9 квітня відзначається Всесвітній день антикваріату. Також це день, коли упродовж століть відбувалися цікаві і значущі події, які залишили слід у політичній, культурній та технологічній історії людства.
Всесвітній день антикваріату
Цей день нагадує про важливість збереження культурної спадщини, цінність старовинних речей і унікальність минулого, яке продовжує жити через предмети, створені століття тому. У цей день віддають шану не лише колекціонерам та власникам антикварних галерей, а й усім, хто береже та вивчає речі з історією: від ікон, монет і меблів до годинників, прикрас і книжок.
Антикваріат — це більше, ніж просто старовинні речі. Це культурний код, зашифрований у формі, орнаменті, матеріалі. Антикварні предмети свідчення того, яким було людство: що ми цінували, якими були естетичні ідеали, технологічні можливості, релігійні чи політичні уявлення. Предмети антикваріату часто є мовчазними свідками історичних катаклізмів, особистих драм, великих звершень.
Свято виникло з ініціативи міжнародних антикварних спільнот, які прагнули популяризувати повагу до старовини, підтримати легальний ринок антикваріату й звернути увагу суспільства на загрозу нелегальної торгівлі історичними об’єктами. Саме тому 8 квітня — це також нагадування про етичні стандарти: походження речей має бути прозорим, а їхнє збереження — відповідальним.
Антикваріат сьогодні — це не лише пристрасть колекціонерів, а й серйозний бізнес. Ринок антикваріату — один із найменш залежних від економічних коливань. Багато старовинних речей не втрачають цінності з часом, а навпаки — зростають у вартості. У країнах із багатою історією, як-от Італія, Франція, Китай або Україна, антикваріат стає частиною національної ідентичності.
А ще антикваріат — це надзвичайна естетика. У світі масового виробництва антикварна річ стає символом унікальності. Її не можна повторити, скопіювати або вдосконалити: у кожній подряпині, лінії чи зламі — справжність і час.
Цікаві факти
Слово «антикваріат» походить від латинського antiquarius — той, хто займається старожитностями.
Антикварною офіційно вважається річ віком понад 100 років, хоча деякі ювелірні чи меблеві предмети можуть отримати такий статус і раніше — за умови рідкісності або унікальності.
Один із найдорожчих антикварних предметів у світі — китайська порцелянова ваза династії Цін, продана на аукціоні в Лондоні за понад 85 мільйонів доларів.
Відомий приклад антикварної несподіванки — картина «Спаситель світу» Леонардо да Вінчі, яка зберігалася як копія й була продана за 450 мільйонів доларів після атрибуції.
В Україні великий пласт антикваріату становлять ікони, стародруки, меблі з маєтків ХІХ століття, а також предмети козацької доби — шаблі, люльки, гравюри.
Чимало підробок на антикварному ринку настільки вишукані, що іноді обманюють навіть музейних експертів. Тому сертифікація та наукова атрибуція відіграють критичну роль.
Антикваріат може бути формою інвестування: наприклад, вінтажні годинники Rolex чи Patek Philippe зростають у ціні на 7–10% щороку.
У багатьох країнах антикваріат охороняється законом як національне надбання. Незаконне вивезення може прирівнюватися до злочину проти культури.
Історичні події в цей день
193 — Септимій Север, видатний римський полководець і родоначальник нової династії, був проголошений імператором. Його прихід до влади знаменував кінець нестабільності після смерті Коммода і став початком авторитарного, військово орієнтованого правління, яке змінило обличчя Римської імперії.
1553 — Шимун VIII Йоханнан Сулака був посвячений на єпископа в Римі, що стало історичним переломним моментом для Ассирійської Церкви Сходу. Цей крок, підтриманий Папою Римським, призвів до розколу в церкві та утворення Халдейської католицької церкви, яка увійшла в унію з Ватиканом.
1667 — у Парижі відкрилася перша у світі публічна мистецька виставка. Вона проходила в приміщенні Академії живопису й скульптури та стала прецедентом для подальших виставкових традицій, започаткувавши інституцію відкритої демонстрації мистецтва для широкої публіки.
1860 — французький винахідник Едуард-Леон Скотт де Мартінвілль створив перший в історії аудіозапис. Він записав на апарат, який сам же сконструював, фрагмент французької пісні, випередивши винахід фонографа Едісона майже на два десятиліття. Однак цей запис тоді ще не можна було відтворити.
1865 — генерал Роберт Лі, командувач армії Конфедерації, здався військам Півночі під проводом генерала Улісса Гранта в Аппоматтоксі. Це фактично означало кінець Громадянської війни у США — одного з найкривавіших конфліктів в історії країни.
1930 — у Нью-Йорку відбулася перша демонстрація роботи відеотелефона. Хоча до його масового застосування залишалося ще багато десятиліть, ця подія стала проривом у сфері телекомунікацій і передбачила майбутні Zoom’и та FaceTime.
