Юридична практика – це сфера, в якій міфи, хибні переконання та напівправда зустрічаються майже так само часто, як і реальні правові кейси. На консультацію до адвокатів приходять найрізноманітніші клієнти: від тих, хто щиро визнає свою необізнаність у правових питаннях, до тих, хто вважає себе «експертом» після перегляду декількох телевізійних програм або прочитання статей в інтернеті. Особливо небезпечними для себе є ті, хто впевнений у своїй «всебічній юридичній грамотності», незважаючи на відсутність будь-якого досвіду чи знань у цій сфері.
Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» розбирають найпоширеніші помилки своїх клієнтів та пояснюють, чому важливо довіряти лише перевіреній інформації та професійним консультаціям.
До нас на консультацію приходять різні люди, серед яких є ті, які жодним чином не пов’язані з юридичною сферою, але знають набагато більше за будь-якого адвоката. Вони часто стикаються з міфами, які ґрунтуються на хибних інтерпретаціях законів, неповному розумінні судових процедур або ж відвертих вигадках. Саме ці міфи нерідко стають причиною серйозних проблем для клієнтів: від затягування справ до реальних фінансових або юридичних втрат.
Їх знання юридичних норм базуються не на нормах законодавства, а на тому, що сказала сусідка Наталя (яка далека від юриспруденції, як від Луни) або що порекомендував у схожій ситуації класний адвокат куму Василю (хоча вся ситуація невідома до кінця, а диявол криється в деталях). Це вводить у розпач клієнтів, які приходять до нас на консультацію та «компетентно і впевнено» доводять про «усім відомий юридичний міф».
Наведемо найрозповсюдженіші юридичні міфи – що з них дійсно є правдою, що частково, а що зовсім не має відношення до того, що визначено в законодавстві.
Міф 1. «При розлученні за законодавством України неповнолітні діти залишаються жити з мамою».
Ні, це є неправдою.
Відповідно до статті 242 Цивільного кодексу України «батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей». Це означає, що мамі або татові необхідно мати тільки свідоцтво про народження дитини, в якому вони зазначені в такій якості, аби всюди ходити з дитиною, їздити, забирати з садочка, приводити до лікаря тощо.
За статтею 141 Сімейного кодексу України «мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п’ятою статті 157 цього Кодексу». При цьому стаття 157 Сімейного кодексу України зазначає, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п’ятою цієї статті.
Отже, якщо подружжя розлучається і в них є неповнолітня дитина, то жінка може передати дитину на проживання батькові без будь-яких додаткових документів, маючи на це тільки власне бажання. Навіть якщо дитині виповнився тільки рік та вона на грудному вигодовуванні та мати хоче передати її проживати разом із батьком – вона має на це право! Якщо в родині двоє дітей, то одного мама може залишити собі, а іншу дитину передати батькові для проживання разом з ним.
Таким чином, в Україні не існує жодної норми закону, яка б зобов’язувала жінку після розлучення залишатися з дітьми. Те, що в нашій країні при розлученні діти залишаються з мамою – це тільки звичай та практика, яка склалась у відношеннях між колишнім подружжям. Слід зазначити, що за законодавством всі ситуації щодо дітей між батьками вирішуються за взаємною згодою, а у разі, якщо така згода не досягнута, то спор передається на розгляд до суду.
Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Тобто, 14-річна дитина може визначати своє місце проживання, але не довільно, а лише з батьками, проте, з ким саме – з матір’ю чи батьком, вона може вирішити самостійно.
Наша практика свідчить про те, що коли чотирнадцятирічна дівчина після розлучення батьків вирішила жити з батьком через деякий період, адже мама сварила за уроки, примушувала прибирати квартиру та взагалі виховувала, що не подобається підліткам. А тато приїжджав з іншого міста раз на місяць, водив по кафе, кінотеатрах, нічого не забороняв, ні за що не сварив – суцільне свято! Мама проридала тиждень, вважаючи себе поганою матір’ю, раз від неї хоче піти дитина, але дослухуючись порад оточення, з початку нового навчального року відвезла доньку до батька до іншого міста, аби почати навчальний процес у новій школі. Ну що сказати… батька вистачило тільки на пів року максимум! Вже в кінці зими він телефонував колишній дружині та просив її забрати дитину, бо та йому заважала жити, нікого не слухалась, нічого не робила. Спільно вони досягли домовленості, що дитина закінчить навчальний рік у батька, а потім повернеться до матері. В кінці травня радісний батько привіз дочку знов до мами.
