Без розірвання шлюбу: як подружжя може поділити майно і врегулювати аліменти на дитину

Питання поділу майна подружжя та стягнення аліментів найчастіше сприймаються як частина розлучення, хоча українське законодавство не пов’язує ці процедури виключно з припиненням шлюбу. Подружжя може залишатися у зареєстрованому шлюбі, жити разом, виховувати дитину й водночас юридично впорядкувати право власності на спільно набуте майно або визначити обов’язок одного з батьків брати участь в утриманні дитини. Такий підхід не завжди є ознакою сімейної кризи, бо в багатьох випадках він допомагає уникнути майбутніх спорів, захистити активи від боргових ризиків, упорядкувати спадкові питання та зробити витрати на дитину передбачуваними.

Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» розповіли, як подружжя може поділити спільне майно та стягнути аліменти на дитину без розірвання шлюбу, які правові механізми для цього передбачені, в яких ситуаціях варто обирати договірний шлях, а в яких — звертатися до суду.

Зазвичай з припиненням шлюбних стосунків громадяни пов’язують виникнення питання про поділ майна подружжя сумісно набутого під час шлюбу та стягнення аліментів на дитину. І майже для всіх стає відкриттям, що ділити майно подружжя чи стягувати аліменти на утримання дитини можливо не тільки після розірвання шлюбу, чи під час проходження даної процедуру, але й перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, навіть не думаючи про розлучення. При цьому зазначені дії зовсім можуть не означати, що шлюб добігає кінця. Навіть після розподілу майна подружжя можете цілком жити довго та щасливо ще десятиріччя – обов’язкове розірвання шлюбу надалі при цьому не потребується.

Згідно зі статтею 69 Сімейного кодексу України, дружина та чоловік мають право поділити майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, розірвано шлюб чи ні. Тобто закон не вимагає спочатку розлучатися, щоб вирішити питання спільного майна. Подружжя може зробити це за взаємною згодою, якщо обидві сторони розуміють, яке майно підлягає поділу, у яких частках воно має перейти кожному та яким способом це буде оформлено.

Українське законодавство передбачає два основні способи поділу майна подружжя. Перший спосіб — договірний, або добровільний. У такому випадку дружина та чоловік домовляються між собою і укладають договір про поділ майна, який посвідчується нотаріусом. Нотаріальне посвідчення є обов’язковим, якщо йдеться про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині або чоловікові зі складу всього майна подружжя. Саме такий порядок передбачено статтею 69 Сімейного кодексу України.

Другий спосіб застосовується тоді, коли домовитися мирно не вдалося. Якщо дружина та чоловік не дійшли згоди щодо порядку поділу майна, спір може бути переданий на розгляд суду. У такій ситуації суд не просто механічно ділить майно, а бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, які мають істотне значення. Такий підхід передбачений статтею 71 Сімейного кодексу України.

Обидві процедури можуть застосовуватися не лише після розірвання шлюбу або під час розлучення, а й тоді, коли подружжя продовжує перебувати у зареєстрованому шлюбі. Більше того, у багатьох життєвих ситуаціях адвокати радять не чекати розірвання шлюбу, а врегулювати майнові питання заздалегідь, поки між сторонами ще зберігається можливість домовлятися без гострого конфлікту.

Поділ майна під час перебування у шлюбі може мати практичне значення з кількох причин. Насамперед він здатен убезпечити частину майна від примусового стягнення у разі наявності боргів або кредитів у когось із подружжя. Крім того, такий поділ допомагає впорядкувати майнові питання для майбутнього спадкування, що особливо важливо у сім’ях, де є діти від різних шлюбів. Окремо варто враховувати і те, що мирне врегулювання майнових питань під час шлюбу іноді дозволяє одному з подружжя отримати більш прийнятний варіант поділу, ніж у ситуації, коли сторони вже перебувають у конфлікті. Ще одна перевага полягає в економії часу: після розлучення, особливо якщо стосунки між колишнім подружжям загострені, судовий поділ майна може тривати роками, оскільки кожна сторона часто не бажає поступатися іншій.

