23 листопада світ відзначає Міжнародний день боротьби з безкарністю – нагадування про те, що жоден злочин не повинен залишатися без покарання, а справедливість має бути доступною для кожного. Проте, коли мова заходить про Україну, це питання звучить особливо гостро. Чи всі чиновники, депутати та судді понесли заслужене покарання за злочини, які скоїли? Чи вдалося зламати систему, де часто сильні світу цього залишаються недоторканими? Чи перестала безкарність бути невидимим “дахом”, який прикриває порушників закону? Спробуємо розібратися, як країна справляється з цією проблемою і чи є надія на справжню справедливість.
Безкарність у цифрах: ілюзія боротьби чи реальний прогрес?
Всім відомо, що в Україні панує атмосфера безкарності щодо корупції, а боротьба української влади з корупційними злочинами часто зводиться до гучних заяв, які рідко переходять у реальні дії. Ситуація виглядає як постійна гра в догонялки, де корупціонери завжди на крок попереду, а громадськість дедалі частіше втрачає віру у справедливість. Хоча дані про діяльність антикорупційних органів демонструють певний прогрес, глибина проблеми залишається величезною.
За перше півріччя 2024 року Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) розпочало 323 нові розслідування відносно чиновників, у яких фігурують 166 підозрюваних. Було скеровано до суду 64 справи, винесено 27 обвинувальних вироків і покарано 36 осіб. Очільник НАБУ Семен Кривонос на пресконференції повідомив, що серед відправлених на лаву підсудних — 7 вищих посадовців держави, включно з чиновниками категорії “А”, народними депутатами та представниками різних державних органів. Також під слідством опинилися 6 топ-чиновників, 11 керівників підприємств, 5 суддів та 5 депутатів обласних рад. Тобто цифри вражають! Лише одиниці покараних серед великого когорти корупціонерів! При цьому до суду скеровано лише 64 справи, а покарано 36 осіб, тобто інші “вирішили своє питання” в процесі досудового слідства.
Крім того, щонайменше 54 депутати Верховної Ради IX скликання отримали підозри у вчиненні кримінальних злочинів. За даними НАБУ, це кожен восьмий народний обранець — показник, який важко ігнорувати. Ще 19 депутатів стали фігурантами розслідувань, які веде Державне бюро розслідувань. Однак це далеко не повний список, адже до загальної статистики не враховано провадження СБУ, Офісу Генерального прокурора та інших правоохоронних органів. Немає сумніву, що реальна кількість підозрюваних значно більша, але системний облік і відкритість відсутні.
Слід зазначити, що скасування депутатської недоторканності, яке довго обіцяли політики, створило видимість прогресу. Кількість кримінальних справ зростає, однак більшість з них або застрягають у судах, або не доходять до вироків. Причина проста: кругова порука та непрозорість процедур. При цьому імена підозрюваних депутатів залишаються за лаштунками. Чинне законодавство забороняє розголошувати їх до моменту винесення вироку. Водночас у відповідь на запити ЗМІ та громадських організацій Офіс Генпрокурора і СБУ заявляють, що не ведуть окремого обліку підозрюваних парламентарів. Ця відсутність прозорості дає змогу зберігати статус-кво, а підозрювані часто залишаються на своїх посадах, впливаючи на слідство через свої повноваження та зв’язки.
Безкарність навіть тих, хто формально позбавлений недоторканності, створює загрозливий прецедент. Це сигнал не лише для політичних еліт, але й для всього суспільства: закон вибірковий, а справедливість залежить від статусу та зв’язків.
Більшість обвинувальних актів роками зависають у судах, а винесені вироки переважно стосуються чиновників середньої ланки, тоді як топові корупціонери залишаються недоторканними. Це породжує закономірне питання: чи дійсно система готова ламати кругову поруку?
Слід зазначити, що безкарність чиновників в Україні торкається не лише сфери корупції. Систематичні порушення закону спостерігаються у багатьох інших сферах. Наприклад, екологічні злочини — ще одна болюча тема. За останні роки Україна зіткнулася з масштабним незаконним вирубуванням лісів, яке знищує екосистеми Карпат. Організаторами цих злочинів часто виступають представники місцевої влади, які співпрацюють із “сірими” лісозаготівельниками. Попри численні викриття, реальних вироків винесено лише одиниці.
Не менше обурення викликає ситуація з інфраструктурними проєктами. У багатьох випадках фінансування великих будівництв супроводжується непрозорими тендерами, завищенням кошторисів і неякісним виконанням робіт. Наприклад, у 2023 році з кошторису одного з проєктів з реконструкції дороги на Одещині “зникли” понад 100 мільйонів гривень. Замість розслідування і покарання винних ситуація обмежилася переведенням справи в статус “довготривалого вивчення”.