Міф 2. «Документ, який потрібно обов’язково отримати при розлученні та який саме й посвідчує даний факт – це свідоцтво про розлучення».
Це відповідає дійсності лише частково.
Річ у тому, що шлюб в Україні можливо розірвати двома шляхами:
- Якщо є неповнолітні діти, або як що дітей неповнолітніх немає, але один з подружжя не згоден з розлученням – тільки через суд. В цьому випадку посвідчувати факт розірвання шлюбу буде відповідне рішення суду, яке набрало чинності.
- Якщо немає неповнолітніх дітей та є взаємна згода на розірвання шлюбу, то за сумісною заявою шлюб розривається у відділі реєстрації актів цивільного стану. В такому випадку посвідчувати факт про розірвання шлюбу буде свідоцтво про розірвання шлюбу.
Наразі додатково до рішення суду ніякого свідоцтва отримувати не потрібно та законом це навіть не передбачено. Плутанину вносить той факт, що раніше існували інші норми – до 27 липня 2010 року. У цей період основним документом, що підтверджував розірвання шлюбу, було свідоцтво про розірвання шлюбу. Навіть якщо шлюб розривався через суд, подружжя мало звернутися до РАЦСу для реєстрації розірвання шлюбу та отримання свідоцтва. Після 27 липня 2010 року відбулися зміни в законодавстві, адже таке «дворівневе» розлучення вносило не аби яку плутанину. За чинним на той час законом розлучення відбувалось юридично саме після отримання свідоцтва про розірвання шлюбу. А тому були не поодинокі випадки, коли громадяни отримували рішення суду, а свідоцтво ні, починали жити с кимось чи помирали, один з подружжя отримував одразу свідоцтво, інший міг через пару років. Аби уникнути нікому не потрібних ускладнень, отримання свідоцтва після рішення суду скасували.
Міф 3. «Якщо багато років прожити в будинку чи квартирі, а тим більш будучи зареєстрованим (прописаним) в ньому, то отримуєш право власності на таку нерухомість».
За загальним правилом це не відповідає дійсності, але є єдине виключення.
Даний міф залишився у спадок від радянського часу. На той час прописка в державній квартирі гарантована давала житло в ній та особу вже майже не можливо було виселити з такої квартири, як що вона не порушувала якихось норм житлового законодавства. У приватній власності на ті часи знаходились будинки та кооперативні квартири, але регулювання правовідносин в такому житлі також суттєво не вирізнялось від державного сектора. Але усе змінилось після отримання Україною незалежності.
Реєстрація місця проживання (перебування) особи – внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи (пункт 12 частини першої статті 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», здійснюється з метою:
- створення умов для реалізації прав особи, зокрема виборчих прав, права на участь у місцевому самоврядуванні, на отримання соціальних, публічних послуг, у випадках, передбачених законом;
- ведення офіційного листування та здійснення інших комунікацій з особою;
- використання знеособлених даних реєстрів територіальних громад для обґрунтованого розроблення органами державної влади та органами місцевого самоврядування програм економічного і соціального розвитку адміністративно-територіальних одиниць, визначення правомочності зборів жителів територіальної громади, для статистичних, наукових та інших потреб у визначених законом та актами Кабінету Міністрів України випадках.
Раніше зняти з реєстрації особу можливо було тільки за рішенням суду. 21 січня 2023 року набули чинності зміни, внесені до ст. 18 Закону України «Про надання публічних послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання». І на даний час одна особа має право зняти з реєстрації іншу без суду. Тож зараз, якщо особа, яка є власником житла і бажає зняти іншу особу із зареєстрованого місця проживання, може самостійно звернутися до органів реєстрації, наприклад, до об’єднаної територіальної громади або центру надання адміністративних послуг (ЦНАП) із відповідною заявою. Дуже добре ця схема працює, коли житло отримує новий власник у власність разом з зареєстрованими членами родини та не членами від попереднього власника. Єдине виключення з цього правила – неповнолітні діти.
