Мобілізаційна політика держави залишається одним із найскладніших питань воєнного часу, адже саме від наповненості армії підготовленими людьми залежить її здатність утримувати оборону і планувати подальші дії. Військовослужбовець і колишній народний депутат Ігор Луценко звернув увагу на системні проблеми, серед яких недостатньо ефективний розшук тих, хто ухиляється від призову, складнощі під час базової військової підготовки та умови служби, що не завжди сприяють мотивації новобранців.
Проблеми, про які розповів Луценко, насамперед пов’язані з організацією самої мобілізаційної політики держави. На його переконання, наповнення армії необхідними людьми є ключовим завданням, від якого залежить ситуація як у короткостроковій, так і у довгостроковій перспективі. Очікування без активних рішень лише ускладнює становище, адже кількість військових, їхня підготовка і здатність виконувати бойові завдання безпосередньо впливають на перебіг війни. Мобілізаційна політика не може залишатися справою лише одного відомства. За його словами, “наповненість армії потрібними людьми — тими, хто здатен приносити користь, їхня кількість і якість — є найголовнішою проблемою зараз”.
Луценко переконаний, що стратегічні рішення в цій сфері мають ухвалюватися на найвищому рівні державного управління. Керування мобілізаційною політикою повинно здійснюватися не окремими структурами військового управління, а всією системою державної влади під координацією керівництва країни. Для цього існують відповідні інституції, зокрема Рада національної безпеки і оборони, яка здатна формувати узгоджену політику і забезпечувати її виконання різними державними органами. У такій моделі Кабінет Міністрів, армія, фінансові установи, правоохоронні органи та інші державні структури мають діяти в межах спільної стратегії, а не розрізнених рішень.
Окрему увагу Луценко приділяє проблемі розшуку громадян, які ухиляються від мобілізації. За його словами, станом на початок 2026 року у розшуку територіальних центрів комплектування перебуває приблизно два мільйони людей. За наявності політичної волі держава могла б створити для таких осіб певні обмеження і принаймні продемонструвати, що порушення мобілізаційного законодавства має наслідки.
На його думку, навіть елементарні механізми розшуку не використовуються належним чином. Кримінально-процесуальний розшук практично не дає результатів, а взаємодія між поліцією та структурами, які відповідають за мобілізацію, залишається недостатньою.
Військовий експерт наводить приклади ситуацій, коли патрульна поліція зупиняє транспорт на дорогах, але майже не фіксує випадків затримання людей, які перебувають у розшуку за лінією територіальних центрів комплектування. Це свідчить про те, що система не працює належним чином.
“Уявіть собі, що патрульні стоять на трасах, зупиняють машини, а жодного затриманого за лінією ТЦК немає”, — зазначає він, припускаючи, що в окремих випадках причиною може бути корупція.
Разом з тим Луценко наголошує, що мобілізаційна політика не може спиратися виключно на примус. На його переконання, поряд з механізмами контролю держава повинна створювати умови, які зменшують стрес для людей, призваних до війська. Коли новобранці потрапляють у складні побутові умови вже на етапі підготовки, що негативно впливає на їхній стан. Під час одного з наборів близько шести тисяч людей захворіли під час базової військової підготовки.
“Коли прийшла повістка, ця людина не має одразу потрапляти в жахливі умови: в затоплені водою намети, щоб потім хворіти”, — підкреслює Луценко.
Критику він висловлює і щодо організації базового військового вишколу. Луценко зазначає, що сама ідея підготовки новобранців є необхідною, однак її нинішня форма потребує змін. Він пояснює, що іноді підготовка не відповідає реальним потребам підрозділів і не враховує попередній досвід людей. У цьому контексті він згадує власний досвід служби, під час якої три роки виконував бойові завдання без проходження такої підготовки, що, на його думку, свідчить про необхідність більш гнучкого підходу.
Ще однією проблемою Луценко називає непрозорість системи розподілу мобілізованих між підрозділами. Він звертає увагу на те, що правила такого розподілу повинні бути зрозумілими і передбачуваними, адже від цього залежить довіра до всієї системи мобілізації. За його словами, навіть якщо керівництво держави декларує необхідність прозорих процедур, на практиці їх виконання не завжди контролюється.
Експерт також згадує законодавчі зміни, ухвалені у 2024 році, які мали спростити кадрову політику в армії. Серед них він відзначає можливість швидшого переведення військових між підрозділами, а також механізм призначення на офіцерські посади людей з управлінським або бойовим досвідом навіть без попереднього офіцерського звання. На його думку, ці нововведення були корисними, однак їхнє впровадження стикається з опором системи.
