Депутати втомилися і бояться: ризики кризи монобільшості в парламенті для держави та суспільства
Монобільшість, яка має під час війни ухвалювати життєво важливі закони, сьогодні не здатна забезпечити навіть мінімальні 226 голосів. Депутати втомилися і розгубилися, вони бояться голосувати, важливі закони провалюються, а критично необхідні гроші від міжнародних партнерів зависають в повітрі. Ця політична криза не просто дратує суспільство, а реально загрожує національній безпеці та виживанню економіки держави. Кожне зволікання може коштувати мільярдів, а критичні соціальні та оборонні видатки — життів.
Внутрішня криза монобільшості та параліч законодавчого процесу
Накопичена роками напруга в парламентській монобільшості досягла рівня, коли фракція, яка контролює весь законодавчий процес, більше не може гарантувати ухвалення критично важливих рішень, які безпосередньо впливають на Держбюджет, економіку та виконання міжнародних фінансових зобов’язань. Розгортання цієї кризи позначилося на здатності держави оперативно реагувати на економічні й воєнні виклики, а внутрішні суперечки «Слуги народу» перетворилися на системний фактор, що паралізує роботу парламенту в умовах війни.
Проблеми із забезпеченням голосів у Верховній Раді стали особливо помітними під час розгляду законопроєктів, необхідних для наповнення Держбюджету та виконання міжнародних зобов’язань. Перший заступник голови фракції «Слуга народу» Андрій Мотовиловець повідомив, що збір голосів за важливі законопроєкти з початку року став складним завданням. Зібрати голоси навіть за закони, які є зобов’язаннями перед ключовими донорами — Міжнародним валютним фондом (МВФ) чи Європейським союзом, фактично неможливо. Він навів приклад закону про оподаткування цифрових платформ, який під час голосування підтримали лише 168 депутатів при необхідних 226, що демонструє, як навіть раніше безпроблемні ініціативи стали проблемними для ухвалення рішень.
Як зазначає Мотовиловець, головним чинником цього паралічу ради стали втома, розгубленість та страх серед депутатів після гучних антикорупційних розслідувань, які торкнулися п’яти парламентарів у справі про нібито отримання грошей за голосування. При цьому ключовою проблемою є те, що фракція «Слуга народу» втратила ядро. Коли збираються голоси у парламенті, чітко розуміється, які депутати точно готові підтримати той чи інший закон.
«На даний час ситуація складається так, що ми не можемо голосувати за наші зобов’язання. Фракція «Слуга народу» – моя сім’я, і стан зараз такий: втома, помножена на розгубленість та страх, призвела до того, що аргументи про збирання голосів більше не працюють. І я не маю плану виходу із ситуації на сьогодні», – заявив перший заступник голови фракції.
Проте робити це стало важко після підозр НАБУ та САП п’ятьом депутатам від «Слуги народу». Під час розслідувань на допити було викликано 17 нардепів і керівників парламентських комітетів, частина з яких вже проходила як свідки. Ця ситуація створила ефект ланцюгової реакції: навіть ті депутати, які не мають безпосередніх підозр, почали уникати участі у голосуваннях через страх потрапити під увагу антикорупційних органів.
Зменшення стабільного ядра голосування стало наступним проявом внутрішньої кризи фракції. Якщо раніше близько 180 депутатів стабільно підтримували законодавчі ініціативи керівництва, то зараз постійно голосують лише 111. Навіть аргументи щодо критично важливого фінансування від міжнародних партнерів, зокрема МВФ та Ukraine Facility, більше не є достатньою мотивацією, і депутатам важко забезпечити потрібний результат для ухвалення законопроєктів, без яких Державний бюджет не може функціонувати належним чином.
