Внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну стрімко зросла кількість людей з інвалідністю. До війни в Україні налічувалося 2,7 млн осіб, що мають інвалідність. За два роки ця цифра збільшилася на 300 тис, тобто на 10%. Нині в країні 3 млн осіб мають інвалідність, що є, в тому числі, результатом бойових дій та постійних обстрілів агресора по мирному населенню. Зараз ці люди намагаються пристосуватися до нових обставин їх життя та інтегруватися у суспільство.
Особи з інвалідністю внаслідок війни стикаються з подвійними випробуваннями: окрім фізичних травм, вони змушені боротися з непристосованим середовищем, яке не враховує їхні особливі потреби. Відсутність пандусів, неадаптовані будівлі та громадський транспорт стають щоденними перешкодами на їхньому шляху. Кожен вихід з дому перетворюється на випробування, кожен день наповнений боротьбою за базові права і гідність. Ці люди, що вже пережили жахи війни, тепер змушені долати нові бар’єри у мирному житті, шукаючи підтримки і розуміння у суспільстві.
Заступник міністра соціальної політики Назар Танасишин у своїй промові на конференції держав-учасниць Конвенції про права людей з інвалідністю заявив:
“Радянський режим говорив: у нас немає людей з інвалідністю. На противагу цьому зараз в Україні ветерани, поранені цивільні — видимі. Ніхто не залишиться непомітним. Ми боремося зі стигмами. Усунемо кожен бар’єр — фізичний і ментальний.”
Наскільки “видимі” в нашому суспільстві люди з інвалідністю
Інклюзивне суспільство – це суспільство, де кожен його член має рівні з усіма іншими можливості, наче включений у загальний потік. Адже, недарма, саме слово “інклюзія” (англ. “inclusion”) у перекладі означає “включення”.
Щоб суспільство вважалося інклюзивним, держава має провести низку заходів:
- розробити та забезпечити ефективне функціонування законів, які б мали на меті захищати права меншин та людей з обмеженими можливостями, а також сприяти їх інтеграції в суспільство;
- створити інклюзивні навчальні заклади, де діти з різними потребами можуть навчатися разом;
- створити доступну інфраструктуру, яка включає пандуси, ліфти, адаптований транспорт і доступні громадські простори;
- сприяти працевлаштуванню людей з різними можливостями, створюючи робочі місця на ринку праці та надаючи необхідну підтримку роботодавцям;
- сприяти розвитку свідомості суспільства щодо важливості інклюзії за допомогою засобів медіа, освітніх програм та кампаній;
- забезпечити рівноправний доступ до соціальних послуг, таких як охорона здоров’я, підтримка сім’ї та соціальна допомога, всіх членів суспільства;
- стимулювати активну участь усіх громадян у суспільному житті, включаючи участь у голосуванні, прийнятті рішень, культурних заходах та інших аспектах громадського життя.
А тепер пройдемося по кожному пункту і перевіримо, наскільки наше суспільство інклюзивне. Почнемо з освіти. За статистичними даними, взятими з сайту Міністерства освіти та науки України, в школах країни у 2023-2024 навчальному році налічувалося 29 321 інклюзивних класів, де навчалося 40 354 дітей з ООП, що на 4 326 класів та на 6 493дитини більше у порівнянні з 2022-2023 навчальним роком. Кількість інклюзивних груп закладів дошкільної освіти становить 6 158, в них вихованців з особливими освітніми потребами – 11 285. В Україні функціонує 690 інклюзивно-ресурсних центрів (ІРЦ). 46 таких центрів розташовані на тимчасово окупованих територіях:
- у Запорізькій області – 22;
- у Луганській області – 9;
- у Херсонській області – 8;
- у Донецькій області – 7.
Заклади освіти стали доступними для дітей з ООП завдяки розміщенню в них:
- пандусів та поручнів – 8366 закладів;
- ліфтів (підйомників) – 215 закладів;
- спеціально обладнаних туалетних кімнат для осіб з інвалідністю – 1592 закладів, у яких обладнано 2223 таку кімнату;
- ресурсних кімнат – 3041 закладів.
Та варто зазначити, що така забезпеченість характерна для закладів освіти, що розташовані у великих містах, чого не можна сказати про звичайні сільські школи, де інклюзивність виконується лише на папері, а про пандуси можна тільки мріяти.
“В моєму класі навчався хлопчик з ДЦП. Я з жалем спостерігала, як кожного ранку мама його підіймала на руках по сходинках спочатку на ганок, а потім на другий поверх, де був розташований наш клас.І так кожного дня”, – згадує Віра Володимирівна, вчителька з Вовчанщини.
У третьому пункті нашого списку мова йде про доступну інфраструктуру. Та давайте озирнемося довкола. В якому б місті нашої країни ви не жили, куди б ви не пішли, всюди будуть хоча б три сходинки, тротуари, надмірно вузькі вулички так коридори.
“Не забуду, через які випробування вимушена була пройти, щоб відкрити банківську карту для отримання пенсії, а потім відвідати Пенсійний фонд. Звісно мені викликали таксі, але ж і в нього сісти непросто, а далі довкола безкінечні сходинки та великі черги”, – розповідає Валентина Вікторівна, переселенка з Вовчанщини.