Що стосується безпосередньо права власності при довготривалому проживанні. Згідно зі статтею 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Відповідно до частини 2 даної статті, особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.
Таким чином, стаття 344 ЦК України передбачає ряд умови які повинні бути усі в сукупності для отримання майна у власність:
- Законність об’єкта володіння;
- Добросовісність заволодіння чужим майном;
- Безперервність володіння;
- Сплив встановлених мінімальних строків володіння
- Відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за цією підставою.
Добросовісне володіння майном означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіння річчю є незаконним. Встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна.
Право власності за набувальною давністю визнається виключно за рішенням суду! До речі, багато суддів вважають, що норма закону виписана таким чином, що фактично виконати усі її умови не можливо, а тому дана категорія справ є досить екзотичною. Реєстрація в житлі в такому випадку буде розглядатися не як заволодіння чужим майном, а як встановлення сервітуту – права користування чужим майном відповідно до закону.
Міф 4. «Особа не може бути примусово виселена з житлового приміщення в осінньо-зимовий період».
Це не відповідає дійсності.
Закон, який регулює примусове виселення – «Про виконавче провадження», а саме стаття 66 зазначає:
- Державний виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону (10 робочих днів), перевіряє виконання боржником рішення про його виселення.
У разі невиконання боржником рішення про його виселення самостійно державний виконавець виконує його примусово.
- Державний виконавець призначає день і час примусового виселення, про що письмово інформує боржника. Боржник вважається повідомленим про його примусове виселення, якщо повідомлення надіслано йому за адресою, за якою має здійснюватися виселення, чи іншою адресою, достовірно встановленою державним виконавцем.
Відсутність боржника, належним чином повідомленого про день і час примусового виселення, під час виконання рішення про виселення боржника не є перешкодою для його виселення.
- Примусове виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від боржника, його майна, домашніх тварин та у забороні боржнику користуватися цим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі.
Як бачимо, ніяких виключень чи послаблень у зв’язку із порою року закон не передбачає. В Інтернеті неодноразово доводилось стикатися у статтях, в тому числі й юристів, що згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 844 від 17.08.2012 року, в холодний період року (з 1 жовтня до 1 квітня) забороняється виселення без надання іншого житла. Але Постанова Кабінету Міністрів під цим номером має іншу дату – 17 вересня та регулює інші правовідносини. Постанови від 17.08.2012 року мають інші номери та також регулюють інші правовідносини. Взагалі в законодавстві України документа з таким номером та від такої дати не існує.
Що стосується того взагалі звідки взявся даний міф – це знов таки радянський спадок. Саме за радянських часів діяла заборона на виселення з житла у холоду пору року. Одразу слід зазначити, що у ті часи житла у власності громадян було мінімум. Більшість мешкало в державних, службових приміщеннях, гуртожитках. Власників житла було мало та вони ніякого як то кажуть права голосу не мали та їх право власності ніяк не було захищене. На даний час, хоча, на перший погляд, дозвіл на виселення в будь-яку пору року з житлового приміщення хоча й можна з одного боку вважати нелюдяним, але з іншого боку закон стоїть на захисті права власності – уявіть, що ви власник житла та не можете ще пів року позбавитись колишньої тещі.
Отже, юридична практика є складною й багатогранною сферою, яка вимагає глибоких знань, досвіду та професійного підходу. Міфи та хибні уявлення, які часто мають люди, можуть стати серйозною перепоною на шляху до вирішення їхніх правових питань. Самостійні спроби «застосувати» закон без належного розуміння його тонкощів або орієнтація на неперевірені джерела інформації часто закінчуються невдачами або навіть погіршенням ситуації.
Юристи не лише допомагають розібратися з конкретними справами, а й спростовують численні міфи, які заважають людям приймати правильні рішення. Головне – довіряти професіоналам, які зможуть пояснити складні питання простою мовою, допомогти уникнути помилок і забезпечити найкращий результат. Юридичні помилки можуть дорого коштувати, тому важливо пам’ятати, що консультація з адвокатом – це інвестиція в безпеку, впевненість і справедливість. Знання закону – це сила, але професійне застосування закону – це гарантія успіху.