Мотовиловець вважає, що історія із законом щодо НАБУ та САП показала те, як непопулярні рішення можуть мати тривалі політичні наслідки для тих, хто наважується підтримувати такі ініціативи. Депутати, які проголосували за цей документ, зіткнулися з критикою та наслідками непопулярних рішень, і цей досвід формує у фракції стійкий страх брати участь у законодавчому процесі, навіть коли мова йде про економічні або бюджетні питання, необхідні для стабільності держави та підтримки бізнесу.
Отже, нездатність нардепів проголосувати за важливі закони перший заступник голови фракції «Слуга народу» пов’язує зі страхом перед антикорупційними органами. Це свідчить про те, що він прикриває провал фракції, переклавши відповідальність на антикорупційні органи, замість того, щоб визнати власну політичну недієздатність, ігноруючи системні проблеми фракції та внутрішні чвари.
На ситуацію в парламенті змушений був відреагувати президент України, який заявив, що депутати повинні виконувати свої обов’язки в умовах воєнного стану, а нинішня невизначеність частини парламенту виникає через «кризу в головах», а не через проблеми суспільства.
«Для чого в той чи інший закон або від ЄС або від МВФ тисяча поправок? Для кого ці поправки? Чому ця одна партія «Слуга народу» повинна сидіти і викреслювати ці поправки? Парламентська криза? Знаєте, криза у людей в голові. Я не про суспільство говорю зараз, а про частину так званих «державників». Криза завжди тоді, коли ти саме її шукаєш і точно її не вирішуєш», – зазначив Зеленський.
Критика президента також стосувалася парламентської опозиції, яка затягує ухвалення законів, зокрема, необхідних для виконання міжнародних домовленостей та інтеграції з ЄС. Навіть про закони, які не є гострими, завжди доводиться домовлятися з опозиційними силами, довго переконувати, щоб демонструвати єдність, про яку так часто говорять.
У цілому, нинішня ситуація демонструє глибоку кризу фракції, в якій аргументи керівництва вже не гарантують результату, а страх і невпевненість починають переважати над політичною логікою. Фракція, яка колись забезпечувала швидке ухвалення рішень, тепер перебуває у стані невизначеності та страху, який паралізує законодавчий процес. В умовах війни, коли швидкість ухвалення рішень є критичною, така втрата керованості парламентом створює ризики для нацбезпеки, Державного бюджету, соціальних видатків і здатності оперативно реагувати на внутрішні та міжнародні виклики, перетворюючи навіть технічні законопроєкти на предмет складних переговорів і невизначених результатів.
Критичний перелом монобільшості: від тріумфу до паралічу голосів
Заяви Андрія Мотовиловця про втому і розгублення нардепів, м’яко кажучи, дивують. Вони підкреслюють глибокий дисонанс між фізичною та емоційною втомою народних депутатів і екстремальними викликами, з якими щодня стикаються військові, лікарі, родини загиблих. Може суспільству слід пожаліти депутатів? Вони втомилися, а ті, хто кожного дня ризикує життям на передовій, працює в пекельних умовах без права на паузу, чи лікарі та медичний персонал, які цілодобово борються за життя поранених і хворих, не відчувають виснаження? Родини загиблих, залишені без будь-якої підтримки, не переживають безсонних ночей та страждань? Не втомилися люди, які вимушені були стати ВПО, втративши домівки і все, що наживали роками?
Контраст між парламентською втомою та надзвичайними зусиллями тих, хто реально рятує і підтримує державу та суспільство, підкреслює глибину моральної та емоційної кризи монобільшості. Суспільство постійно критикує парламент за корупційні скандали, небажання працювати, прогули, кнопкодавство за гроші в конвертах, прийняття спірних законів та розкішне життя, що підсилює відчуття відриву від реальності та загострює недовіру до Верховної Ради.
Парламентська криза, яка роками визрівала всередині монобільшості, сьогодні перейшла у фазу відкритої дисфункції, що ставить під загрозу не лише законодавчий процес, а й здатність держави ефективно керувати в умовах воєнного стану. Монобільшість, яка у 2019 році сприймалася як небачений електоральний тріумф — формування першої в історії України монокоаліції фракцією «Слуга народу» — через сім років перетворилася на тягар, який паралізує ключові державні інституції та робить ухвалення реформаторських законів надзвичайно складним.
