бо ті, хто має більше бізнесу, платить більше податків і розпоряджається більшим бюджетом. Диференційований підхід, пільгові режими для депресивних регіонів чи окремих галузей могли б частково компенсувати цей перекіс, звісно, за умови чіткого контролю і прозорості використання таких пільг.
Всі ці кроки окремо не вирішують проблему, але можуть створити основу для довгострокового зменшення розриву в доходах між регіонами. Варто лише зрозуміти, що ключовим тут є не швидкість, а сталість, бо поки одні регіони наздоганяють, інші вже встигають відірватися ще далі. Без стратегічного мислення на рівні державної політики цей «регіональний маятник» продовжуватиме гойдатися у бік ще більшої нерівності.
