Останні зміни в політиці США щодо України, зокрема ухвалення в Раді Безпеки ООН резолюції, що закликає до припинення війни, але не засуджує Росію як агресора, стали серйозним випробуванням для української дипломатії. Такий крок Вашингтона змушує Київ переглядати свою зовнішню політику та шукати нові способи заручитися підтримкою світу.
Ситуативний альянс США, Росії та Китаю: геополітична гра за перерозподіл впливу в Європі
Взагалі Америка за президентства Трампа намагається витіснити з публічного обговорення тему російської агресії. Натомість Вашингтон і Москва працюють над відновленням зруйнованих зв’язків і прагнуть досягти політичного послаблення напруженості.
Водночас Китай майже зникає з інфопростору, залишаючись у тіні. У Пекіні обмежилися заявами про підтримку мирного врегулювання та переговорів. Це може свідчити про те, що Китай позитивно оцінює зміну балансу у взаєминах США та Росії. Але з яких причин, якщо, на перший погляд, йому це не вигідно?
Пекін не зацікавлений у конфронтації з Кремлем. Для нього важливо зберегти партнерство з Москвою й посилити військово-стратегічне співробітництво. Кремль прагне створити враження, що Пекін цілком підтримує його позицію щодо війни в Україні, навіть якщо останній не поспішає це визнавати офіційно.
Такий висновок зробили аналітики Інституту вивчення війни (ISW), звернувши увагу на розбіжності у заявах дипломатів двох країн після зустрічі глави МЗС РФ Сергія Лаврова та його китайського колеги Ван Ї на саміті G20 у Південній Африці. Російська сторона стверджувала, що Китай бачить вирішення конфлікту у ліквідації його “глибинних причин”, тоді як офіційне повідомлення Пекіна вказувало, що саме Лавров, а не Ван Ї, говорив про ці причини.
За оцінкою ISW, ця маніпуляція з боку Москви має на меті створити враження єдності з Китаєм, зміцнити власні позиції на міжнародній арені та вплинути на громадську думку в Росії. Кремль продовжує просувати наратив, що війна стала наслідком “загрози з боку НАТО”, виправдовуючи таким чином свою агресію. Це вкотре свідчить про те, що Москва не зацікавлена у пошуку компромісу, а прагне диктувати свої умови США та Європі.
Схожі позиції Вашингтона, Москви та Пекіна щодо завершення війни в Україні свідчать про ширший намір цієї трійці щодо розподілу Європи. США прагнуть домінувати на європейському ринку, оскільки сильна Європа суперечить їхнім економічним інтересам. Майбутня торговельна війна з ЄС допоможе їм перерозподілити ринок на користь американських корпорацій.
Китай прагне завершення війни, щоб мінімізувати ризики торгівлі з Європою. Аналогічну дипломатію Пекін демонструє й на Близькому Сході, просуваючи ідею миру в конфлікті між ХАМАС і Ізраїлем. Мир в Україні зміцнить китайські позиції в регіоні та створить умови для подальшого економічного проникнення до єврозони.
Для Росії припинення війни необхідне задля розв’язання внутрішніх економічних труднощів. Москва також прагне покращення відносин із Вашингтоном та відновлення доступу до європейського енергоринку.
Отже, ситуативне зближення США, Росії та Китаю спрямоване на ослаблення Європи. Тимчасовий союз тримається виключно на спільному економічному інтересі, що дозволяє їм на певний час відкласти суперечності та зосередитися на перерозподілі впливу в Європі.
“Розділяй та володарюй”
Однак попри цю геополітичну гру, Кремль продовжує розширювати воєнні операції та зміцнювати власні позиції. ISW звертає увагу на розслідування Financial Times, яке підтвердило, що російські командири не лише закривають очі на страти українських військовополонених, а й можуть безпосередньо віддавати відповідні накази.
Також з’явилася інформація про спільні дії російських військових із північнокорейськими підрозділами в Курській області, що дає змогу країні-ізгою набувати нового бойового досвіду.
Паралельно Кремль нарощує виробництво планерних бомб та модернізує арсенал крилатих ракет, готуючись до затяжного конфлікту.
