Після тривалого ігнорування Білорусі Вашингтон робить несподіваний крок, сподіваючись послабити союз Москви і Мінська через дипломатію та політичні маневри.
Поки світ зосереджений на кривавих війнах в Україні та на Близькому Сході, один із найнесподіваніших дипломатичних візитів літа 2025 року відбувся в Мінську. У білоруську столицю прибув Кіт Келлог – спеціальний посланець Дональда Трампа з питань Росії та України. Колишній генерал-лейтенант, якого теперішній президент США наділив повноваженнями вести делікатні переговори, став першим за понад п’ять років американським високопосадовцем, що зустрівся з Олександром Лукашенком.
Захід, що раніше робив ставку на ізоляцію авторитарного режиму в Білорусі, несподівано взявся за іншу гру. І хоча Келлог не привіз із собою формальних пропозицій про скасування санкцій, сам факт переговорів із “останнім диктатором Європи” свідчить про докорінний поворот у стратегії Вашингтона. Імпульс цьому кроку, без сумніву, дав сам Дональд Трамп – не стільки політик, скільки прагматик, для якого моральні обмеження поступаються місцем геополітичній доцільності.
Мінське потепління на тлі геополітичної бурі
Головний результат переговорів – звільнення 14 політичних в’язнів, серед яких знаковий дисидент Сергій Тихановський, чоловік лідерки опозиції Світлани Тихановської. Цей крок, попри його очевидну гуманітарну цінність, має глибше значення: це демонстрація готовності Лукашенка до бодай обмежених поступок. Поки адміністрація Байдена зосереджувалася на економічному тиску, команда Трампа спробувала стару добру дипломатію – “зуб за зуб”, або радше “в’язня за зустріч”.
Ініціатива, схоже, має продовження. Як відомо, упродовж останніх місяців Білорусь почала повільно й обережно звільняти окремих ув’язнених, зокрема громадян США. Візит Келлога – сигнал, що цей процес можна прискорити. Але він також актуалізує головне питання: чи здатен Вашингтон – через Мінськ – вийти на вплив у Кремлі?
Сигнали — всім гравцям
Показовою стала атмосфера зустрічі. Лукашенко – у звичному амплуа господаря на мармуровому троні – з іронією подякував гостеві: “Ви наробили чимало шуму своїм приїздом”. Келлог, жартуючи, порівняв палац із резиденцією Трампа у Флориді: “З цим золотом тут — як у Мар-а-Лаго”. Водночас за цією сценою з театру політичної доброзичливості стояли серйозні теми: американські та європейські санкції, участь Білорусі у війні в Україні, регіональна безпека, зокрема відносини Мінська з Москвою та Пекіном.
Не випадково Лукашенко одразу ж продемонстрував вірність Путіну. Напередодні американського візиту він прийняв у себе голову Слідчого комітету РФ Олександра Бастрикіна – давнього союзника президента Росії. Заява Лукашенка: “У цей складний час ми з вами” – пролунала як завчасна запобіжна відповідь на потенційні підозри з боку Кремля.
Повернення “реальної політики”
За словами Балаша Ярабіка, колишнього дипломата ЄС, сьогодні США вперше за довгий час почали розглядати Білорусь не лише як країну-проблему, а як країну-гравця. “Білорусь – більше не тільки моральна справа. Це геополітичний виклик”, – наголошує він.
Цей підхід цілком у дусі Трампа, чий зовнішньополітичний стиль тяжіє до угод і “великих угод”, а не до довгострокових стратегій. Якщо Лукашенко допоможе вивести хоча б частину московських військ із білоруської території, або – що ще амбітніше – виступить як медіатор у переговорах щодо України, то американська адміністрація отримає козирі на європейському полі.
Це не перша спроба “розморозити” відносини. У 2020 році тодішній держсекретар Майк Помпео вже зустрічався з Лукашенком і навіть планував поступове зближення. Але тоді ця ініціатива зійшла нанівець після жорстоких репресій у серпні того ж року, коли Лукашенко, оголосивши себе переможцем на виборах із фантастичними 87%, придушив хвилю протестів із рідкісною брутальністю.
Між Путіним і Трампом
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році Білорусь стала фактичним плацдармом для російської армії. Але, попри тиск Кремля, Лукашенко так і не наважився ввести власні війська в Україну. Це свідчить, що навіть у ролі васала він намагається зберігати щонайменше мікроскопічну автономію. І тепер, у 2025-му, він може спробувати конвертувати цю напівнейтральність у вигідний геополітичний капітал. Келлог, за словами очевидців, підкреслив, що Сполучені Штати “сильні як ніколи і можуть добитися результатів”. Виглядає так, що ці результати мають вивести Вашингтон із глухого кута щодо війни в Україні.
Лукашенко як миротворець? Політична містифікація, яка не витримує критики
Так відгукнувся про зустріч Келлога і Лукашенка Володимир Огризко, дипломат, ексміністр закордонних справ України.
“Якщо це дійсно частина стратегічного задуму – то, даруйте, це рівень навіть не шкільний, а дитсадковий. Розраховувати на те, що Лукашенко може бодай якось вплинути на Путіна в контексті припинення агресії – це значить не розуміти нічого ані про Росію, ані про її вертикаль влади”, – прокоментував ситуацію дипломат.