Спільною сумісною власністю подружжя вважається майно, набуте за час шлюбу. При цьому не має значення, що один із подружжя з поважної причини не мав самостійного заробітку або доходу. До таких причин можуть належати навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба та інші подібні обставини. За статтею 60 Сімейного кодексу України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Під час поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка за загальним правилом є рівними. Винятки можливі тоді, коли інший порядок визначено домовленістю між подружжям або шлюбним договором.

Під час вирішення спору про поділ майна суд може відступити від принципу рівності часток, але лише за наявності обставин, що мають істотне значення. Зокрема, суд може врахувати, що один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, ухилявся від участі в утриманні дитини або дітей, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно або витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. Тому в судовому порядку важливими є не лише документи про право власності, а й фактична поведінка кожного з подружжя щодо сім’ї, дітей та спільного майна.

Питання про найбільш прийнятний варіант поділу майна часто виникає саме тоді, коли спільний об’єкт фактично неможливо поділити без втрати його призначення або вартості. Йдеться, зокрема, про житловий будинок, квартиру, земельну ділянку чи інше майно, яке складно або неможливо розділити в натурі так, щоб кожен із подружжя отримав окрему повноцінну частину. У таких випадках одним із можливих варіантів є присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності.

Водночас такий механізм не може застосовуватися довільно. За статтею 71 Сімейного кодексу України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у спільному майні, зокрема у житловому будинку, квартирі чи земельній ділянці, допускається лише за його згодою. Винятки можливі тільки у випадках, передбачених Цивільним кодексом України. Крім того, для присудження компенсації другий із подружжя має попередньо внести відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду.

Судова практика виходить з того, що під час поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, особливо якщо йдеться про неподільну річ, суди повинні застосовувати положення частин четвертої та п’ятої статті 71 Сімейного кодексу України. Тобто суд має враховувати дві обов’язкові умови: згоду одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднє внесення другим із подружжя відповідної суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди питання про присудження грошової компенсації може вирішуватися лише на підставах, передбачених статтею 365 Цивільного кодексу України. Для цього подружжя або один із подружжя має звернутися до суду з відповідним позовом, а також попередньо внести на депозитний рахунок суду грошову суму, що відповідає вартості частки у спільному майні.

Відповідно до статті 365 Цивільного кодексу України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності визначених законом умов. Такими умовами є ситуації, коли частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; а припинення права на частку не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

Рішення про припинення права особи на частку у спільному майні суд може постановити лише за умови, що позивач попередньо внесе вартість цієї частки на депозитний рахунок суду. Саме ця вимога має принципове значення, оскільки суд не може просто позбавити особу частки у майні без належного фінансового забезпечення компенсації.

У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їхніх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їхній спільній частковій власності. Що вже не є добрим варіантом у разі смерті когось із подружжя – його частка майна буде поділена між спадкоємцями на рівні частки та майно, яке може мати одного власника, який його любить та береже, отримає, на приклад, чотири-шість власників, які будуть перекладати один на одного питання утримання та сплати обов’язкових платежів, що врешті решт приведе до занепаду такого майна.

У будь-якому разі поділ майна в період, коли подружжя ще здатне спокійно домовлятися, суттєво відрізняється від ситуації, у якій майновий спір виникає вже після конфліктного розірвання шлюбу. Поки між сторонами зберігається нормальна комунікація, вони частіше готові шукати практичне рішення, враховувати інтереси дітей, домовлятися про реальне користування майном і не перетворювати кожну річ на предмет принципового спору. Після розлучення, особливо якщо воно супроводжувалося зрадою, образами або тривалим особистим конфліктом, поділ майна нерідко стає не стільки юридичною процедурою, скільки продовженням сімейного протистояння, у якому сторони вже не хочуть поступатися одна одній.