1940 — нацистська Німеччина почала військову операцію проти Данії та Норвегії. Ці агресивні дії мали стратегічну мету — забезпечити контроль над Балтійським морем і шляхами постачання залізної руди з Швеції.
1963 — Вінстон Черчилль, колишній прем’єр-міністр Великої Британії, став першим іноземцем, якому Конгрес США надав звання почесного громадянина. Таким чином американці вшанували його внесок у спільну боротьбу союзників у Другій світовій війні.
1966 — Ватикан офіційно скасував Індекс заборонених книг, який діяв з XVI століття. Цей перелік включав твори, які вважалися небезпечними для католицької віри, і його скасування стало символом модернізації Церкви після Другого Ватиканського собору.
1989 — радянські війська жорстоко розігнали мирну акцію протесту в Тбілісі. Ця подія, що отримала назву «Трагедія 9 квітня», стала каталізатором антисистемних настроїв у Грузії та початком її шляху до незалежності.
2003 — Європейський парламент схвалив рішення про вступ десяти нових країн до Євросоюзу, серед яких — Польща, Угорщина, країни Балтії, Чехія, Словаччина, Кіпр і Мальта. Це стало одним із наймасштабніших розширень ЄС в історії.
2005 — британський принц Чарльз, який нині є королем Карлом III, одружився з Каміллою Паркер-Боулз. Їхній шлюб став символом нової, більш відкритої монархії та викликав широкий резонанс як у британському суспільстві, так і в медіа.
2021 — у Великій Британії помер принц Філіп, герцог Единбурзький, чоловік королеви Єлизавети II. Йому було 99 років. Його смерть ознаменувала кінець цілої епохи в історії британської монархії та стала приводом для загальнонаціональної скорботи.
9 квітня 1626 року померла людина, яка хотіла зробити філософію практичною — 1-й віконт Сент-Олбан, філософ Френсіс Бекон. Він також був істориком, публіцистом і державним діячем.
Бекон вважав, що знання можна отримати тільки через досвід. Його філософія була спрямована на практику, а наука, на його переконання, мала допомагати людині оволодівати силами природи й покращувати життя.
Помер він після того, як сильно застудився під час одного з дослідів: купив курку у бідної жінки, власноруч набив її снігом, намагаючись перевірити, чи дійсно холод зберігає м’ясо. Уже перед смертю написав, що дослід вийшов вдалим. Саме Бекону належить вислів: «Знання — це сила!»
Метод Бекона — індуктивний. Він виклав його у творі «Новий Органон». Бекон вважав, що справжнє знання походить із досвіду, а дослідно-індуктивний метод — найкращий шлях до пізнання світу. Перший етап індукції — це збір фактів і їхня систематизація. Пошук істини, на його думку, можливий трьома способами:
- Шлях «мурахи» — машинальне збирання фактів: що бачу — те й беру.
- Шлях «павука» — створення фактів з самого себе, без досвіду. Так працюють догматики.
- Шлях «бджоли» — обробка фактів за допомогою розуму.
Індуктивний метод — це рух від часткового до загального, побудова гіпотези, згідно з якою в усіх подібних випадках усе відбуватиметься так само, як у спостережених. Індукція буває досконалою — коли розглянуто всі випадки, і недосконалою — коли зроблені висновки на основі неповного дослідження, тому в майбутньому їх можуть уточнити або спростувати.
9 квітня 1808 року вперше були офіційно запроваджені Суди офіцерського товариства — інститут, який мав на меті охороняти честь військової корпорації незалежно від кримінального правосуддя.
Родоначальницею військових судів честі стала Пруссія — саме звідти ця практика поширилася на інші німецькі держави, Австрію, а згодом — і в армії інших європейських країн. На початку XIX століття прусська армія вважалася однією з найефективніших у світі, а офіцерський корпус — взірцем військової дисципліни та честі. Основи цієї корпоративної культури були закладені ще Фрідріхом II Великим.
Головна ідея створення судів офіцерської честі полягала не у покаранні, а збереженні внутрішньої етичної чистоти касти офіцерів. Це був закритий механізм самоочищення: самі офіцери отримали право вирішувати, хто з їхнього середовища є негідним носити погони, і тим самим — бути частиною військової родини.
Суд честі діяв цілком окремо від кримінального суду. Один і той самий вчинок міг стати предметом розгляду як у цивільному, так і в офіцерському суді, але за умови, що кримінальний процес відбувся раніше. Органами такого суду були: власне суд честі (як колегіальний орган рішення), а також рада честі, яка проводила попереднє розслідування. Розгляд відбувався за зачиненими дверима, без публіки. Офіцер-захисник допускався лише для подання письмового пояснення. Усі обвинувальні вироки передавалися на затвердження найвищій владі, а оскарження рішень не передбачалося.