Справді, Лукашенко не є суб’єктом, здатним ухвалювати зовнішньополітичні рішення. Він – заручник, підлеглий, васал. Білорусь повністю втратила самостійність у своїй міжнародній поведінці ще після 2020-го року, а з 2022-го стала фактичним сателітом у війні проти України.
“Щоб думати, ніби Лукашенко може бути якимось “трансмітером” сигналів від Вашингтона до Кремля, треба або мати дуже наївне уявлення про геополітику, або свідомо дурити себе. Ну навіщо обирати собі вуха, якщо можна просто підняти трубку і сказати Путіну прямо?”
Келлог, очевидно, не діяв на власний розсуд – він виконував завдання політичної групи, яку очолює Трамп. Та чи не повторює ця група помилку, яку робили й інші американські адміністрації? Пам’ятаємо розмови про те, що США зможуть “відірвати Росію від Китаю”. Не змогли. Тепер нова ілюзія: “відірвати Лукашенка від Путіна”. Але й тут логіка тріщить по швах.
“Це та сама фантазія, з тієї ж шухляди: “давайте працювати з диктаторами, може, вони стануть нашими союзниками”. Ну це ж абсурд. Згадайте: кілька днів тому в Мінську був Бастрикін. І що? Лукашенко стояв на задніх лапках і клявся в любові до Росії. То хто він після цього? Посередник? Переговорник?”, – обурено коментує ситуацію Огризко.
Така «стратегія» лише дискредитує саму ідею зовнішньополітичної суб’єктності США в регіоні. І якщо вона дійсно реалізується – це означатиме нову гучну поразку.
“Це показує, що там, у Вашингтоні, досі є люди, які не розуміють Росію. Не хочуть її зрозуміти. І далі будуть грати з нею в піддавки. А в піддавки з Кремлем виграти не можна”.
Американські політики мають усвідомити: Лукашенко – не миротворець. Він – співучасник злочину. І будь-яка спроба зробити з нього “фігуру діалогу” – це моральна і стратегічна катастрофа. Вона не завершить війну. Вона лише подовжить її і дасть агресору чергову паузу для підсилення.
Хто і за яких умов був звільнений
Центральною фігурою серед звільнених став Сергій Тихановський – чоловік Світлани Тихановської, колишній відеоблогер, чий заклик іти в президенти у 2020 році викликав ефект вибуху. Заарештований ще до виборів, він був засуджений на 18 років колонії суворого режиму за звинуваченнями у “підготовці масових заворушень”. Режим ізолював його жорстоко – роками тримав у повній інформаційній блокаді, без листів і зустрічей, без адвокатів. Лише після звільнення Тихановський розповів, що понад чотири роки провів в одиночній камері, з постійними обмеженнями в харчуванні, без медичної допомоги та під тиском з боку адміністрації колонії.
Разом із ним були звільнені ще 13 осіб, серед яких – журналісти, науковці, активісти, а також кілька іноземців із США, Польщі, Японії, Швеції, Латвії, Естонії. Повні списки звільнених поки не оприлюднені офіційно, проте правозахисники вже підтвердили факти переміщення цих осіб до третіх країн, зокрема, Тихановський невдовзі після звільнення зустрівся з дружиною в Литві.
Чи можна розглядати цей крок як ознаку лібералізації? Навряд. На сьогодні в Білорусі, за даними правозахисного центру “Весна”, перебуває від 1100 до 1300 політв’язнів, і їх кількість постійно зростає. Репресії не припинилися. Вони просто змінили інтенсивність.
Експерти вважають, що звільнення стало частиною великої політичної гри Лукашенка: сигналом Заходу про готовність до “діалогу”, натомість – з очікуванням поступок у санкційній політиці. Такий підхід – не новина. Лукашенко вже не раз застосовував “політичні амністії” як інструмент торгу: звільнення кількох в’язнів – в обмін на нормалізацію відносин або фінансову підтримку. Різниця лише в тому, що цього разу дія відбулася після візиту представника США.
Візит Келлога, безумовно, не був особистою ініціативою – він відбувся за погодженням з командою Дональда Трампа, і сам Келлог виступав радше як канал політичного сигналу. Так само й звільнення політв’язнів не було жестом гуманізму з боку Лукашенка, а частиною свідомо прорахованої дипломатичної гри. Це свідчення про готовність до обережного “розморожування” відносин із США, особливо на тлі наближення американських виборів. Утім, для білоруської опозиції й переважної більшості громадян це виглядає як банальна торгівля людськими долями – без змін системи й без гарантій.
Замість висновку: дипломатія без ілюзій
Політичні в’язні в Білорусі залишаються. Санкції проти Мінська – не скасовані. Лукашенко, як і раніше, є авторитарним лідером, що править країною вже понад 30 років. Але світ змінився і, можливо, Захід змушений змінити свій інструментарій.
У період зростаючої нестабільності в регіоні та постійних спроб Росії здобути перевагу на різних напрямках, Сполучені Штати прагнуть повернути собі ініціативу. І попри очевидні ризики, Мінськ може несподівано перетворитися на майданчик для нової дипломатичної гри.
