Точка зору

Жіноче обличчя війни: фронтова історія Дар’ї з позивним “Анаконда”

В українській армії дедалі більше жінок займають не лише адміністративні чи медичні посади, а й беруть участь у бойових діях, керують підрозділами, стають пілотками безпілотників, снайперками, саперками. Попри це, суспільство досі часто сприймає їх як виняток. В умовах війни жінки не лише стикаються з реальними ризиками, а й щоденно змушені долати стереотипи, упередження та недовіру. Саме про це розповіла Дар’я, військовослужбовиця з позивним «Анаконда», яка служить операторкою дронів у 21-й окремій механізованій бригаді. У своїх відповідях вона відверто ділиться тим, що пережила, як сприймає мобілізацію жінок і чому вірить у свою місію.

Дар’я вважає, що в армії жінка має таке ж право бути повноцінною бойовою одиницею, як і чоловік. Вона наголошує: те, що хтось народився дівчиною, не повинно автоматично виключати його зі складу війська. Водночас вона визнає, що дійти до фронту було непросто: її рішення не підтримали рідні, особливо брат, який сам воює. Лише батько не став на заваді й повірив у неї — і за це вона щиро вдячна. Дар’я не приховує: більшість родичів не погоджувалась із її вибором, і навіть зараз прийняти його їм важко.

Вона зазначає, що вже під час проходження навчань у центрі «Десна» стикнулася з прямим упередженням з боку інструкторів, які говорили їй, що вона не виживе після першого виїзду. За її словами, це було не просто психологічно важко, а принизливо — адже замість підтримки лунали слова, які змушували сумніватися в собі. Однак вона переконана: саме завдяки внутрішній рішучості й підтримці побратимів вона вистояла. Дар’я підкреслює, що сьогодні служить у бойовому батальйоні, працює на небезпечних ділянках фронту і єдина серед дівчат керує дронами в бойовій зоні.

ПОДИВІТЬСЯ ЩЕ:  Циркуни – життя у часи окупації (спогади незламної Ніни)

Вона наголошує, що попри стереотипи, побратими в її підрозділі підтримують її, зокрема командири. Це дало їй змогу повірити у власні сили. При цьому визнає: перший бойовий виїзд став шоком. Реальність виявилася жорсткішою, ніж вона уявляла, — страшно, небезпечно, важко, особливо на момент заїзду й виїзду з позицій. Дар’я визнає: страх — це нормально. І побороти його повністю не можна, але жити з ним і діяти — можливо.

Дівчина критично висловлюється щодо стереотипного ставлення до жінок у війську. Вона вважає, що певною мірою його провокують і самі жінки, які приходять у ЗСУ не з метою захисту країни, а заради грошей чи з бажанням знайти собі чоловіка. На її думку, саме через таких формуються узагальнення, які шкодять іншим військовослужбовицям. Вона підкреслює, що сама намагається довести протилежне: працює на рівні з чоловіками, виконує бойові завдання й не шукає поблажок.

Водночас вона не підтримує ідею примусової мобілізації — ні чоловіків, ні жінок. Воювати мають ті, хто цього хоче. Інакше — в армії опиняються люди без мотивації, які не будуть ефективними. Щодо жінок — її позиція однозначна: не всі жінки створені для війни, особливо матері. Вона переконана, що діти не повинні зростати без матерів, і тому примус до служби для жінок вважає хибним кроком.

Дар’я вважає, що альтернативою мобілізації має стати мотивація — лише тоді люди прийдуть добровільно, з бажанням і свідомим розумінням своєї ролі. Вона вказує, що проблема не в кількості людей, а в їхній якості. За її словами, просто заповнювати лави війська примусом — шлях у нікуди. Натомість слід будувати систему, в якій кожен охочий знайде своє місце: у штабі, на кухні, в технічному відділі чи в бойовому підрозділі.

ПОДИВІТЬСЯ ЩЕ:  Американські мита: європейські ЗМІ аналізують ризики торговельної війни

Щодо планів на майбутнє, Дар’я говорить твердо: після війни вона не бачить себе поза армією. Її цікавить подальша робота з безпілотниками, можливо — в напрямку навчання інших. Вона підкреслює, що за час служби подорослішала, зміцніла морально, втратила наївність і навчилася тримати удар. Найважче, як згадує, було адаптуватися до побутових труднощів — наприклад, відсутності душу під час ротацій. Але навіть у таких умовах вона не відмовилася від звичних речей — каже, що манікюр для неї — спосіб зберегти себе.

Дар’я наголошує: війна навряд чи закінчиться найближчим часом. Вона хоче вірити в перемогу, але бачить реальну ситуацію і розуміє, що доведеться ще довго тримати стрій. Себе в минулому вона б закликала вірити в себе й не боятися — адже саме віра й рішучість стали її опорою.

Тим дівчатам, які сьогодні вагаються, чи варто йти в армію, вона радить не боятися стереотипів. Але також не нехтувати психологічною підготовкою — за можливості варто попрацювати з психологом, щоби зрозуміти свої внутрішні мотиви. І вже тоді — обирати те місце, де справді можеш бути корисною.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі статті

Кнопка "Повернутися до початку