Україна має мільйони гектарів родючих ґрунтів, традицію землеробства, аграрний експорт як один із ключових джерел валютних надходжень і навіть репутацію «житниці Європи». Але водночас імпортує капусту, картоплю, молоко й м’ясо птиці. В магазинах — польський сир, єгипетська картопля, німецьке вершкове масло, тобто наша держава перестає бути самодостатньою країною й перетворюється на ринок збуту для чужої продукції. І це не просто дисбаланс торгівлі, а системний парадокс, який вже став нормою. В його основі лежить відсутність розумної політики підтримки власного виробника, деградація внутрішнього ринку, знищення локального виробництва й хронічна байдужість до продовольчого суверенітету. Ця норма щороку закріплюється звітами митниці, де знову й знову фіксується: імпорту більше, ніж експорту, навіть в галузі, яка мала би бути стратегічно захищеною. Політики говорять про відкриття ринків і експортний потенціал, але мовчать про деградацію внутрішнього попиту й масову залежність від іноземного продовольства.
Український зовнішньоекономічний баланс у звітах
Перші місяці 2025 року чітко окреслили нову реальність для української зовнішньої торгівлі: країна все більше перетворюється на імпортозалежну економіку. За даними Державної митної служби, загальний товарообіг України за січень–лютий становив 17,6 млрд длр. Проте співвідношення між експортом та імпортом демонструє помітний дисбаланс: імпортували товарів на 11,3 млрд длр, тоді як експорт склав лише 6,3 млрд длр. Інакше кажучи, на кожен експортований долар припадає майже два долари імпортних закупівель.
Географія імпорту не викликає подиву, адже перші позиції займають ті самі постійні партнери. Китай утримує впевнене лідерство: за два місяці 2025 року звідти ввезено товарів на 2,6 млрд длр. Польща, яка давно стала головним постачальником продовольства для українського ринку, забезпечила імпорт на 1 мільярд доларів. Німеччина — третя за обсягами поставок — експортувала до України продукції на 841 мільйон доларів.
А тепер поглянемо на структуру імпорту: основну частину товарів, а саме 67%, складають три категорії:
- техніка, обладнання та транспортні засоби — 4,3 млрд длр;
- хімічна продукція — 2 млрд длр;
- енергоресурси — 1,4 млрд длр.
Це не просто споживчі товари, а кістяк, на якому тримається промисловість, агросектор і енергетика. Такий обсяг імпорту високотехнологічної продукції свідчить про глибоку інтеграцію української економіки в глобальні ланцюги поставок, але водночас — про критичну залежність від зовнішніх джерел в умовах війни і нестабільності.
Натомість структура українського експорту має зовсім інший профіль. Найбільше товарів Україна відправила до Польщі — 714 млн длр. Далі — Іспанія (464 млн длр) та Італія (449 млн длр). І якщо Польща виконує роль логістичного майданчика для подальшого транзиту, то Південна Європа зацікавлена у сировинних поставках, особливо в контексті продовольства.
Трійка головних експортних товарів виглядає наступним чином:
- продукти харчування — 3,7 млрд длр;
- метали та металовироби — 624 млн длр;
- техніка, обладнання та транспортні засоби — 568 млн длр.
Наявність продовольства як основи експорту — закономірна і стратегічно важлива. В умовах війни аграрний сектор демонструє дивовижну стійкість, хоча через логістичні складнощі, проблеми з фінансуванням та окупацію частини територій потенціал цієї галузі поки що не реалізується повною мірою. Металургія ж, традиційно сильна галузь, досі відчуває наслідки знищення інфраструктури на сході країни.
Очевидний перекіс у співвідношенні між імпортом і експортом вказує на серйозну проблему. По-перше, велика частина імпорту — це речі, без яких критичні галузі економіки просто не можуть працювати. По-друге, експорт здебільшого залежить від факторів, на які Україна має обмежений вплив: ціни на світових ринках, геополітична кон’юнктура, ситуація на кордонах. По-третє, економіка відновлюється нерівномірно — торгівля працює, а промисловість ще не повернулася до довоєнного рівня.
