Війна залишає не лише руїни міст, а й розірвані долі. Однією з найболючіших її тіней є зниклі безвісти люди. Їхні імена не звучать у зведеннях, їхні історії розчиняються між офіційними повідомленнями про полонених і загиблих. Але за кожним зниклим стоять батьки, дружини, діти – ті, хто не готовий приймати мовчання як відповідь. Рідні подають запити, шукають свідків, переглядають відео з полоненими, але найчастіше отримують лише суху відповідь: “Пошук триває”. І цей пошук може тривати роками. Водночас ті, хто повертається з полону самостійно, стикаються з іншою реальністю: довести, що ти живий, буває не менш складно, ніж знайти того, хто зник.
Зниклі безвісти: не просто статистика
Зараз Україна переживає одну з найбільших гуманітарних криз, пов’язаних зі зниклими безвісти. Та дуже часто замість механізмів пошуку – бюрократія, замість відповідей – тиша. Родичі виходять на мітинги, вимагають дій, але щоразу стикаються з байдужістю або навіть силою. Поки держава шукає рішення, люди продовжують зникати. Кожна така втрата залишає після себе більше питань, ніж відповідей.
Скільки українців сьогодні вважаються зниклими безвісти – питання з багатьма відповідями. На сьогодні в Україні офіційно зафіксовано 62 948 осіб, серед яких як військові, так і цивільні,які зникли безвісти за особливих обставин, як повідомив Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Артур Добросердов. Мова йде про людей, що зникли під час бойових дій, окупації українських територій, а також через надзвичайні ситуації природного та техногенного характеру. Статус зниклих безвісти надається шляхом внесення даних до Єдиного реєстру осіб, зниклих за особливих обставин. Водночас вже встановлено місцезнаходження та ідентифіковано тіла 10 291 загиблого.
Звісно, все це є величезною трагедією не лише для рідних зниклих безвісти, а й для всієї країни. Але найбільша проблема полягає в тому, що держава не завжди має дієві механізми для їх пошуку.
Процедура встановлення статусу зниклого безвісти
Особи, які зникли безвісти за особливих обставин, — це люди, що зникли під час бойових дій, збройних конфліктів, окупації території України або внаслідок надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру. Цей статус надається після внесення інформації до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Важливо, щоб спочатку було проведено верифікацію даних, після чого особі присвоюється відповідний статус. Для цього необхідно подати заяву до органів Національної поліції. Заяву можуть подати родичі, знайомі, представники військових підрозділів та інші. Протягом 24 годин поліція ухвалює рішення про початок досудового розслідування, запускається процес розшуку, а інформація автоматично передається до Секретаріату Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти. Після цього перевіряються дані і надається статус зниклої особи, після чого починається збір додаткової інформації.
Термін “зниклі безвісти за особливих обставин” є єдиним для всіх категорій осіб, але в реєстр вносяться дані про військових, цивільних, неповнолітніх, іноземців і осіб без громадянства, за умови, що вони законно перебували на території України на момент зникнення. Надання статусу зниклого безвісти забезпечує особі певні права, зокрема гарантію, що держава вживатиме всіх необхідних заходів для її розшуку. Крім того, цей статус надає певні права родині зниклої особи. Серед цих прав — зобов’язання держави надавати всю доступну інформацію про зниклого та процес його розшуку. Також родині надаються соціальні гарантії, зокрема пенсія у разі втрати годувальника та встановлення опіки над майном.
