122 мільйони біженців і новий глобальний поріг крайньої бідності: як світ поступово опускається нижче межі виживання

Світ дедалі більше розділяється не лише політично чи економічно, а й за базовим критерієм — можливістю вижити. У 2025 році Світовий банк оновив глобальний поріг крайньої бідності: тепер він становить $3 на людину в день. За цим новим критерієм, майже кожен десятий житель планети офіційно вважається таким, що живе в умовах крайньої бідності. Таке оновлення навряд чи варто сприймати, як технічне коригування. Воно сигналізує про те, що зростання вартості життя відбувається швидше, ніж міжнародна спільнота встигає на нього реагувати. Водночас гуманітарна допомога скорочується, а кількість людей в світі, які змушені залишити свої домівки через війну, насильство чи економічний колапс, вже перевищила 122 млн, що становить сумний рекорд за всі роки спостережень. Україна, яка вже четвертий рік живе у стані повномасштабної війни, не є винятком. Вона стала яскравим прикладом того, як військовий конфлікт у поєднанні з економічною нестабільністю штовхає мільйони громадян до межі бідності, а то й за неї.

Цифри, за якими ховаються мільйони історій виживання

У світі, де політики демонструють наполегливу байдужість, а глобальні пріоритети зміщуються до геополітичного бронювання, проблема вимушено переміщених осіб перетворюється на немов би невидиму трагедію. Її не показують у телевізійних брифінгах, не обговорюють на економічних форумах і не згадують у звітах зростання ВВП. Але вона є і з кожним днем розростається, як хронічна хвороба, на яку всі звикли не звертати уваги.

Поки дипломатія ховається за заяложеними комюніке, а уряди країн розвиненого світу перераховують бюджети на користь військових витрат, у тіні глобальних подій криється мовчазна катастрофа. За останніми даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), станом на квітень 2025 року кількість людей, які були змушені залишити свої домівки через війни, переслідування та насильство, перевищила 122 мільйони. Це абсолютний історичний максимум. Таке зростання сталося попри масове повернення сирійців на батьківщину після падіння режиму Башара Асада. Основними осередками гуманітарного обвалу залишаються Судан, М’янма та Україна. Три конфлікти, три провали світової дипломатії, що перетворюються на три епіцентри руйнування людських доль.

У звіті УВКБ вказано, що однією з причин катастрофічного зростання переміщеного населення є “тривала неспроможність припинити бойові дії”. Верховний комісар ООН у справах біженців Філіппо Гранді назвав нинішній геополітичний ландшафт “часом інтенсивної нестабільності”, де війни не просто не припиняються, а множаться й перетворюються на нескінченні джерела страждань. Сучасні конфлікти вже давно стали масштабними гуманітарними драмами, які продукують нові хвилі біженців навіть швидше, ніж їх встигають рахувати офіційні організації.

Але є ще один фронт, який відкрився без пострілів — фінансовий. Паралельно з рекордною кількістю переміщених осіб, обсяги міжнародної допомоги скоротилися до рівня 2015 року, тобто до часу, коли кількість біженців у світі була майже вдвічі меншою. Зниження підтримки ООН назвало “жорстоким і тривалим”. Увесь цей час, доки мільйони людей потребують елементарного, а саме їжі, води, даху над головою,  міжнародні бюджети на гуманітарну допомогу всихають. Ця тенденція особливо болюча з огляду на те, що саме гуманітарні організації виступають останнім захистом для біженців, які опинилися в пастці бездержавності, вразливості й небезпеки.

І саме ці організації сьогодні працюють з ножем біля горла, їхнє завдання ускладнюється відсутністю політичної волі до припинення воєн, адже дипломатія більше не веде до миру, вона веде до затягування конфліктів. В ООН не називають конкретно, які донори скоротили фінансування, але тенденції очевидні. США, які історично були найбільшим джерелом зовнішньої допомоги, суттєво урізали свої внески  за адміністрації Дональда Трампа. Велика Британія, а також більшість європейських країн перерозподілили ресурси на користь оборони, залишивши гуманітарний сектор на периферії політичної уваги.

Між тим шведські дослідники констатують, що 2024 рік став найкривавішим у повоєнній історії. Світ зафіксував 61 активний державний конфлікт, з яких 11 набули значення повномасштабних воєн. Це означає, що принаймні 1000 осіб загинуло у бойових діях у кожному з них.

ООН відкрито попереджає: мільйони життів сьогодні знаходяться під загрозою. Недостатнє фінансування ускладнює доступ до базових послуг, збільшує ризики сексуального насильства проти жінок-біженок, зростає загроза торгівлі дітьми, поширення хвороб і загального колапсу таборів для переміщених осіб. Мова ведеться не просто про некомфорт, а про банальне виживання.

Виживання за 3 долари: новий світовий стандарт крайньої бідності

Водночас Світовий банк оновив міжнародний поріг крайньої бідності: тепер він становить $3 на людину на день. Це значення замінює попередній показник у $2,15, який діяв з 2022 року. Розрахунок межі бідності ґрунтується на даних про паритет купівельної спроможності (ПКС) у різних країнах. Попередній поріг базувався на статистиці за 2017 рік. Перегляд цього індикатора проводиться регулярно, з урахуванням змін глобальних цін на основні товари й послуги, зокрема продукти харчування, житло та одяг. Новий поріг означає, що особи, які щодня витрачають менше $3 (з поправкою на ПКС), вважаються такими, що живуть у крайній бідності. За даними Світового банку, у 2022 році в таких умовах перебували приблизно 838 млн осіб. Прогноз на найближчі роки свідчить про те, що до 2030 року близько 9% населення світу залишатимуться в цьому становищі.

