Батьки платять двічі: Ігор Лікарчук розкритикував залежність шкільного навчання від репетиторів

Українська система освіти поступово опинилася в ситуації, коли шкільне навчання та реальна підготовка дітей до іспитів дедалі частіше існують окремо одне від одного. Для великої кількості родин школа перестала бути місцем, де дитина отримує достатній рівень знань для НМТ, вступу до університету або конкурентного навчання, тому після уроків учні переходять до іншої освітньої реальності — репетиторства, індивідуальних занять і приватних онлайн-курсів. Екс-директор Українського центру оцінювання якості освіти, освітній експерт Ігор Лікарчук вважає, що ця система давно вийшла за межі допоміжної послуги та фактично стала окремою структурою, без якої українська школа вже не може забезпечити очікуваний результат.

Свою оцінку він формулює максимально жорстко, називаючи ситуацію «освітньою шизофренією». На думку Лікарчука, держава продовжує підтримувати модель, у якій офіційно головним джерелом знань залишається школа, однак на практиці значна частина дітей готується до ключових іспитів уже поза нею.

«В Україні фактично існують дві паралельні системи освіти», — наголошує експерт. Однією з них він називає державну школу, а другою — систему репетиторства, яка працює неформально, але дедалі сильніше впливає на результат навчання.

«В Україні фактично існують дві паралельні системи освіти. Перша — офіційна шкільна система, яка фінансується державою, а друга — неформальна система репетиторства», — зазначає Лікарчук, описуючи реальність, у якій шкільний урок дедалі частіше перестає бути головним джерелом знань.

У цих словах важлива не лише критика школи, а й визнання того, наскільки масштабним стало саме репетиторство. Колись приватні заняття асоціювалися переважно з поглибленою підготовкою для абітурієнтів престижних вишів або допомогою учням, які відставали з окремих предметів. Тепер ситуація виглядає інакше: репетитор став звичною частиною освітнього маршруту навіть для дітей із хорошими оцінками, бо батьки більше не впевнені, що школа самостійно забезпечить результат.

Лікарчук вважає, що значна частина дітей отримує реальну підготовку вже не в класі, а після уроків.

«Реальну підготовку до вступу та іспитів значна частина дітей зараз отримує саме на приватних заняттях», — наголошує експерт.

Ця оцінка показує головний розрив сучасної української освіти: школа залишається офіційним центром системи, але підготовка до ключових випробувань дедалі частіше переноситься за її межі. Для багатьох родин НМТ давно сприймається не як перевірка шкільних знань, а як окремий етап, до якого потрібно спеціально готуватися з репетитором.

На думку Лікарчука, причина полягає не лише в окремих слабких учнях чи складності програми. Він вважає, що сама шкільна система дедалі більше занурюється у внутрішню бюрократію та формальні процеси, які не гарантують практичного результату.

«Час відверто сказати, що в Україні вже давно існують дві системи шкільної освіти. Формальна (офіційна) і не формальна (репетиторство). Перша – із уроками, журналами, інтегрованими курсами, моніторингами, виховними заходами, презентаціями про «компетентності XXI століття», формувальним оцінюванням і нескінченними розмовами про soft skills. Друга – із репетиторами, вечірніми онлайн-заняттями, приватними курсами, «натаскуванням» на НМТ і батьківськими грошима, які давно стали другим бюджетом української освіти.

І найдивніше у цій історії навіть не саме існування двох паралельних систем. А те, що офіційна українська школа втратила монополію на надання загальної середньої освіти. Офіційна школа сьогодні все більше стає місцем соціального супроводу дитини, в якому проводять заходи; формують «компетентності»; захоплюються «soft skills»; бавляться з електронними платформами; створюють освітні простори, в яких від освіти залишається лише назва; готують презентації та каруселі; звітують про проєкти; догоджають здобувачам освіти та їхнім яжемамам; виганяють із освітнього процесу складне; харчуються і розважаються; булять учителя і дедалі більше плутають освіту із розвагою. А знання, в основному, здобуються поза офіційною школою. Після неї. У репетиторів.

Між іншим, це стосується не лише тих здобувачів освіти, які готуються складати НМТ. Соцмережі заповнені оголошеннями про пошук репетиторів для учнів базової і навіть початкової шкіл. Фактично – створена дивна і дуже небезпечна система. В якій державний та місцеві бюджети фінансують офіційну школу, а батьки, які платять податки до цих бюджетів, додатково фінансують репетиторство. І це вже не просто освітня проблема. Це – освітня шизофренія. І тут виникає парадокс, про який майже ніхто не говорить уголос. Він у тому, що репетиторство сьогодні не дає формальній освіті остаточно завалитися», — наголошує експерт.

Він називає репетиторів «милицями» для школи. Йдеться не про образу чи спробу принизити систему, а про метафору залежності: якщо школа тримається на репетиторах, це означає, що без них вона не здатна стабільно забезпечувати той результат, якого від неї очікують.