У самій же роботі пошуку багато етапів, і нині команда Секретаріату складається з 36 осіб. Також працюють державні органи, що займаються розслідуваннями, фізичним розшуком та організацією пошукових операцій, діяльність яких координує Секретаріат Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти. Пошуком зниклих безвісти займаються:
- ТЦК та СП (військкомат) – займаються сповіщенням родичів зниклих безвісти на основі рапорту командира відповідного підрозділу, а також інформують близьких про подальші дії ;
- Служба цивільно-військового співробітництва бригади (ЦВС) – у Центрах військового співробітництва працюють гарячі лінії, куди можна звернутися за допомогою у поверненні особистих речей, консультаціями щодо подальших дій, отриманням різних довідок та психологічною підтримкою ;
- Поліція – відкриває справу про розшук, отримує акт службового розслідування від військових та веде саме слідство. Слідчий поліції призначає відбір біологічних зразків для ДНК-тестування у родичів, проводить опитування про особливі прикмети, збирає фотографії та отримує пеленг телефону зниклого. Однак, на відміну від мирного часу, він не може безпосередньо проводити розшукові дії в зонах бойових дій чи на окупованих територіях, оскільки ці місця недоступні для нього. Слідчий працює над трьома основними версіями: полон, загибель або оптимістичний варіант, коли військовий довгий час не виходить на зв’язок з об’єктивних причин. Він також визначає, кого опитати зі свідків, більшість з яких перебуває в зоні бойових дій. З травня 2024 року в областях України почали працювати спеціалізовані центри Національної поліції для розшуку безвісти зниклих осіб. Наразі їх налічується 26. Ці центри створені з метою надання допомоги родинам у швидкому отриманні інформації про місцезнаходження зниклих, хід розслідування справи, контактні дані слідчих та інші важливі відомості;
- Управління уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин – забезпечує роботу Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин — бази даних, в якій реєструються всі справи про зникнення, що їх відкриває поліція. Працівники Управління уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин проводять пошук у відкритих джерелах;
- Координаційний штаб з поводження з військовополоненими – орган займається питаннями військовополонених. Саме від нього поліція отримує інформацію про те, чи є підтвердження полону зниклої особи. Штаб має регіональні представництва, де організовуються зустрічі родичів зниклих безвісти з різними офіційними органами та міжнародними установами. Тут родичі можуть напряму звертатися до представників бригад, поліції, уповноваженого з питань зниклих безвісти та інших. За даними штабу, близько 20% осіб, які повернулися в результаті обмінів у 2024 році, раніше вважались зниклими безвісти.
Мітинги і розгони
Пошук безвісти зниклих — це болісний і тривалий процес, який стає справжнім випробуванням для родин. Вони переживають нескінченні місяці чи навіть роки невизначеності, намагаючись знайти хоч найменший слід своєї близької людини. Втім, найгірше — це чекати відповідей, які, на жаль, часто не надходять до самого завершення війни. Як правило, обміни полоненими та репатріація відбуваються лише після закінчення бойових дій або, принаймні, їх найбільш напруженої фази.
Звісно те, що зараз вже відбуваються обміни та репатріації, і це є важливим досягненням у роботі державних інституцій, що займаються пошуком зниклих безвісти. Це свідчить про зусилля і прогрес у цій складній справі. Родинам зниклих безвісти важливо бути впевненими, що вони дотримуються всіх необхідних кроків, зазначених у процесі. Якщо з’явилися нові важливі деталі, рідні можуть звернутися до Уповноваженого з питань зниклих безвісти, щоб інформація в Реєстрі залишалась актуальною та відображала всі зміни.
Але є й інша сторона, коли рідні зниклих безвісти не чекають мовчки. Вони виходять на мітинги, пишуть звернення до органів влади, вимагаючи конкретних дій. Мітинги родичів зниклих безвісти в Україні вже стали регулярними, їх можна побачити під Офісом президента, біля Міністерства оборони, на площах міст. Чиновники на такі мітинги реагують завжди однаково: мовчанням або розгоном. При цьому обіцянки “створити координаційні центри”, “налагодити діалог” не вирішують головного – рідні досі не отримують відповідей. Але такі мітинги важливі, бо без постійного тиску з боку родичів тема зниклих безвісти може просто зникнути з порядку денного.
І якщо сьогодні чиновники можуть відмахнутися від матерів, які вимагають відповідей, завтра ця байдужість стане нормою. Кожен мітинг виражає не просто протест, а подає сигнал, що люди не дозволять своїм близьким стати безіменними жертвами війни. І поки ця боротьба триває, у зниклих безвісти ще є шанс повернутися.
Повернення без доказів
Є й ще одна драма – ті, хто вирвався з полону самостійно. Часто вони опиняються у ситуації, коли довести свій статус майже неможливо. Без документів, без свідків, з розмитими даними у базах, вони стикаються з бюрократичною стіною. Деяким вдається отримати статус колишнього військовополоненого після тривалих судових баталій, інші залишаються без жодних виплат і підтримки. Держава, яка мала б бути зацікавленою в таких випадках, поводиться так, ніби цих людей не існує.