Глибинна природа кризи полягає в зруйнування внутрішньої єдності провладної сили, що проявляється в зменшенні стабільного ядра голосування. Аналітичні дані свідчать, що протягом 2022–2023 років фракція «Слуга народу» самостійно змогла забезпечити мінімально необхідні 226 голосів лише у 17 випадках, більшість з яких припала на перші місяці повномасштабного вторгнення, коли загроза крані змусила політикум відкинути внутрішні чвари. Проте до початку 2026 року робоче ядро фракції скоротилося до 120–170 депутатів, що робить ухвалення будь-яких реформаторських законів, особливо тих, які є «маяками» Міжнародного валютного фонду та Європейського Союзу, практично неможливим без складних кулуарних домовленостей із опозицією чи залишками проросійських груп.
Деградація монобільшості обумовлена не лише зменшенням кількості депутатів у залі, наразі працює рекордно мала кількість парламентарів — 401 нардеп, а й глибокою психологічною та моральною кризою усередині фракції. Депутати, які в 2019 році йшли під прапорами «нових облич», в реальності були позбавлені реальної суб’єктності та права на власну позицію. Це породило стан депресії та низької мотивації, коли значна частина народних обранців мріє лише про складання мандата, а лідер фракції Давид Арахамія змушений публічно визнавати наближення великої кризи через масове бажання депутатів піти з політики. Примітно, що від початку роботи Ради IX скликання достроково були позбавлені мандата з різних причин 28 народних депутатів, з них 23 парламентарів перейшли на іншу посаду.
Одним з найбільш дестабілізуючих чинників для нинішньої парламентської конфігурації стала активізація роботи антикорупційних органів — НАБУ та САП. Процеси, які в експертному середовищі отримали іронічну назву «конвертний геноцид», зруйнували стару систему управління фракцією, що базувалася на непрямих доплатах за лояльні голосування. Вручення підозр антикорупційними органами ключовим фігурам, зокрема нардепу Юрію Кісєлю та іншим депутатам фракції «Слуги народу», за підозрою у отриманні неправомірної вигоди, викликало страх і водночас хвилю обурення всередині монобільшості. Депутати саботують голосування навіть за технічні або євроінтеграційні закони, очікуючи на позицію Офісу Президента щодо тиску антикорупційних органів, що створює патовий стан взаємодії законодавчої та виконавчої влади і ускладнює ухвалення будь-яких важливих рішень.
Слід зазначити, що популістська риторика глави держави про те, що депутати, які не бажають працювати, повинні бути відправлені на фронт, є черговим порожнім гаслом. Ініціативи щодо зміни законодавства про мобілізацію з метою примусового відправлення парламентарів до війська є юридично сумнівними, а також політично деструктивними. Складання мандата вже автоматично позбавляє депутата відстрочки від призову, а масове позбавлення мандатів призведе до втрати легітимності парламенту, оскільки нові вибори провести в умовах війни неможливо. Це всі добре розуміють, тому риторика президента сприймається скептично.
Крім того, критика Зеленським опозиції за «недостатню підтримку» євроінтеграційних законів теж виглядає маніпулятивно, адже монобільшість неспроможна забезпечити голоси без внутрішньої дисципліни. Водночас опозиційні сили, зокрема «Європейська солідарність» та «Голос», часто стають драйверами ухвалення законопроєктів, пов’язаних із ЗСУ та МВФ, вимагаючи реального діалогу, а не беззаперечного схвалення директив Офісу Президента.
Історичний досвід українського парламентаризму показує, що Верховна Рада завжди була джерелом гострих дискусій і конфліктів, проте залишалася платформою для пошуку консенсусу через процедурні механізми та дострокові вибори. Після Помаранчевої революції період коаліцій продемонстрував здатність парламенту до компромісу навіть після їх розпаду і політичних криз.