Цей механізм ґрунтувався на глибокому переконанні, що серцем армії є її офіцерство. Термін «офіцер» з’явився ще у XVI столітті при французькому дворі як назва державної посади, але вже наприкінці того ж століття офіцерами почали називати винятково командний склад армії й флоту. Саме тоді сформувалися головні принципи офіцерської корпоративності, які згодом переросли в систему морального кодексу.
Цей кодекс вимагав не лише дотримання дисципліни, а й виявлення честі в кожній дрібниці. Людина, прийнята в офіцерське коло, ставала не просто бойовим товаришем — вона ставала частиною репутації цілого полку. Негідний вчинок одного плямував усіх, адже саме вони ручалися за нього при прийомі до корпусу. Така корпоративність створювала атмосферу абсолютної відповідальності — не лише за себе, а й за кожного побратима.
У офіцерській культурі не допускалося доносів, пліток чи замовного осуду за спиною. Головними чеснотами вважалися хоробрість у бою, витримка, вірність присязі, повага до прапора, взаємовиручка й гуманність навіть до переможеного ворога. У пам’яті товаришів назавжди залишалися ті, хто загинув у бою, і з особливою повагою ставилися до тих, хто заслужив бойові відзнаки.
Суд офіцерської честі — це не просто історичний феномен, а спроба зберегти всередині військової спільноти моральний порядок, який не завжди під силу формалізованому праву.
9 квітня 1966 року Ватикан офіційно скасував Індекс заборонених книг — перелік творів, які Католицька церква вважала небезпечними для віруючих. Серед них були праці теологів, науковців і навіть художня література.
Перший офіційний «Індекс заборонених книг» з’явився в Римі у 1559 році з ініціативи Папи Павла IV, який до обрання понтифіком очолював інквізицію. Цей список став інструментом контролю над ідеями та думками: заборонялося читати, розповсюджувати, а іноді навіть зберігати книги, що суперечили церковному вченню.
Протягом майже чотирьох століть індекс перевидавали 32 рази, доповнюючи новими назвами, але майже не переглядаючи попередні рішення. З них 12 видань побачили світ уже в ХХ столітті. Востаннє Індекс оновлювався у 1948 році — на той момент у ньому значилося близько 4 тисяч книг.
Іронія в тому, що багато з цих заборонених творів нині вважаються класикою світової літератури та філософії. Під заборону потрапили Декарт, Спіноза, Вольтер, Дідро, Джордано Бруно, Жорж Санд, Еміль Золя. Сам Золя вважав, що Церква змушена закривати очі на частину книжкового потоку лише тому, що фізично не здатна переслідувати абсолютно все, що публікується.
Скасування Індексу в 1966 році не означало схвалення всіх раніше заборонених ідей, але стало важливим символом — Церква визнала, що час контролю над читанням віруючих минув. Це було частиною ширшої модернізації католицького світу після Другого Ватиканського собору, який відкрив Церкву до діалогу з сучасністю.
9 квітня 2015 року Верховна Рада зробила історичний крок, ухваливши закон, який поставив крапку у можливості легітимного повернення до спадщини радянського й нацистського тоталітаризму в Україні.
Цей закон не стільки про ідеології, скільки про межі — межі дозволеного у публічному просторі, межі історичної відповідальності, межі пам’яті про травми ХХ століття.
За документ проголосували 254 народні депутати. Офіційна назва — «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Але за сухою формулою ховається складна спроба врегулювати те, як суспільство ставиться до минулого.
Закон пропонує на державному рівні визнати комуністичний і нацистський режими злочинними. Йдеться не лише про політичну оцінку, а про конкретну юридичну заборону публічного заперечення їхнього злочинного характеру. Під це підпадає й використання символіки — червоних прапорів, серпів і молотів, гасел, портретів радянських вождів або ж гітлерівської свастики. Заборонено також назви вулиць чи міст, пов’язані з радянськими діячами, виконання гімнів СРСР чи УРСР.
Особливої уваги заслуговує визначення «пропаганди» в межах цього закону. До неї віднесено, зокрема, публічне заперечення злочинів радянського режиму, спроби виправдати діяльність КДБ, підтримку встановлення радянської влади, навіть критику учасників визвольних рухів ХХ століття — тобто все, що може трактуватися як повернення до радянського історичного наративу.
Закон також зобов’язує державу не просто мовчки засуджувати минуле, а й відкривати архіви, розслідувати конкретні злочини минулих тоталітарних систем, публікувати дані. Це — спроба не просто відмежуватись від режимів, а й розповісти суспільству, що саме в них було злочинного, і чому це не має повторитися.
Документ не містить гучних декларацій про «нову Україну», але чітко окреслює: у публічному просторі ХХІ століття немає місця для символіки імперій, які принесли мільйонам українців репресії, депортації, голод, концтабори та війни.