У межах окремих країн ситуація також викликає занепокоєння. Наприклад, у Великій Британії майже 25% жителів перебувають на межі бідності. Про це йдеться у звіті Комісії з соціальних показників (SMC). У документі вказано, що рівень бідності в країні є найвищим за весь період XXI ст. З 2019 року ситуація погіршилася на тлі зростання вартості життя, і додатково зачепила ще понад два мільйони осіб. Схожа проблема спостерігається і у Франції, особливо на її заморських територіях. За наявними оцінками, близько 40% їхнього населення живуть за межею бідності.

Діти без шансу і пенсіонери на межі: справжній портрет української бідності

На тлі глобальної картини Україна виглядає не лише частиною загального тренду, а навіть, перебуває в епіцентрі перехресних криз: війни, інфляції, демографічного старіння та соціального виснаження. Міжнародна межа бідності, адаптована до українського валютного курсу, становить близько 3860 грн на місяць. За офіційною статистикою, понад третина українських пенсіонерів живуть за цим показником. Це понад 3,7 млн людей — цифра, яка не залишає місця для абстракцій.

Слід зазначити, що в квітні 2025 року середня пенсія в Україні після індексації зросла до 6341 грн. Але це зростання виявилося символічним. З урахуванням інфляції на рівні 14,6%, реальна купівельна спроможність пенсій значно знизилася. Люди отримують більше гривень, але можуть купити за них менше. Також статистика вказує на тривожний факт, що в країні проживає третина пенсіонерів, які отримують менше 3340 грн на місяць. В Україні понад 398 тисяч людей досі живуть на пенсію менш як 3000 гривень на місяць — це трохи більше ніж 75 доларів. За таку суму неможливо оплатити навіть базові комунальні послуги, не кажучи вже про витрати на продукти чи ліки. Якщо порівняти ці показники з оновленим міжнародним стандартом крайньої бідності — 3 долари на день — то арифметика дуже проста: 3 долари помножити на 30–31 день дає близько 90 доларів мінімально допустимого доходу, за яким взагалі починається межа фізичного виживання. Отже, українські пенсіонери, які змушені жити на 75 доларів на місяць, фактично отримують навіть менше від цієї критичної планки. Це не просто низький рівень життя, а стабільне існування нижче міжнародної межі бідності.

Якщо старше покоління в Україні вчиться виживати у знецінених пенсіях і постійно зростаючих цінах, то наймолодше  стикаються з іншою формою втрат: освітньою, емоційною та соціальною. Кожна п’ята дитина в Україні сьогодні зростає у бідності, але цифри розкривають лише частину реальної картини. За даними Інституту демографії та проблем якості життя НАН України та Українського центру соціальних реформ, 40% дітей живуть у родинах, де дохід на одну людину навіть не дотягує до прожиткового мінімуму. Тобто мова йдеться не лише про відсутність “зайвого”, а саме про відсутність базового.

Особливо складна ситуація у сім’ях внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Більшість з них, як засвідчило опитування в межах проєкту “Допомога у підготовці до холодів сім’ям з дітьми, які постраждали від війни”, ледве зводять кінці з кінцями. Часто родини витрачають більшу частину доходу на оренду житла, що залишає мінімум ресурсів на інші потреби, зокрема на освіту чи повноцінне харчування. За результатами опитування, 82% таких родин не можуть самостійно забезпечити дітям доступ до освітніх послуг.

Понад 300 тисяч українських школярів навчаються без ноутбуків і це у країні, де дистанційне навчання стало майже нормою. Але мова йде не лише про техніку, а про втрачені шанси й нерівний старт, який ще більше посилює вже наявну соціальну нерівність. Бідність у дитинстві — це не просто відсутність нової куртки чи підручників, а постійне зіткнення з тим, що “іншим доступно, а тобі — ні”. Цей досвід, який з раннього віку формує відчуття меншовартості та ізоляції, а також наносить дитячу травму, може згодом збудувати непереборний внутрішній бар’єр, який роками заважатиме повірити у власні можливості.

Отже, бідність більше не є “проблемою країн третього світу”. Вона повертається в розвинені суспільства, закріплюється в державах, які переживають трансформації, і поглиблюється там, де раніше вважалася звичним фоном.

Світ поступово рухається до нової точки нестабільності. З одного боку — вже понад 122 мільйони людей залишили свої домівки через війни, насильство або економічний крах. З іншого — майже кожен десятий мешканець планети офіційно живе у крайній бідності, тобто витрачає менше трьох доларів на день. Війна в Україні є частиною цієї загальної картини: мільйони українців стали біженцями, сотні тисяч залишилися на межі або за межею мінімального рівня доходів. Головна небезпека полягає не тільки в масштабах цифр, а в тому, що глобальна система вже не встигає перехоплювати ці хвилі — ані через гуманітарні програми, ані через економічні механізми компенсації. Це створює довготривалу напругу, яка перетворює бідність і масоване переміщення людей на постійні фактори міжнародної нестабільності.