Вирватися з полону – це не просто шанс на життя. Це боротьба, де кожна секунда вирішує, чи побачиш ти ще раз своїх рідних. Але навіть після втечі війна для багатьох українців не закінчується. Вони опиняються в іншій пастці – бюрократичній. Ті, хто самотужки вибирається з полону, часто стикаються із системою, яка не готова їх визнавати. Немає офіційних списків, немає точних даних – значить, немає статусу. Відсутність статусу – це відсутність виплат, лікування, реабілітації. Держава наче сумнівається: якщо ти втік, то, може, тебе й не було в полоні? Українські військові та цивільні, які вирвалися з рук окупантів, розповідають схожі історії. Їм доводиться не тільки шукати свідків, які підтвердять факт полону, але й доводити, що вони не дезертири або зрадники. Нерідко їх самих починають перевіряти, допитувати, піддавати додатковим перевіркам. Процедура отримання статусу колишнього полоненого розтягнута у часі, а тим, у кого немає документальних доказів, взагалі можуть відмовити. Це означає, що людина, яка пройшла катування, голод і приниження, залишається без медичної та психологічної допомоги. Водночас у світі такі питання вирішують швидко. В Ізраїлі, США, навіть на Балканах після війни працювали спеціальні комісії, які визнавали факт полону на підставі свідчень і розвідданих. В Україні ж система часто працює так, що людині простіше залишитися невидимою, ніж довести, що вона була в полоні. Встановлення факту незаконного ув’язнення здійснюється Комісією з питань визначення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, яка спочатку діяла при Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.
Після реорганізації Міністерства, комісію було передано до підпорядкування Міністерству розвитку громад та територій України. З моменту свого створення робота Комісії була закритою та непрозорою. Це підтверджується відсутністю актуальної інформації щодо кількості осіб, яким підтверджено факт незаконного ув’язнення. У публічному доступі є лише дані, викладені в Концепції вдосконалення національної системи правового захисту та підтримки осіб, постраждалих від збройної агресії РФ проти України, яку було представлено 5 липня 2024 року. Згідно з документом, станом на 17 листопада 2023 року було встановлено факт позбавлення волі щодо 4337 осіб, зокрема 3574 військових та 763 цивільних.
За даними, оприлюдненими у 2024 році щодо цивільних осіб, Комісія відмовила в близько 30% звернень. Основною причиною відмови у встановленні факту позбавлення особистої свободи є недостатня кількість голосів членів Комісії або відсутність достатніх документів, наданих заявником. У деяких випадках Комісія навіть не інформує заявника про своє рішення. Водночас відмову визнання факту незаконного ув’язнення отримували ті особи, які звільнилися самостійно — поза рамками “обмінів”. Люди змогли звільнитися з різних причин — втекли з ув’язнення, їх відпустили окупанти, або вони були депортовані з окупованих територій. У таких випадках заручникам важко надати задокументовані докази свого ув’язнення, оскільки їм зазвичай не оголошуються офіційні звинувачення, а їх утримували у неволі без зв’язку з зовнішнім світом. Крім того, РФ не інформує міжнародні організації про незаконне утримання цивільних осіб. От і залишаються такі люди невидимками для своєї країни.
Як війни стирали людей з історії
Війни змінюють не тільки карти, а й людські долі. Вони розривають сім’ї, руйнують міста, змушують людей зникати без сліду. Для одних це свідомий вибір – дезертирство або спроба сховатися від репресій. Для інших – страшний вир війни, що не залишає шансів навіть на могилу. Сьогодні в Україні десятки тисяч людей вважаються зниклими безвісти через війну. Але це не нове явище. У ХХ столітті мільйони воїнів та цивільних просто зникли – без свідків, без могил, без пам’яті. Наприклад, під час Першої світової війни поняття “зниклий безвісти” набуло нового масштабу. Бої у траншеях часто закінчувалися тим, що люди буквально випаровувалися – вибухи зрівнювали їх з землею, а документи згорали у вогні. Солдати, які потрапляли в полон, часто вважалися зниклими. Для їхніх сімей це означало роки очікування і відсутність відповіді. У той час не існувало систематичних обмінів полоненими, а червоні хрести лише починали створювати перші картотеки. Тисячі сімей так і не дізналися, що сталося з їхніми рідними.
Друга світова війна стала ще більш безжальною. Мільйони людей не просто гинули, а зникали. Радянські солдати, які потрапили в полон, автоматично записувалися у зниклі або зрадники. Повернення додому було майже неможливим. Сталін вважав, що справжній боєць мав померти, але не здатися. Полонені радянської армії, які вижили, після війни часто опинялися в ГУЛАГу. Цивільні теж зникали безвісти. Вивезені на роботи до Німеччини, розстріляні в окупації, загублені у хаосі евакуації – люди зникали мільйонами, і далеко не всі отримали хоч якусь згадку у списках жертв.