Стягнення аліментів на дитину під час перебування батьків у шлюбі також може мати цілком практичне значення. Такий механізм дозволяє отримати чітко визначену і гарантовану суму на утримання дитини, упорядкувати сімейний бюджет та зменшити ризики, пов’язані з іншими аліментними зобов’язаннями платника, зокрема щодо дітей від інших шлюбів або утримання непрацездатних батьків. Важливо розуміти, що аліменти у шлюбі не є ознакою обов’язкового розлучення. Це спосіб юридично зафіксувати обов’язок одного з батьків брати участь у витратах на дитину не за усною домовленістю, а у визначеному законом порядку.

Ситуації, в яких питання аліментів виникає ще до розірвання шлюбу, можуть бути дуже різними. Наприклад, частина чоловіків, які нині проходять службу у лавах Збройних Сил України, з урахуванням бойових виплат може отримувати значні суми — йдеться про 100 000 гривень на місяць або навіть більше. Водночас у побуті може виникати ситуація, коли на запитання дружини про кошти на дитину чоловік пояснює, що може передати лише 8 000 гривень, а решту витратив на заправлення автомобілів підрозділу, придбання спорядження або інші потреби. Іноді серед таких пояснень можуть бути й витрати, які взагалі не мають стосунку до служби чи сім’ї, зокрема програш в онлайн-казино.

За таких обставин саме судове стягнення аліментів під час шлюбу може стати гарантією того, що дитина щомісяця отримуватиме належні кошти на утримання. Якщо є відповідне судове рішення та виконавчий лист, визначена сума або частка доходу може автоматично перераховуватися на користь матері дитини. За наявності значного офіційного доходу платника це може означати, що дитина отримуватиме до 30 000 гривень щомісяця, а не ту суму, яку інший із батьків погодиться передати добровільно.

Подібний підхід може бути важливим не лише для сімей військовослужбовців. Він також актуальний для жінки, яка сумнівається у реальному розмірі офіційної заробітної плати чоловіка або хоче отримувати на дитину не випадкові чи нерегулярні кошти, а визначену суму, яка підлягає примусовому виконанню. При цьому слід чітко розрізняти офіційний і неофіційний дохід. Офіційна заробітна плата може бути підтверджена документально, тоді як неофіційні доходи самі по собі не враховуються автоматично. Їх наявність потрібно доводити в суді, а у разі вимоги про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі саме сторона, яка звернулася до суду, має обґрунтувати розмір такого доходу і надати докази, на які вона посилається.

Окремої уваги потребують ситуації, у яких у платника аліментів уже є інші діти або інші сімейні обов’язки. Досить поширеною є ситуація, коли жінка перебуває у шлюбі з чоловіком, який раніше вже був одружений і має дитину від попереднього шлюбу. У певний момент колишня дружина може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів на їхню спільну дитину. Причини можуть бути різними: чоловік перестав надавати допомогу добровільно, сплачує нерегулярно або передає суму, яку інша сторона вважає недостатньою для утримання дитини.

За змістом статті 182 Сімейного кодексу України, під час визначення розміру аліментів суд враховує низку обставин. До них належать стан здоров’я та матеріальне становище дитини; стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки або сина; наявність у нього рухомого та нерухомого майна, а також грошових коштів.

Крім того, суд бере до уваги доведені стягувачем аліментів витрати платника, зокрема витрати на придбання нерухомого або рухомого майна, якщо їх сума перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи і платник аліментів не довів джерело походження таких коштів. Також можуть враховуватися інші обставини, що мають істотне значення для правильного визначення розміру аліментів. Саме тому наявність судового рішення про стягнення аліментів на дитину у чинному шлюбі може мати значення не лише для поточного утримання цієї дитини, а й для подальших спорів щодо інших аліментних зобов’язань платника.