Описуючи ситуацію всередині армійських структур, Луценко говорить про існування традиції ігнорування рішень, які надходять від керівництва. Іноді така поведінка може бути виправданою, коли накази виявляються помилковими, однак у більшості випадків ідеться про звичайний саботаж. Саме тому ключовим завданням державного управління є контроль за виконанням ухвалених рішень. Будь-який нормативний акт або указ має супроводжуватися перевіркою його виконання, інакше навіть правильні рішення залишаються лише на папері.
Крім того, Ігор Луценко вважає, що причиною того, чому нові ідеї щодо контрактів, прозорих термінів служби та відстрочок не працюють, є відсутність відповідальності та реального контролю за виконанням ухвалених рішень. Притягнути до відповідальності тих, хто саботує або не реалізує ці ініціативи, фактично неможливо, хоча в державі є посадові особи, які мають відповідні повноваження. В країні існує політична відповідальність, зокрема на рівні президента, однак через велику кількість інших завдань ці складні та конфліктні питання часто залишаються без належної уваги.
Екснардеп підкреслює, що мобілізація є складним процесом, у якому накопичилося багато проблем і взаємних претензій між громадянами. Цією сферою необхідно системно займатися на найвищому рівні. Глава держави може не мати достатньо часу для детальної роботи з такими питаннями, а також бракує виконавців із повноваженнями, які могли б швидко ухвалювати рішення і впроваджувати зміни.
«Поки що цього немає. Але треба усвідомити: рано чи пізно доведеться закачати рукави та розчистити ці авгієві стайні», — говорить він.
Говорячи про проблему самовільного залишення частини, Луценко зазначає, що вона є частиною загальної проблеми мобілізації. Деякі люди намагаються уникнути служби на різних етапах, і втечі з підрозділів або навчальних центрів є одним із таких проявів. Ця проблема також виникає через те, що в системі немає чітко визначеного відповідального за її вирішення.
Луценко наголошує, що серед тих, хто залишає службу, є різні категорії людей. Зокрема, він вважає, що особливо суворо слід реагувати на випадки, коли військові тікають з базової загальної військової підготовки.
«Чому ти тікаєш, якщо навіть не знаєш, куди тебе направлять? Держава вже вклала в тебе час, витратила форму та ресурси, а ти тікаєш», — зазначає він.
Водночас Луценко визнає, що існують й інші ситуації, коли люди скаржаться на проблеми під час підготовки, зокрема на медичне забезпечення. Однак у багатьох випадках мова йде про тих, хто намагається уникнути служби, посилаючись на постійні хвороби або інші причини. Він підкреслює, що є також випадки, коли абсолютно здорові люди залишають навчальні центри.
На переконання Луценка, законодавство передбачає сувору відповідальність за такі дії, але на практиці механізм її застосування майже не працює. Він звертає увагу на роль Державного бюро розслідувань, яке має займатися притягненням до відповідальності за подібні порушення. Водночас через обмежені ресурси ця структура не здатна ефективно працювати з такою великою кількістю випадків. Кілька сотень слідчих повинні опікуватися сотнями тисяч людей, які перебувають в самовільному залишенні частини, і це практично неможливо реалізувати.
Луценко підкреслює, що держава сьогодні не має ні достатнього бажання, ні можливостей системно притягувати таких людей до відповідальності. Проте проблема не повинна зводитися лише до покарання. Важливо аналізувати досвід тих підрозділів, де випадків самовільного залишення частини значно менше, особливо серед нових мобілізованих. Також слід звертати увагу на командирів бригад і корпусів, які демонструють кращі результати у роботі з новобранцями. Саме таким командирам варто довіряти нові мобілізаційні потоки. Ефективне керівництво підрозділом значною мірою визначає, чи залишаються люди служити та чи можуть вони приносити користь.
Говорячи про структуру армії, Луценко підтримує підхід, за якого більш ефективні підрозділи отримують більше можливостей для розвитку. Командири, які вміють працювати з особовим складом, самі просять більше людей, оскільки знають, як їх навчити і де вони можуть бути корисними. В інших підрозділах мобілізовані можуть втрачати мотивацію і поступово залишати службу.
Коментуючи можливість змін після призначення нового міністра оборони, Луценко висловлює сподівання, що нове керівництво зможе реалізувати необхідні реформи. Водночас він підкреслює, що для цього потрібна не лише особиста воля міністра, а значно ширша підтримка та серйозні кадрові зміни. Реформування системи вимагає великої команди людей, які поділяють спільні ідеї та готові працювати над їх реалізацією. Змінити державну систему можна лише створивши нову управлінську структуру, яка здатна реалізовувати запропоновані реформи. Один міністр без достатніх ресурсів і повноважень не зможе змінити державну політику, навіть якщо має повну підтримку керівництва держави.
На переконання Ігоря Луценка, під час війни багато людей у системі звикли працювати в звичному режимі і не прагнуть змін, оскільки для них нинішня ситуація є комфортною. З таким підходом до управління неможливо досягти успіхів, адже війна потребує значно більшої ефективності та відповідальності від державних інституцій.