Афганська війна 1979-1989 років стала ще одним прикладом того, як солдати можуть просто зникнути. Офіційно СРСР визнав, що майже 300 військових залишилися зниклими. Але насправді їх могло бути більше , адже частину просто не включили у звіти. Деякі з них не загинули, а залишилися в Афганістані. Частина перейшла на бік моджахедів, деякі потрапили в рабство або були усиновлені місцевими племенами. Навіть у 2000-х з Афганістану поверталися колишні радянські солдати, які десятиліттями вважалися мертвими.
Війни XXI століття не стали винятком. Югославія, Чечня, Сирія – всюди люди зникали безвісти, а їхні рідні залишалися без відповідей. Україна сьогодні переживає цю ж трагедію. Зниклі безвісти – це не просто цифри, це долі, які могли б бути іншими, якби система працювала ефективно.
Як демонструє історія, війни змінюється, але їх темні сліди залишаються незмінними. Все ще ніхто не хоче визнавати тих, кого немає в списках.
Як світ шукає своїх зниклих: досвід, якого бракує Україні
Проблема зниклих безвісти актуальна всюди, те точаться військові конфлікти. І як свідчить історія, у різних країнах за десятиліття накопичився досвід того, як шукати тих, хто зник у вирі бойових дій. Десь цим займається держава, десь – незалежні організації, а іноді пошуки лягають виключно на плечі родин. У світі є країни, де система працює ефективно, без бюрократії та байдужості.
Наприклад, для американської армії навіть один зниклий – це репутаційний удар. Після війни у В’єтнамі, де тисячі солдатів зникли або потрапили в полон, США створили масштабну програму з пошуку зниклих. Сьогодні цим займається спеціальна агенція DPAA (Defense POW/MIA Accounting Agency), яка використовує найновіші технології:
- ДНК-аналіз , який дає змогу навіть через десятиліття ідентифікувати останки;
- супутникові дані – шукають сліди масових поховань у зонах бойових дій стало набагато легше;
- ветеранські архіви – збирають свідчення тих, хто міг бачити зниклих в останні моменти.
США не припиняють пошуки навіть через десятки років . Останки американських солдатів, загиблих у Другій світовій, досі ідентифікують і перепоховують.
В Ізраїлі поняття “зниклий безвісти” вже давно стало питанням державної честі. У країні діє принцип: ніхто не залишається на полі бою. У разі зникнення солдата держава застосовує всі можливі методи – від розвідданих до переговорів із терористичними угрупованнями. У процес залучаються міжнародні організації – Червоний Хрест, ООН. В історії країни були випадки, коли одного ізраїльського військового обмінювали на сотні в’язнів. Ця жорстка політика означає, що в Ізраїлі не існує сімей, які роками залишаються без відповіді.
Після війни в Югославії в 90-х роках понад 30 тисяч людей вважалися зниклими безвісти. Багато хто загинув у масових розстрілах, ідентифікувати їх було складно. Тому Балканські країни розгорнули масштабну програму ексгумації. Було створено базу ДНК-зразків родичів зниклих, використовували супутникові знімки для пошуку місць поховань, вели співпрацю між країнами, бо тіла могли виявитися далеко від місця зникнення. Сьогодні знайдено понад 70% зниклих. Це є одним із найефективніших прикладів міжнародного пошуку.
Україна зараз лише починає систематично займатися проблемою зниклих безвісти. Але досвід інших країн показує, що без чіткої державної політики цього не вирішити. Потрібна не тільки база ДНК, а й реальна робота: міжнародний тиск на РФ, пошукові місії, обміни, розкопки масових поховань.
Зниклих безвісти не можна сприймати, як суху статистику. Це тисячі розірваних сімей, невідомі долі, втрачені імена. Поки держава затягує процедури і шукає виправдання, люди залишаються між життям і смертю – без статусу, без допомоги, без відповіді. Історія знає багато воєн, і в кожній були ті, кого не змогли або не захотіли знайти. Але досвід інших країн показує, що там, де є політична воля і чіткий алгоритм дій, зниклих не перетворюють на тіні. В Україні цей алгоритм досі ще не працює ефективно, а родини змушені самотужки виборювати право на правду. Варто розуміти, що кожен день зволікання – це ще одна людина, яка може залишитися лише рядком у невідомому списку.