У суді сама по собі згадка про те, що у чоловіка є дитина від нового шлюбу і він нібито допомагає їй матеріально, має одне значення, а документально підтверджений обов’язок зі сплати аліментів — зовсім інше. Якщо чоловік подає до суду рішення, яким уже встановлено стягнення однієї четвертої частини з усіх видів його доходу на користь однієї дитини, це може впливати на оцінку його загального матеріального навантаження. Судова практика в таких справах не є абсолютно однаковою: в одних випадках суди можуть стягувати одну четверту частину доходу і на іншу дитину, в інших — дитина, щодо якої звернення до суду відбулося пізніше, може отримати менший розмір аліментів.

Порядок стягнення аліментів під час перебування батьків у шлюбі загалом не відрізняється від процедури, яка застосовується після розлучення. Відмінність полягає переважно у складі документів: замість рішення суду про розірвання шлюбу до суду подається копія свідоцтва про шлюб, а в самій заяві зазначається, що шлюб між батьками дитини не розірваний.

Стягнення аліментів може відбуватися у позовному провадженні або через процедуру видачі судового наказу. Позовне провадження зазвичай триває довше і може зайняти пів року або навіть більше. Натомість за наявності у батька дитини зареєстрованого місця проживання, а також якщо матері відомий його реєстраційний номер облікової картки платника податків, питання може бути вирішене через судовий наказ. За сприятливих умов така процедура може зайняти до двох тижнів. Важливо пам’ятати, що аліменти стягуються не з дати ухвалення судового рішення, а з дати звернення до суду з відповідною заявою.

Для отримання аліментів на дитину під час перебування у шлюбі необхідно підготувати документи, які підтверджують особи батьків, родинні зв’язки, місце проживання та обставини, на які посилається заявник. Зазвичай ідеться про копії паспортів матері та батька дитини, копії їхніх реєстраційних номерів облікових карток платників податків, витяги про реєстрацію місця проживання батьків і дитини, свідоцтво про народження дитини, свідоцтво про шлюб, довідку про склад родини, документи щодо розміру заробітку батька та інші матеріали, які можуть мати значення для справи.

Після підготовки документів потрібно скласти позовну заяву або заяву про видачу судового наказу. Судовий збір при поданні таких документів не сплачується. Документи можна подати до суду як за місцем проживання матері з дитиною, так і за місцем реєстрації батька. Після розгляду справи необхідно отримати судове рішення та виконавчий лист або судовий наказ, а потім подати їх до виконавчої служби за місцем реєстрації батька дитини.

У наведеній процедурі основний акцент зроблено на стягненні аліментів з батька дитини, оскільки на практиці саме такі справи трапляються найчастіше. Водночас обов’язок утримувати дитину покладається на обох батьків. Тому, якщо під час шлюбу мати дитини відмовляється брати участь у її утриманні або веде спосіб життя, який фактично позбавляє дитину належної матеріальної підтримки, стягнення аліментів з матері також може бути правовим способом впливу на ситуацію.

Зазначимо, що під час перебування у шлюбі можна стягнути аліменти не лише на неповнолітню дитину, а й на повнолітню дитину, яка продовжує навчання. Загальний підхід залишається таким самим: усе, що стосується аліментних платежів і витрат на дитину та може бути стягнуто після розірвання шлюбу, може бути стягнуто і за наявності зареєстрованого шлюбу між батьками.

Отже, радимо не сприймати поділ майна або стягнення аліментів під час шлюбу як обов’язковий крок до розлучення. В багатьох випадках це звичайний правовий інструмент, який дозволяє зафіксувати домовленості, захистити дитину, зменшити ризики через борги чи кредити одного з подружжя, уникнути спадкових конфліктів і не доводити сімейні фінансові питання до гострого спору. Перед укладенням договору або зверненням до суду варто оцінити склад майна, наявність дітей, боргові зобов’язання, доходи сторін і можливі наслідки для майбутнього, оскільки своєчасно оформлене рішення часто захищає краще, ніж усні домовленості, які складно довести.