Зростання вартості вищої освіти: як звужується доступ української молоді до університетів. Частина 1.

Вартість вищої освіти в Україні дедалі помітніше виходить за межі суто освітнього питання і перетворюється на проблему соціальної доступності. Офіційно університети залишаються відкритими для всіх, однак на практиці можливість навчатися все частіше визначається не лише знаннями вступника, а й фінансовими можливостями його родини. Особливо гостро ця проблема проявляється на тлі одночасного зростання вартості контрактного навчання, обмеженої кількості бюджетних місць і високих конкурсних вимог на популярні спеціальності в умовах війни.

Для значної частини родин вступ до університету дитини зараз означає необхідність додаткової роботи, продаж нерухомості та постійної економії. Водночас для багатьох інших контрактне навчання вже є фінансово недосяжним, через що випускники шкіл змушені відкладати свою освіту на невизначений час. Проте посадовці у високих кабінетах не замислюються над тим, що коли вище навчання стає для багатьох недосяжною, країна втрачає значну частину інтелектуального потенціалу молоді.

Вартість навчання в закладах вищої освіти

Вартість навчання в закладах вищої освіти демонструє стійку тенденцію до зростання, яке дедалі важче пояснити лише інфляційними процесами чи об’єктивними витратами університетів. У той час, коли держава декларує пріоритет розвитку освіти та науки як ключових напрямів відновлення країни, фактична фінансова доступність навчання для значної частини українських родин поступово звужується, перетворюючи диплом на серйозне довгострокове фінансове зобов’язання.

Зараз вибір університету дедалі частіше визначається можливістю родини витримати фінансове навантаження протягом років навчання, і саме в цій точці виникає ключове питання: українська вища освіта зберігає свою функцію соціального ліфта чи поступово стає привілеєм для тих, хто здатен оплатити її вартість?

Якщо ще кілька років тому контрактна форма навчання в більшості державних університетів залишалася умовно доступною для середнього класу, то зараз ціни на окремі спеціальності, передусім право, міжнародні відносини, менеджмент, IT та медицина, демонструють великий стрибок, який у ряді випадків сягає десятків відсотків. Тому вартість навчання для багатьох родин означає необхідність відмови від обраної спеціальності або пошук компромісних варіантів, які не завжди відповідають рівню підготовки абітурієнта.

При цьому структура доступу до освіти дедалі більше зміщується в бік контрактної форми навчання. Водночас кількість бюджетних місць залишається обмеженою і фактично не покриває реального попиту, особливо на конкурентні спеціальності. В результаті навіть абітурієнти з достатньо високими балами опиняються поза бюджетом і змушені розглядати контракт як єдиний варіант продовження навчання.

Окремою складністю стає і процес вступу, який покликаний забезпечити прозорість та рівність, але на практиці перетворюється на додатковий бар’єр. Єдиний вступний іспит та ЄФВВ, які складають вступники, вимагають високого рівня підготовки в умовах, за яких частина абітурієнтів проходить навчання в дистанційному або змішаному форматі, часто без стабільного доступу до необхідних ресурсів. Тому навіть сильні студенти не завжди можуть набрати достатню кількість балів для вступу на бажану спеціальність у престижний університет, а отже — знову ж таки змушені або знижувати планку вибору, або погоджуватися на контракт там, де ще зберігаються місця.

Отже, поєднання двох факторів зростання вартості навчання та обмеженої кількості бюджетних місць формує ситуацію, в якій вища освіта поступово втрачає ознаки рівного доступу для кожного і дедалі більше залежить від фінансової спроможності родин, а не виключно від академічних результатів вступника.

Фіксуючи проблему в цифрах, стає очевидно, що мова йде про системну тенденцію, яка охоплює практично всі провідні університети країни незалежно від спеціальності чи форми навчання.