«Переконаний, що якби завтра репетиторство раптом зникло, країна отримала б справжній соціальний шок. Бо раптом виявиться, що школа сама по собі вже не здатна масово готувати дітей ні до НМТ, ні до університету, ні часто навіть до нормального життя. Давайте говорити чесно і відверто. Репетиторство сьогодні – це милиці української освіти. Без них формальна загальна середня освіта просто впаде.

І найбільш цинічне у всій цій історії те, що держава давно знає про цю освітню шизофренію. Хоча б тому, що величезна кількість репетиторів платить податки, здійснюючи свою діяльність офіційно. Замість того, щоб зробити формальну шкільну освіту реальною, осяжною і достатньою в межах уроку, держава мовчки погодилася на існування паралельної системи. Звичайно легше не бачити мільйони приватних уроків, ніж чесно визнати: значна частина шкільної системи давно перетворилася на «бамбуковий літак», який не літає без приватних двигунів», — переконаний Ігор Лікарчук.

У цій критиці важливо й те, що експерт не звинувачує безпосередньо вчителів. Навпаки, він звертає увагу на те, що багато педагогів у приватному викладанні працюють ефективніше й почуваються професійно комфортніше, ніж у межах шкільної системи.

«Особливо трагічною у такій системі є доля самого вчителя. У офіційній школі він виживає. У репетиторстві – заробляє. Удень він говорить про діяльнісний підхід, інтегроване навчання і компетентності. Увечері – «натаскує» дітей на тестові завдання. Чи потрібно за це засуджувати вчителя? Ні. Такі засудження аморальні. Хоча б і тому, що багато репетиторів публічно не соромляться заявити, що покинувши офіційну школу вони стають щасливими і самодостатніми, як фахівці, і як люди. Тому репетиторство – проблема не учителя. Проблема в державі, яка створила систему подвійних правил і подвійних сенсів. А швидше – у тих освітніх менеджерах, які уникають навіть розмов про репетиторство.

Парадокс у тому, що в результаті так званих реформ, формальна школа стала боятися перевантажити дитину; образити оцінкою; вимагати; змушувати думати; бути некомфортною. Вона хоче бути «сучасною», «дружньою», «мотивуючою», «гейміфікованою»; «дитячим садочком для підлітків» (де головне – щоб ніхто не засмутився). Тобто, у ній – про комфорт. Хоч життя вимагає жорстких інструментів і знань. А репетиторство живе за прямо протилежними правилами. Там вимагають, навантажують, змушують, тренують, перевіряють, орієнтуються на результат.

Тобто, у репетиторів – про результат. У репетиторів цей результат можна побачити. У формальній школі – ні. Тому там його замінили іншим: звітами про конкурси, змагання, олімпіади, МАН. За тридцять років існування системи освіти в незалежній Україні освітні чиновники і наука не створили зрозумілі та прозорі інструменти оцінки якості роботи вчителя та закладу. Тому і «знайшли сокирку під лавкою» – бали НМТ.

Просту, зручну і дуже криву лінійку. І тепер нею вимірюють та оцінюють все у формальній освіті. Навіть розмір гранту на навчання чи стипендії. Дарма, що у цих балах заслуг репетиторів, як правило, більше, ніж школи. Насамкінець висловлю крамольну думку. Висловлю, навіть здогадуючись, який шквал хейту виллється на мою адресу. Держава фактично знає про паралельну освіту; користується результатами цієї паралельної освіти; спирається на неї; але вдає, що її не існує.

І тут справді виникає вбивче питання. Якщо репетитори фактично виконують частину функцій школи, то чому система робить вигляд, що вони – «невидимі»? Може, варто вже чесно визнати реальність? Скажімо, дозволити репетиторам офіційно атестувати учнів. Або запровадити принцип: «гроші ходять за учнем» – не лише до школи, а й до офіційного репетитора.

Звичайно, це звучить майже абсурдно. Але хіба не абсурдною є нинішня освітня шизофренія? Бо якщо йти логікою нинішньої освітньої політики до кінця, то школа – це соціалізація; комфорт; soft skills; освітні простори; психологічне благополуччя; діяльнісний підхід, підготовка до «життя в мінливому світі». А реальна освіта для знань – у репетитора. Замість епілогу.

Можна скільки завгодно говорити про реформу профільної школи, нові освітні простори, сучасне обладнання чи «компетентності майбутнього». Але поки головним мірилом успіху залишатиметься результат зовнішнього тесту – реальна освіта житиме поза школою. І це вже відбувається. Українська школа дедалі більше ризикує перетворитися на красиву і дорогу декорацію, поруч із якою існуватиме справжня, тіньова, платна система освіти. Найстрашніше навіть не те, що школа програє репетиторству. Найстрашніше – що держава почала звикати до цього», — вважає експерт.

На думку експерта, держава фактично заплющує очі на існування цієї паралельної системи, хоча вона давно стала частиною освітньої реальності. Тому Лікарчук говорить про необхідність офіційно визнати роль репетиторства, а не вдавати, що школа самостійно забезпечує всю підготовку. У його словах звучить не лише критика, а й визнання того, наскільки сильно українська освіта вже змінилася. Школа залишається центром системи, однак дедалі більше знань, практики й підготовки діти отримують вже після дзвоника, у другій — неофіційній — частині свого навчального дня.