Імпортозалежність України
Український продовольчий ринок у 2025 році переживає не лише війну, а й серйозні структурні зміни, які не завжди на руку місцевим виробникам. Поки вітчизняні фермери б’ються з важкими умовами війни та економічними негараздами, імпорт харчів набирає обертів. У перші два місяці 2025 року Україна завезла 17 тис тон капусти, що у вісім разів більше, ніж за аналогічний період 2024-го. Ці поставки обійшлися країні в 14,5 млн длр, що додало капусті чергову порцію «глобального» статусу. Цей овоч є основним інгредієнтом українського борщу, хоча важко навіть уявити, що це наше національне блюдо тепер має на собі відбиток поставок овочів з усіх куточків світу.
Ситуація з овочами взагалі набирає обертів: згадаймо, як польська цибуля в 2022 році за ціною 70–80 грн/кг ставала справжнім золотом, а картопля з Європи, що почала з’являтися в супермаркетах у розпал сезону 2024-го, виявилася значно дешевшою і привабливішою за місцеву продукцію. Вітчизняна картопля, яка має бути основним продуктом на наших столах, в умовах дефіциту і залежності від зовнішніх ринків теж втратила свої позиції. Погляньмо на ситуацію зі свіжою картоплею у 2025 році: продукція з Єгипту, Франції, Ізраїлю заполонила полиці, а ціна молодої картоплі з Єгипту (35–37 грн/кг) виявилася значно вигіднішою за продукцію українських фермерів, урожай яких не може похвалитися такими ж показниками.
В 2022–2023 роках традиційно українські овочі стали однією з головних категорій імпорту. Якщо в 2021 році вартість ввезених овочів становила 250 млн длр, то в 2022-му вже 353 млн, а в 2023-му — 373 млн. І це лише одна частина імпортного продовольства, яке фактично заповнює потреби внутрішнього ринку.
Ще одним серйозним викликом для вітчизняних виробників стало молоко. Через скорочення поголів’я корів, яке, за даними останніх досліджень, впало до 1,1 мільйона голів, Україна змушена імпортувати молоко з Польщі. Наприклад, лише в січні цього року було імпортовано кілька сотень тонн цього продукту, а польські молочні продукти складають 60% усіх імпортних поставок в Україну. І знову — бізнес відчуває дефіцит сировини, купуючи не лише молоко, а й молочні жири для виробничих потреб.
Крім того, однією болючих тем є сири. Європейські тверді, м’які сири, сири з пліснявою з Польщі, Нідерландів та Швейцарії витісняють місцеві бренди. При цьому ціни на європейські сири продовжують зростати, а відсутність конкурентоспроможних українських варіантів дозволяє імпорту збільшувати свою частку на ринку. Якщо збережеться поточний тренд високого імпорту, то європейські сири можуть легко захопити до половини ринку продажів в Україні. Це, у свою чергу, підриває національну молочну промисловість, оскільки українські виробники не встигають запропонувати цінову або якісну конкурентну перевагу.
І хоча загальний товарообіг України в 2024 році зріс до 112,3 млрд длр, з яких 7,9 млрд пішло на імпорт продовольства, ці цифри сигналізують про зростаючу залежність від зовнішніх постачальників. Продовольчий імпорт, який збільшився на 10% порівняно з попереднім роком, поступово перетворює Україну з аграрної держави на споживача. При цьому країни ЄС продовжують забезпечувати більше половини всіх постачань продуктів харчування в Україну. Польща, яка займає перше місце серед постачальників, стабільно утримує лідерство, допомагаючи урізноманітнити асортимент на наших полицях.