Наприклад, у Національному технічному університеті України «КПІ ім. Ігоря Сікорського» вартість навчання на денній формі бакалаврату в 2025–2026 роках коливається від приблизно 44 900 грн до 67 600 грн на рік залежно від спеціальності (право, міжнародні відносини, економіка, журналістика — у верхньому сегменті), тоді як заочна форма коштує від 29 900 до 43 200 грн на рік. Для IT-напрямів, таких як «інженерія програмного забезпечення» чи «кібербезпека», ціна сягає близько 64 000 грн на рік.

Схожа ситуація спостерігається і в Національному університеті «Львівська політехніка», де ціни на бакалаврат у 2025–2026 навчальному році варіюються приблизно від 36 000 до 70 000 грн на рік залежно від спеціальності. Зокрема, комп’ютерна інженерія — близько 49 500 грн, кібербезпека — 56 800 грн, а окремі IT-напрями доходять до 69 900 грн на рік. Для гуманітарних і управлінських спеціальностей, таких як журналістика, маркетинг чи менеджмент, вартість становить близько 56 800 грн на денній формі та близько 34 000 грн на заочній.

У технічних університетах на кшталт НТУ чи у профільних інженерних закладах, навчання на бакалавраті коштує близько 44 900–49 900 грн на рік для технічних напрямів і близько 33 200 грн для заочної форми. У свою чергу, магістерські програми в провідних університетах традиційно дорожчі або залишаються на рівні верхнього сегмента бакалаврату, що ще більше підсилює фінансове навантаження при переході на другий рівень освіти.

Якщо узагальнити, то середня вартість року навчання в Україні сьогодні фактично концентрується в діапазоні приблизно 45 000–60 000 грн на рік, а для престижних спеціальностей конкурентоспроможних ВНЗ стабільно перевищує 60 000 грн. При цьому окремі програми вже наближаються до позначки у 70 000 грн на рік, що ще кілька років тому було скоріше винятком, ніж нормою.

Крім цього, окремої уваги заслуговує і прохідний бар’єр. Для вступу на популярні спеціальності в топових університетах абітурієнтам необхідно демонструвати результати на рівні 175–190+ балів за результатами вступних випробувань, що автоматично звужує коло тих, хто може претендувати навіть на контракт у бажаному закладі. У підсумку формується подвійний фільтр: спочатку академічний, а одразу після нього — фінансовий, і саме ця комбінація сьогодні визначає реальну доступність української вищої освіти.

Якщо звернутися до регіонального зрізу, зокрема Харкова, то тут картина виглядає не менш показово, але водночас демонструє ще одну важливу деталь — суттєву диференціацію вартості залежно від профілю закладу.

Так, у Комунальному закладі «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» вартість навчання залишається відносно нижчою в порівнянні з технічними університетами, однак і тут помітна чітка тенденція до зростання. Наприклад, денна форма навчання на бакалавраті за такими спеціальностями, як «Початкова освіта», «Психологія» чи «Соціальна робота», становить у середньому від 26 000 до 31 000 грн на рік. Для окремих напрямів, зокрема творчих або мистецьких, вартість складає 46 000–48 000 грн на рік, що вже наближає ціни до загальноукраїнського середнього рівня .

Водночас заочна форма навчання залишається значно дешевшою — у межах приблизно 8 000–12 000 грн на рік, що фактично є єдиним варіантом для тих, хто не може дозволити собі денне навчання. Водночас середній прохідний бал на контракт у 2025 році коливається на рівні приблизно 140–150 балів залежно від спеціальності, що свідчить про відносно нижчий конкурсний бар’єр у порівнянні з топовими університетами, але не скасовує загальної тенденції: навіть менш дорогі за навчанням заклади залишаються фінансовим викликом для частини абітурієнтів.

Інша ситуація спостерігається у медичних університетах, де вартість навчання традиційно перебуває у верхньому ціновому сегменті. За узагальненими даними по Україні, рік навчання на медичних спеціальностях сьогодні стартує приблизно від 30 000 грн і може сягати 70 000–75 000 грн залежно від закладу та рівня підготовки. В середньому більшість медичних програм тримається в діапазоні 35 000–50 000 грн на рік, що вже співставно або навіть перевищує вартість навчання на престижних гуманітарних чи економічних спеціальностях.