Безкарність суддів: “ворон ворону око не виклює”
Безкарність суддів в Україні є ще однією з найгостріших і найбільш укорінених проблем, що підривають довіру громадян до правосуддя та справедливості. Цю систему дуже красномовно підкреслюють українські крилаті вислови: “ворон ворону око не виклює”, “собака собаці хвоста не відкусить”, “свій своєму не ворог”. Система, в якій “рука руку миє” не просто залишається недоторканою, вона активно захищає своїх представників від відповідальності. Судді, які мали б стояти на сторожі закону, часто стають його порушниками, уникаючи покарання завдяки складним корупційним схемам і круговій поруці.
Упродовж восьми місяців 2024 року Вища рада правосуддя ухвалила рішення щодо звільнення 186 суддів. За загальними обставинами звільнено 162 судді, при цьому за вчинення істотного дисциплінарного поступку – лише 20. Не складно здогадатися, що це лише крапля в морі.
Наведемо яскраві приклади. У 2016 році суддю Малиновського районного суду Одеси Олександра Бурана затримали під час отримання хабаря в розмірі $500 тисяч. Підозрюваний під час затримання навіть відкрив стрілянину, намагаючись втекти від правоохоронців. Попри резонанс справи, через затягування розгляду та процедурні нюанси суд досі не виніс остаточного вироку. Його адвокати постійно апелюють до стану здоров’я підсудного.
Суддя Татьков, якого звинувачували в масштабних корупційних схемах і зловживанні впливом, уникнув відповідальності, вчасно залишивши територію України. Попри офіційні підозри від НАБУ, він перебуває за кордоном, а його справа майже не просувається.
У травні 2023 року стало відомо про трагічний інцидент, коли суддя Тандир, перебуваючи за кермом у стані алкогольного сп’яніння, збив на смерть нацгвардійця. Справа набула широкого розголосу, але попри очевидність провини, Тандир намагався уникнути відповідальності через юридичні лазівки. Станом на сьогодні, справа залишається нерозглянутою, а його адвокати роблять усе можливе для затягування процесу.
Хоча безпосередньо суддів у цій справі не звинувачували, численні свідчення вказували на їхню співучасть у корупційних схемах. Судді систематично виносили рішення на користь прокурорів, обвинувачених у вимаганні й отриманні хабарів. Жоден із суддів, які брали участь у покриванні справи, не зазнав відповідальності.
У 2020 році суддю Лазюка викрили на хабарі у розмірі $10 тисяч за “потрібне” рішення у цивільній справі. Попри те, що гроші були знайдені під час обшуків, суддя стверджував, що це провокація. Через роки розгляду, справа застопорилася, а Лазюк продовжив працювати.
Ці приклади є лише верхівкою айсберга в системі, де взаємопов’язаність, кругова порука та корупція стають основними механізмами уникнення відповідальності. Більшість таких випадків залишаються в тіні, адже спіймати суддю “на гарячому” надзвичайно складно. Судді — майстри ускладнювати свої злочинні дії, використовуючи знання законів і способів уникнення розслідувань. Вони ретельно планують зустрічі, обирають безлюдні місця, перевіряють пристрої на наявність прослуховування та навіть користуються додатковими телефонами для “чистого” спілкування.
Схеми хабарів нерідко мають відточену структуру, що працює майже автоматично. Найпоширенішим способом передачі грошей є дія через “бігунків” та “рішал”: працівниця канцелярії передає хабар від них помічниці судді, а та — безпосередньо судді. Напряму це робити вже бояться, особливо через активність НАБУ. У деяких випадках хабарі залишають у “закладках” — під плитами на кладовищах чи в інших прихованих місцях. Середні розцінки становлять близько п’яти тисяч доларів за справу, якщо вона не є надто резонансною. У районних судах ціни нижчі, але принцип дії залишається незмінним.
Якщо хтось думає, що хабарі дають лише для досягнення незаконних рішень, то це хибне уявлення. Часто гроші вимагають навіть за ухвалення цілком законного рішення. Судді добре усвідомлюють свою монополію на правосуддя й ризики, пов’язані з їхньою діяльністю, тому обережно підбирають клієнтів. Проста людина, яка не має зв’язків чи грошей, до судді ніколи не дійде.
Заступник керівника САП Андрій Синюк підкреслює: “Судді — це юристи, які знають усі тонкощі закону й методи проведення розслідувань. Вони будують схеми так, щоб уникнути викриття. У таких умовах пересічній людині практично неможливо досягти справедливості”. Це підтверджують численні розслідування.
Атмосфера безкарності підживлюється і круговою порукою. Колеги-судді часто не готові засуджувати своїх, адже це створює прецедент, який може спрацювати і проти них. При цьому суддівське самоврядування нерідко стає щитом для тих, хто порушує закон, а не інструментом очищення системи.
Правоохоронці: для них закон не писаний
Українська правоохоронна система неодноразово демонструвала своє безсилля у притягненні до відповідальності не лише суддів, але й представників власних лав – керівників поліції, прокуратури, Державного бюро розслідувань (ДБР) та Бюро економічної безпеки (БЕБ). Ці структури, які мають бути гарантом закону, часто самі стають джерелом порушень, і водночас їхні представники уникають покарання.