Мало того, що жінка похилого віку, вона ще й має вади зору. Ймовірно, що самотужки Валентина б не змогла нікуди дійти та і, навіть, з допомогою рідних це теж виявилося нелегким завданням.
Інколи буває так, що споруда містить необхідний пристрій, та чи робить він життя людини з інвалідністю легшою, а споруду, куди така людина прийшла, доступнішою? В обласних центрах зайнятості містяться підйомники, але для того, щоб скористатися ними, треба натиснути кнопку й чекати, коли хтось спуститься і пропустить. Під час очікування людина мусить стояти під дощем, снігом чи сонцем, щоб їй погодили можливість законного доступу до адмінпослуг. Більш того, кнопка виклику допомоги, розміщена взагалі за сходами і людина на інвалідному візочку її просто не дістанеться.
Крім того, на заваді отримання соціальних послуг для людей з інвалідністю стає бюрократія. Складна та тривала процедура збору документів та стояння у довгих чергах ускладнює і без того складне життя людей з обмеженими можливостями.
Також людям ускладнює життя систематичне підтвердження своєї інвалідності, бо державні органи вважають, що кінцівки, яких немає, можуть знову відрости.
Отже, сучасні умови не тільки не сприяють свободі пересування людей з інвалідністю, але й ставлять їх у повну залежність від оточуючих, та сприймаються як знущання.
Працевлаштування людей з інвалідністю
Непроста ситуація і з питанням працевлаштування в нашій країні. За даними досліджень, наявність людей з інвалідністю стала на заваді під час спроби знайти собі роботу у 28% респондентів. Роботодавці неохоче беруть людей з інвалідністю, серед причин цього явище є наступні:
- Стереотипи та упередження. Роботодавці вважають, що люди з інвалідністю не здатні виконувати завдання на рівні з іншими працівниками.
- Проблеми з доступністю. Небажання роботодавців створювати належні умови праці та необхідну інфраструктуру – пандуси, ліфти та адаптовані робочі місця. Це потребує від них значних фінансових вкладень.
- Невпевненість у кваліфікації. Деякі роботодавці сумніваються у професійних навичках та кваліфікації людей з інвалідністю, вважаючи, що вони не зможуть виконувати роботу належним чином.
Які кроки для вирішення цієї проблеми робить держава
Починаючи з серпня 2023 року, в Україні діє програма, запроваджена Міністерством економіки та Державною службою зайнятості, що надає роботодавцям, які прийняли на роботу людей з інвалідністю та облаштували для них робочі місця, грошову компенсацію, яка має покривати витрати на облаштування таких місць. Така грошова допомога становить:
- 106,5 тис грн – для облаштування робочих місць для осіб з інвалідністю I групи;
- 71 тис грн. – для осіб з інвалідністю II групи.
При цьому роботодавець, прийнявши на роботу фахівця з інвалідністю, протягом 90 днів має створити необхідні умови праці і тільки тоді подати заяву про надання відшкодування вартості витрат до центру зайнятості або через портал Дія. Через 10 днів після розгляду такої заяви, у разі ухвалення позитивного рішення, буде надана грошова компенсація.
Однак, не зважаючи на певні умови, які створила держава для працедавців, все одно в країні лише 16% людей з інвалідністю змогли працевлаштуватися.
Зараз більшість фахівців з інвалідністю залишаються осторонь ринку праці, хоча змогли б його підсилити, бо в державі зараз бракує кадрів — частина з них пішла служити, хтось вимушено переїхав за кордон, а хтось побоюється виходити з дому, щоб не потрапити до ТЦК.
Важливо звернути увагу суспільства на ставлення до людей з особливими потребами. Через невміння та незнання, як себе поводити у присутності людей з інвалідністю, більшість просто не їх помічає. Та чи є таке ставлення правильним? Невже людина з протезом або на візочку є невидимкою? Вочевидь, що ні. Та і саму інклюзивність не можна забезпечити лише одними пандусами та ліфтами. Треба міняти свій світогляд. І це не означає, що треба бігти та хапати колісне крісло, не спитавши, чи потрібна така допомога людині. Треба навчитися сприймати розмаїття світу, розуміти, що люди з інвалідністю такі ж люди, як і всі інші. Просто треба створити повноцінні умови життя, щоб жодна людина не відчувала ніяких обмежень та бар’єрів тільки через те, що в неї є ця інвалідність. Саме такий підхід вже давно діє в країнах ЄС та США. Якщо Україна прагне стати частиною сучасного світу, то такий же підхід має стати нормою і в нашому суспільстві.
Отже, інваліди стикаються з численними викликами у повсякденному житті через непристосоване середовище та недостатню підтримку суспільства. Незалежно від причин інвалідності – війна, хвороба чи нещасний випадок – ці люди продовжують боротися за свої права на рівне і гідне життя. Їхні історії повинні стати дзеркалом для суспільства, яке має переглянути своє ставлення та забезпечити реальну інтеграцію і доступність для всіх. Тільки тоді ми зможемо побудувати справді інклюзивне суспільство, де кожен матиме рівні можливості і підтримку на шляху до кращого життя.