При цьому вступ до медичних університетів залишається одним з найскладніших: для потрапляння навіть на контрактні місця абітурієнтам часто необхідно демонструвати результати на рівні 170–180+ балів, а на бюджет — значно вище. У підсумку медична освіта формує ще жорсткішу модель відбору, де високий академічний бар’єр накладається на високу фінансову вартість, фактично обмежуючи доступ до професії для значної частини потенційно сильних студентів.

Таким чином, навіть у межах одного міста стає очевидним розрив: педагогічна освіта залишається відносно дешевшою, але поступово дорожчає і втрачає масовість, тоді як медична освіта вже сьогодні є одним із найбільш фінансово затратних напрямів, де поєднання високої вартості та складного вступу створює подвійний бар’єр для абітурієнтів.

Яка вартість навчання була раніше

Якщо подивитися на ситуацію в ретроспективі хоча б останнього десятиліття, стає очевидно, що нинішній рівень вартості освіти в Україні є наслідком трансформації моделі доступу до вищої освіти, яка непомітно, але послідовно змінила її соціальну функцію. Ще у 2014–2016 роках офіційні накази університетів фіксували зовсім інший рівень фінансового навантаження: у Національному технічному університеті України «КПІ ім. Ігоря Сікорського» зберігається архів відповідних розпоряджень, де встановлені тарифи, які сьогодні виглядають у кілька разів нижчими.

У середньому по країні навчання в державних закладах тоді коштувало приблизно від 5 000 до 12 000 грн на рік для денної форми і ще дешевше для заочної, що фактично робило контракт не привілеєм, а досяжним для більшості родин, навіть у регіонах з невисокими доходами. Вища освіта залишалася частиною соціального договору: держава не завжди могла повністю профінансувати бюджетні місця, але й не перекладала повну вартість на плечі сімей.

Навіть станом на 2020–2021 роки ця модель ще частково зберігалася, хоча вже тоді було помітно поступове зміщення вгору: середня вартість року навчання у великих університетах коливалася в межах 18 000–30 000 грн, а на окремих престижних або популярних спеціальностях доходила до 32 000–38 000 грн. Це вже створювало відчутне фінансове навантаження, але не ставило освіту поза межі досяжності, бо у той час для багатьох родин це означало необхідність економії, підробітків або внутрішнього перерозподілу бюджету, але не відмову від самої ідеї отримати диплом.

Однак після цього періоду відбувся різкий зсув, який складно пояснити лише інфляцією чи зростанням витрат на утримання університетів: ціни почали зростати швидше, ніж доходи населення, і ця різниця поступово накопичувалася, перетворюючись на структурний розрив.

Отже, ключова зміна останнього десятиліття полягає у зміні логіки: вища освіта поступово втрачає характер масової і переходить у категорію ресурсу, який цілком залежить від фінансової спроможності батьків навчати своїх дітей.

Співвідношення цін на навчання з доходами українців

Якщо зіставити вартість навчання з офіційними даними про доходи населення, то стає очевидно, що ключова проблема української вищої освіти сьогодні лежить не стільки у самих цінах, скільки у їх співвідношенні з реальними фінансовими можливостями українців. За даними Державної служби статистики України, середня заробітна плата наприкінці 2025 року становила 30 926 грн на місяць, при цьому протягом року вона коливалася на рівні 26 000–27 000 грн.

Вже на початку 2026 року середній показник знизився до приблизно 27 975 грн на місяць. Водночас дані Пенсійного фонду України демонструють ще нижчий рівень фактичних доходів — у межах 18 000–22 000 грн в різні місяці 2025 року, що свідчить про значний розрив між «середніми» показниками і реальною фінансовою ситуацією значної частини населення.