Часто правоохоронці, що займають високі посади, використовують свої повноваження для корупційних схем, кришування бізнесів, злочинців чи особистого збагачення. Відомі випадки, коли хабарі передавалися через посередників, а зустрічі для обговорення “справ” організовувалися у безлюдних місцях або за межами офісів. Інколи корупційні схеми ускладнюються до рівня тіньового менеджменту, де участь керівників поліції чи прокурорів стає невіддільною частиною процесу.
У ситуаціях з правоохоронцями, також, як і з суддями, справжньою перешкодою в покаранні є кругова порука. Чимало розслідувань зупиняються на півдорозі через те, що слідчі та прокурори, які мали б вести справу, працюють у тому ж середовищі, що й підозрювані. “Свій свого не здасть” – це не просто крилатий вислів, а реальність всієї системи. Навіть якщо справа доходить до суду, адвокати підозрюваних, часто маючи доступ до витоків інформації, успішно захищають своїх клієнтів.
Наприклад, у багатьох справах фігуранти з числа керівників поліції або прокуратури продовжують обіймати свої посади навіть після вручення підозр. Формально відсторонені, вони нерідко впливають на хід слідства через зв’язки або використання власних знань системи. Більше того, значна частина таких справ закривається через брак доказів, що є результатом свідомого саботажу або витоку інформації ще на етапі розслідування.
Наслідки цієї системної безкарності руйнують довіру суспільства до правоохоронних органів. Коли ті, хто має забезпечувати законність, самі стають порушниками закону, громадяни почуваються беззахисними перед системою. Врешті-решт, це підсилює корупційне замкнене коло, де правоохоронці залишаються безкарними, підриваючи будь-які шанси на реальні зміни.
Чому безкарність залишається поширеним явищем?
Відповідь на це питання лежить у комплексі факторів. По-перше, недостатньо ефективна судова реформа, яка досі не створила системи, здатної працювати незалежно від політичного впливу. Відсутність чіткої відповідальності для чиновників, депутатів, суддів та правоохоронців лише підсилює корупцію, створюючи замкнене коло недовіри. По-друге, слабка політична воля на найвищому рівні: боротьба з корупцією часто використовується як інструмент для піару, а не як реальний пріоритет. Декларації звучать гучно, але реальних дій або доведених до кінця справ — одиниці. Це нікому не вигідно. По-третє, низький рівень суспільного контролю: безкарність процвітає там, де немає постійного громадського тиску та вимоги прозорості. У суспільстві досі існує толерантність до корупції як до “невід’ємної частини системи”.
Слід зазначити, що безкарність торкається не лише посадових осіб, це системна проблема в Україні, хвороба, яка пронизує всю державну систему і паралізує верховенство права. Чому ця епоха досі триває? Відповідь проста й одночасно болісна: кругова порука, яку влада не хоче ламати, бо це невигідно. Недоторканність забезпечують зв’язки, страх втратити посаду чи викликати ланцюгову реакцію викриттів, яка зачепить багатьох.
Безкарність породжує серйозні наслідки. Вона підриває довіру громадян до державних інституцій, змушуючи людей шукати правосуддя поза межами легальної системи. Це сприяє зростанню правового нігілізму та формує враження, що закон існує лише для “маленьких людей”, тоді як великі гравці можуть уникати покарання без жодних наслідків. Економічні наслідки не менш значні: інвестори бояться вкладати гроші в країну, де закон не діє, а корупція залишається основним інструментом вирішення питань.
Найгірше те, що безкарність демотивує чесних працівників державних структур, які стають свідками того, як їхні колеги порушують закон, отримують хабарі й залишаються недоторканними. Це формує культуру цинізму і зневіри, що отруює систему зсередини.
Коли закінчиться епоха безкарності? Коли буде реальна політична воля, де боротьба з корупцією буде пріоритетом, а не піар-кампанією. Коли буде незалежна і чесна судова система, яка не боїться викривати найвищі посадові рівні, а також реальні справедливі вироки, незалежно від посади чи статусу. При цьому вкрай важливим в цьому питанні є громадський тиск, але дієвий, а не з боку проплачених псевдоактивістів. Лише суспільство, яке не мовчатиме, яке вийде з байдужості, здатне зламати цю систему. Громадськість повинна активно тиснути на владу, вимагати результатів і не дозволяти ключовим гравцям уникати відповідальності. Поки все це не стане реальністю, Україна залишатиметься заручником корупції та правового свавілля.
Міжнародний день боротьби з безкарністю є нагадуванням не лише про важливість справедливості, а й про те, що безкарність є однією з найбільших загроз для демократії та верховенства права. Поки чиновники та правоохоронці залишатимуться поза досяжністю закону, жодні реформи не принесуть очікуваного результату. Справжні зміни потребують нової культури нетерпимості до корупції та поваги до закону. І саме тому боротьба з безкарністю має стати спільною справою всіх українців.