Пік парламентської боротьби припав на період 2005–2008 років, коли формування коаліції та розподіл ключових посад ставало надзвичайно складним і навіть драматичним. Проте, попри численні скандали та політичні домовленості, парламент зберігав легітимність і забезпечував стабільність держави. Нинішня ситуація є принципово іншою, бо воєнний стан виключає можливість розпуску парламенту та проведення нових виборів, а спроби влади давити на нього через погрози створюють серйозну небезпеку для легітимності законодавчої влади та довіри міжнародних партнерів.
«Дорогий» парламент та економічні наслідки його кризи
У Державному бюджеті на 2026 рік на утримання Верховної Ради передбачено 4,78 трлн грн, з яких окремо 865,5 млн грн виділено на фінансування парламентських партій. Розподіл цих коштів виглядає так: «Слуга народу» — 585,5 млн грн, «Європейська Солідарність» — 169 млн грн, «Батьківщина» — 111 млн грн. При цьому на законодавчу діяльність, включно із зарплатами народних депутатів, закладено приблизно 1,65 млрд грн.
Окремо слід зазначити, що утримання одного депутата обходиться державі близько 3 млн грн на рік. Ця сума включає зарплату, нарахування, компенсації на виконання обов’язків, оренду житла, проїзд по Україні та утримання помічників-консультантів, для яких місячний фонд збільшено до 132,6 тис. грн на одного депутата. До цього додається утримання апарату Верховної Ради, яке охоплює компенсації та матеріальну допомогу нардепам, обслуговування автопарку, інформаційно-аналітичне забезпечення, роботу телеканалу «Рада» та газети «Голос України», а також експлуатацію адміністративних будівель, включно з енергоносіями та ремонтними роботами.
Загальна картина демонструє, що функціонування парламенту обходиться державі у значну суму, що робить кризу монобільшості не лише політичною, але й економічно критичною.
Водночас економічний вимір парламентської кризи проявляється особливо гостро, оскільки саботаж законодавчих процесів має конкретну ціну, яку можна оцінити мільярдами євро. Україна вступає у весну 2026 року з розбалансованою економікою та повною залежністю від зовнішнього фінансування. Провал голосувань за вимогами МВФ — таких як оподаткування цифрових платформ чи зміни до податкового кодексу — ставить під загрозу розблокування кредитної допомоги на 90 мільярдів євро від ЄС у межах Ukraine Facility.
Замість того, щоб припинити внутрішні чвари у фракції, ефективно працювати, шукати компроміси для забезпечення стабільного законодавчого процесу і будувати стабільну опору через діалог з опозицією, Офіс Президента залишається заручником короткострокових угод із ситуативними союзниками з «Довіри» та залишками колишньої ОПЗЖ. Втім, ці домовленості стають дедалі дорожчими, нестабільними і лише ще більше розгойдують вже хитку рівновагу в сесійній залі. Це поглиблює хаос в парламенті замість того, щоб його приборкати.
Необхідним кроком є також реформування внутрішньої дисципліни фракції монобільшості. Відновлення ефективного ядра голосування, яке забезпечить мінімально необхідну кількість голосів, можливо лише через прозору систему мотивації, консультації з депутатами та конструктивний діалог, а не через тиск чи загрози. Використання процедурних механізмів регламенту, залучення комітетів та робочих груп для попередньої перевірки підтримки законів дозволить уникнути ситуацій, коли критично важливий законопроєкт може бути саботований через відсутність голосів.
У нинішнього складу парламенту немає іншого виходу, окрім як почати домовлятися. Ігнорувати нинішню кризу та жити реаліями 2019 року, коли монобільшість виконувала будь-яку волю згори, є прямим шляхом до повноцінного державного колапсу, адже паралізований парламент не може забезпечити життєдіяльність країни.