Як бачимо, фактично один рік контрактного навчання дорівнює двом місячним зарплатам за офіційною середньою статистикою або трьом–чотирьом місячним доходам, якщо орієнтуватися на більш реалістичні показники Пенсійного фонду. І це без урахування будь-яких супутніх витрат. Якщо ж перевести ці цифри у практичну площину, то стає зрозуміло: родина, яка живе на один стабільний дохід, змушена витрачати значну частину річного бюджету лише на оплату контракту, не враховуючи витрат на проживання, харчування, транспорт і базові потреби студента.

При цьому багато українців під час війни залишилися без житла, роботи, майна, тому навчання дітей для них стає лише мрією. Переїзд до іншого міста, оренда житла, щоденні витрати для початку життя з нуля, нестабільність доходів у воєнний період — все це формує додатковий фінансовий тиск, який подвоює або навіть потроює суму, необхідну для отримання освіти. У підсумку один рік навчання може коштувати родині 80 000–120 000 грн і більше, що співставно або навіть перевищує річний дохід значної частини українських домогосподарств.

Заочна форма навчання, яка традиційно розглядалася як компромісний варіант, також не вирішує проблему повною мірою. Попри нижчу вартість — у середньому 10 000–25 000 грн на рік — вона фактично перекладає фінансування освіти на самого студента, який змушений працювати паралельно з навчанням. У таких умовах освіта втрачає свою повноцінну функцію розвитку і дедалі більше підлаштовується під необхідність заробляти, а не формувати професійні компетенції.

Співвідношення між вартістю навчання та рівнем доходів демонструє головну системну проблему: вища освіта в Україні поступово виходить за межі економічної доступності для значної частини населення.

Журналісти ІА «ФАКТ» вирішили не обмежуватися сухою статистикою та офіційними цифрами і спробували подивитися на проблему зсередини — через досвід тих, хто щодня стикається з цією реальністю. Ми поговорили зі студентами, які навчаються на контрактній формі, щоб зрозуміти, як виглядає освіта не в аналітичних звітах, а реальному житті. Одним з наших співрозмовників став 26-річний студент медичного університету Олег Смешко, який вже кілька років намагається самостійно оплачувати своє навчання.

«Я вступав уже у свідомому віці, розумів, куди йду і що медицина — це не просто освіта, це спосіб життя. Але я чесно скажу: я не був готовий до того, наскільки це буде фінансово важко. У мене навіть не стояло питання бюджету, його просто немає на моїй спеціальності. Тобто ти одразу заходиш у систему як контрактник і одразу розумієш, що попереду роки постійної фінансової напруги», – розповів студент.

Мова йде не лише про контракт, який у медичних закладах традиційно залишається одним з найдорожчих, а й про загальну структуру навчання, яка фактично не залишає простору для повноцінної роботи.

«У тебе навантаження таке, що інколи ти просто фізично не розумієш, коли тобі жити. Це не перебільшення. Пара за парою, практика, підготовка, чергування в лікарні. І водночас ти розумієш, що тобі потрібно заробляти, бо навчання саме себе не оплатить. Я працюю вечорами і часто вночі, беру будь-яку роботу, яку можу поєднати з графіком, але це постійне виснаження. Ти не відновлюєшся. І це впливає і на навчання, і на здоров’я. При цьому без допомоги родини навчатися було б неможливо.

Мені допомагають батьки, і я це дуже ціную, але я розумію, що це теж для них велике навантаження. Тому я намагаюся максимально брати на себе — працювати, закривати частину витрат. Але навіть так це дуже важко», – каже Олег.

Він окремо згадує про державні програми підтримки, які стали для нього певною точкою опори у складний період:

«Я дуже вдячний за те, що зараз є програми підтримки, особливо для тих, хто постраждав від війни або має статус ВПО. Це реально допомагає триматися, бо без цього було б ще складніше. Це не вирішує всіх проблем, але хоча б дає відчуття, що ти не залишився один з цим навантаженням.

