Журнал TIME присвятив обкладинку українським дітям, вивезеним до Росії

У кожній війні є точки неповернення — події, які не просто шокують, а кардинально змінюють уявлення про межі допустимого. У війні Росії проти України такою точкою став масовий вивіз українських дітей на територію країни-агресора. Це не звичайне порушення правил ведення війни, не трагедія окремих родин — це цілеспрямована, системна практика, що виходить за межі воєнних дій і вторгається у саму суть людської гідності. Тут не можна апелювати до рефлексій про геополітику, “об’єктивність” чи “дві правди”: викрадення дітей — це факт, який не потребує балансування, бо межу порушено остаточно. Тема депортованих неповнолітніх залишається однією з найважчих і найменш розв’язаних у всьому конфлікті. Вона не піддається розв’язанню через військову перемогу чи технічну угоду. І головне — вона не має бути витіснена на периферію дипломатичної повістки.

За офіційними даними української влади, з початку вторгнення вдалося повернути додому близько 1200 дітей. Але ще понад 19 500 залишаються на території Російської Федерації або окупованих нею регіонах. Ці діти — не абстрактна статистика. Це ті, хто були силоміць вивезені, переміщені в російські прийомні родини, інтернати чи “табори перевиховання”. У кожному з цих випадків зламане не лише життя окремої дитини — зруйнована сама ідея правозахисного порядку, згідно з яким дитина не повинна ставати інструментом війни.

TIME наводить приклад 11-річного Сергія, який, потрапивши до російської прийомної родини, почав відмовлятися від контакту з українськими родичами. Як свідчила його сестра, він був переконаний, що Україна вже не існує, що його родина померла, а вдома він просто загине з голоду. Це не прикра помилка окремих дорослих, а наслідок системної роботи. Ідеться не просто про депортацію — а про цілеспрямоване знищення зв’язку дитини з її мовою, культурою, родиною, пам’яттю, ім’ям.

Такий підхід цілком вкладається в міжнародне визначення злочину депортації, а подекуди — й у рамки злочину геноциду. Адже, як ідеться в Конвенції ООН, однією з форм геноциду є насильницька передача дітей з однієї етнічної групи до іншої з метою асиміляції.

Фактична безкарність підкріплює відчуття, що глобальна система відповідальності не працює в реальних умовах сучасної війни. Ордер залишається моральним символом, але не має сили стримування або тиску. Для українських батьків і волонтерів це означає одне: долати систему доводиться самотужки, поза дипломатичними або судовими рамками.

TIME звертає увагу на тривожну тенденцію: тема дітей поступово зникає з першого плану міжнародних переговорів. Безпека, енергетика, контроль над територіями, гарантії — усе це витісняє гуманітарний вимір, зокрема долю неповнолітніх, з центрів ухвалення рішень. Така зміна акцентів породжує в українському суспільстві глибоке відчуття морального вакууму. Коли діти більше не є пріоритетом, а лише частиною складного балансу інтересів, це руйнує не лише довіру до переговорів, а й саму ідею, що гуманітарне право існує не на папері, а в дії.

Україна намагається утримати тему депортації на світовому порядку денному, використовуючи її як етичний аргумент, який неможливо обнулити ні політично, ні економічно. Участь родин у слуханнях, виступи омбудсменів, ініціативи “Bring Kids Back UA” — все це намагання зберегти обличчя війни людяним і не дати світу сховатися за протоколами.

Російська стратегія: риторика “порятунку” і практика приховування

Нагадаємо, Міжнародний кримінальний суд ще в березні 2023 року видав ордер на арешт Володимира Путіна та російської дитячої омбудсменки Марії Львової-Бєлової. Це стало безпрецедентним кроком у міжнародному праві: вперше голова держави отримав ордер саме через депортацію дітей. Але з часу винесення ордера практичних наслідків не настало. Росія не визнає юрисдикцію МУС і продовжує курс на інтеграцію депортованих: оформлення російських паспортів, перейменування, формування “нової родини”, викорінення української самоідентифікації.

Москва послідовно заперечує факт депортацій, подаючи їх як “евакуацію” або “порятунок дітей” із зон бойових дій. Проте у реальності відсутній прозорий механізм повернення, не допускаються незалежні спостерігачі, а публічна інформація про місцеперебування дітей або прийомних родин — заблокована.

Це означає не просто небажання співпрацювати, а формування замкненої системи, де кожна депортована дитина зникає як юридична особа, втрачає зв’язок з родиною, а її слід уникають фіксувати. У цьому контексті, як зазначає TIME, російська політика перетворюється на системну кампанію зі зміни етнічної й особистісної приналежності українських дітей. Це не гуманітарна катастрофа, а цілеспрямована політика.

Дипломатія, що втрачає почуття масштабу

Однією з найгостріших оцінок у публікації TIME є твердження, що західні столиці погодились на відсунення теми дітей вбік. Це сталося не з байдужості, а з розрахунку. Коли починаються складні переговори, завжди легше говорити про танки, труби й ракети, ніж про людські долі, за які хтось має нести відповідальність. Але саме тут криється небезпечний злам.

У момент, коли тема дітей перестає бути безумовною червоною лінією — починається поступова ерозія цінностей. Для родичів викрадених дітей дипломатія стає джерелом зневаги. Для міжнародного права це є ударом по довірі. Для Росії — сигналом, що навіть найважчий злочин може бути витиснений з порядку денного без санкцій.

Публікація TIME повертає до розуміння того, що за кожною цифрою стоїть життя, за кожним іменем — втрачене дитинство, за кожною історією — біль, який не вміщується в формати прес-релізів. Дитині, яку вкрали, доводиться відновлювати пам’ять, мову, довіру, сім’ю. І саме тому тема дітей не може бути використана як тимчасовий ресурс або дипломатична фішка.