Російське Міноборони розробило прогноз воєнно-політичної ситуації до 2045 року, в якому передбачає повне знищення незалежної України та розподіл її територій між кількома зонами впливу. Документ містить чотири сценарії розвитку глобальної геополітики, серед яких Кремль волів би уникнути “гегемонії Заходу” та “домінування Китаю”.
Натомість найбільш вигідними для Москви варіантами є “багатополярний світ” або “хаотизація регіонів”, що передбачають перемогу у війні та розширення російського впливу. У рамках цього сценарію Кремль прагне повністю анексувати Крим, Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області, а центральну і східну частини України перетворити на маріонеткову “проросійську Україну” з розміщенням російських військових баз. Доля Західної України, згідно з планами Кремля, може дискутуватися із Польщею, Угорщиною та Румунією, а сам факт таких дискусій сприятиме послабленню європейської єдності.
Викриття цих стратегічних задумів вкотре унаочнює, що Москва не відмовилася від своїх імперських амбіцій і продовжує будувати плани знищення української державності. Використовуючи дипломатичні маніпуляції та міжнародний тиск, Росія намагається легітимізувати свої загарбницькі наміри та закріпити контроль над окупованими територіями.
Цьому сприяє і російська пропаганда, яка діє за давно випробуваним принципом – створення паралельної реальності, в якій Кремль не просто перемагає, а робить це неминуче. Це не просто інформаційна кампанія. Це – стратегія. І якщо її не розуміти, не викривати, не протидіяти їй, вона може мати руйнівні наслідки.
Останнім часом ми бачимо, як Москва намагається нав’язати світові кілька основних тез. Перша – так звана “втома від України”. Це наратив, який активно підхоплюють деякі європейські політики-колаборанти Кремля, які тепер вдають, ніби їм нецікаво, що відбувається в нашій країні. Проте реальність інша: Україна не є тягарем для Заходу. Навпаки, саме боротьба українців не дозволяє Росії розширювати свій вплив і перетворювати Європу на поле шантажу.
Другий ключовий наратив – економічна криза. Кремль постійно повторює, що санкції проти Росії нібито лише шкодять Європі. Проте ця теза розрахована на тих, хто не вміє аналізувати факти. Бо реальність така: російська економіка тріщить по швах, резерви вичерпуються, а навіть китайські партнери поводяться з Москвою дедалі обережніше. Так, європейським країнам довелося пристосуватися, але вони не зазнали катастрофи, на яку так сподівалися кремлівські стратеги.
І, звісно, питання міграції. Російська пропаганда зображує українських біженців як загрозу для європейського суспільства, намагаючись розпалити ненависть і соціальну напругу. Але це теж брехня. Українці, які вимушено покинули свої домівки, довели свою працелюбність, чесність і готовність інтегруватися в суспільства, які їх прийняли. Саме тому російські інформаційні диверсанти намагаються розпалити невдоволення і страх, аби підірвати підтримку України.
Москва грає вдовгу. Вона використовує фейки, корумпованих політиків, маніпуляції та страх, аби домогтися свого. Але чи здатні ми зрозуміти, що насправді відбувається? І чи готові європейці не вестися на цю пропаганду?
Коливання США та виклик для України: час шукати нові формати підтримки
Зміна позиції США щодо України, що виявилася в ухваленні нейтральної резолюції Ради Безпеки ООН без засудження агресії Росії, вкупі з виступом віце-президента США Джей Ді Венса перед очільниками європейських країн на мюнхенській безпековій конференції, змушують українську владу шукати підтримку в інших місцях.
Якщо Америка вагається, чи не час активізувати співпрацю з Європою? Йдеться не лише про зброю, а й про спільні проєкти, навчання, розвиток оборонної промисловості. Чи означає зміна риторики США, що світ готовий поступитися Москві? Чи не навпаки – це виклик для Києва діяти тонше, шукати нові формати, утримувати міжнародну підтримку? Втрата ініціативи лише зміцнить позиції Кремля.
І зрештою, чи не доводить історія: борються ті, хто готовий перемагати? Україна не може дозволити собі роль пасивного спостерігача. Час діяти.
Тетяна Вікторова