Однак я не шкодую, що пішов у медицину. Але якщо говорити відверто — сьогодні це вибір, який можуть дозволити собі не всі. Бо це не тільки про знання і мотивацію. Це ще й про гроші, про витривалість, про здатність витримати купу років такого режиму. І не кожен, навіть дуже сильний студент, це витягне».

Його ситуація є показовим прикладом того, як у сучасних умовах поєднуються одразу кілька факторів: висока вартість навчання, обмежені можливості заробітку під час навчального процесу і необхідність постійної фінансової підтримки. У цьому перетині сьогодні формується реальна ціна української вищої освіти — не лише у гривнях, а й у фізичних і психологічних ресурсах тих, хто намагається її здобути.

Ми також вирішили подивитися на ситуацію з іншого боку — очима батьків, які сьогодні стоять перед вибором: вкладатися в освіту дитини попри зростання цін чи шукати альтернативи. Під час Дня відкритих дверей у ми поспілкувалися з кількома родинами, чиї діти наступного року планують поступати на бакалаврат. Атмосфера була водночас зацікавлена і напружена: батьки уважно слухали презентації, ставили запитання про програми, можливості обміну, перспективи працевлаштування, але за цим відчувалося головне — кожен із них уже внутрішньо прораховує не лише академічні, а й фінансові можливості.

Олена та Сергій Кравченки приїхали разом з сином, який планує поступати на факультет, де готують фахівців з міжнародних відносин. Вони говорять відкрито і без зайвого оптимізму:

«Ми розуміємо, що це дорого. І не просто дорого, а доволі відчутно. Це не ті суми, які можна не помітити в бюджеті. Ми реально сіли, порахували, подивилися на кілька років наперед і зрозуміли, що це буде навантаження. Але при цьому ми все одно прийняли рішення, що будемо оплачувати навчання. В сучасних умовах дитина повинна мати хорошу освіту, інакше їй буде набагато складніше стартувати.

Ми не маємо ілюзій. Конкуренція велика, бюджетних місць мало, і навіть якщо дитина добре здасть іспити — це не гарантія. Тому ми одразу налаштовуємося на контракт. І, відповідно, одразу приймаємо, що це 6 років фінансової відповідальності, яку треба тягнути стабільно та без зривів. Це не разова історія, а довгий процес на роки».

Поруч була інша родина — Ірина та Віталій Мельники, їхня донька планує вступ на факультет психології. Вони уважно слухали презентацію факультету, але у розмові швидко переходять від вражень до цифр і реальності:

«Ми вже дивилися вартість навчання, це велика сума. Для нашої сім’ї це відчутно, бо ми ВПО, ми втратили житло і зараз орендуємо квартиру. Треба планувати бюджет, від багато чого відмовлятися, але ми розуміємо, що це інвестиція. І, можливо, одна з небагатьох інвестицій, яка реально має сенс у довгостроковій перспективі».

Ми не ідеалізуємо систему освіти, бачимо всі її проблеми, і з цінами, і з організацією. Але університет — це все одно база. Це середовище, де формується людина. Там вчать не тільки предмету, там вчать думати, працювати з інформацією, взаємодіяти з людьми. І якщо у нас є можливість це дати — значить, ми будемо це робити, навіть якщо це фінансово непросто».

Ці розмови звучать по-різному, але зводяться до спільного сенсу: навіть за умов зростання вартості освіти частина родин свідомо приймає це фінансове навантаження, розглядаючи його як вклад у майбутнє дитини. Водночас між рядками читається інше — така можливість є далеко не у всіх, і ця різниця дедалі чіткіше розділяє тих, хто може дозволити собі інвестувати в освіту, і тих, для кого вона поступово стає недосяжною. Тобто діти, чиї батьки не можуть сплачувати за навчання, змушені залишатися без вищої освіти.