Однак, якщо сьогодні Україна все ще залежить від зовнішніх поставок, то є й позитивні приклади, коли розвиток експорту дозволяє хоч якось стабілізувати ситуацію на внутрішньому ринку. Наприклад, у 2024 році Україна експортувала яблук у 73 рази більше, ніж імпортувала, що стало найвищим показником за останні шість років. За даними Державної служби статистики, імпорт яблук минулого року скоротився до рекордно низьких 519,5 тонни, тоді як обсяг експорту сягнув 37,97 тисячі тонн. Найбільше зростання експорту яблук було зафіксовано у 2022 році — на півтора раза більше, ніж у 2021-му, з піком понад 46 тисяч тонн. У наступні роки експорт поступово знижувався: у 2024-му він скоротився на 9,3% у порівнянні з 2023 роком і на 17,5% у порівнянні з 2022-м. Попри це, обсяги залишаються вищими за рівень 2021 року.
Водночас с соняшниковою олією ситуація не рака райдужна. Колись Україна була лідером з експорту соняшникової олії, але станом на 1 березня 2025 року експорт соняшникової олії з України склав 2,4 млн тонн. Це на 24% менше порівняно з аналогічним періодом 2024 року і є найнижчим показником для цього часу з 2016/17 маркетингового року. При цьому в 2025 році імпорт помітно впав – якщо в грудні тижневі обсяги становили близько 59 тис. тонн, то на початку лютого цей обсяг є трохи меншим за 25 тис. тонн.
Як свідчать дані Державної митної служби, за січень–лютий 2025 року Україна експортувала 78 тисяч тонн м’яса та їстівних субпродуктів птиці, що на 5,8% більше порівняно з аналогічним періодом 2024 року. У вартісному вимірі експорт склав 174,2 мільйона доларів США — на 19,7% більше, ніж за перші два місяці минулого року. Основними напрямками поставок стали Нідерланди (26% загального обсягу), Саудівська Аравія (19,4%) та Словаччина (8,9%). Водночас зафіксовано зростання імпорту: ввезення великої рогатої худоби живою вагою збільшилося до 58 тонн (+39%), а імпорт охолодженої яловичини — до 6 тонн, що на 85% більше, ніж у той самий період торік. Парадоксальна ситуація!
Звісно, проблема імпортозалежності не є критичною на сьогоднішній день, але її не можна ігнорувати. Загроза залежності від імпорту харчів складається в тому, що на рівні держави це стає не тільки фінансовим тягарем, а й питанням продовольчої безпеки. Аби запобігти цьому процесу, потрібно визначити стратегію розвитку локального виробництва, оцінити потенціал кожного сегмента для збільшення внутрішнього виробництва та чітко розуміти, які продукти Україна може і повинна виробляти сама, а які варто імпортувати. Це питання не лише економіки, а й геополітики.
Плани України щодо «великого експорту»
У 2025 році Україна, не втрачаючи оптимізму, збирається відкрити аж 31 новий експортний ринок. На прицілі — країни Африки, Близького Сходу та, звісно, Китай. І все це — не від великої любові до географії, а через доволі прозові речі: європейські квоти, які ставлять українським товарам чітку межу — не більше, ніж домовлено. Тож, якщо ЄС починає прикручувати крани, бізнес не чекає і шукає, куди ще можна втюхати тонни зерна, мішки яблук, молочну продукцію, яка вдома вже не витримує конкуренції з польськими упаковками.
Голова Держпродспоживслужби Владіслав Ткачук пояснює все доволі стримано, мовляв відкриття ринків є процесом гнучким, підприємства можуть додаватися чи випадати зі списку в залежності від того, наскільки відповідають умовам країн-імпортерів. І тут би поставити крапку, але державна машина, як завжди, додає ложку меду: мовляв, ми допоможемо, все спростимо, головне — ініціатива. На практиці цю «допомогу» часто доводиться шукати лупою, особливо коли бізнес бореться не лише з бюрократією закордоном, а й із домашньою.
Африка, Близький Схід, Китай — напрямки цікаві, без сумніву. Все звучить логічно: зростаючий попит, недосичені ринки, нові можливості. Але будемо відвертими, це ще й спроба втекти від європейських рамок, які вже не так охоче споживають українське “все підряд”. Ринки країн з більш лояльним підходом до стандартів — ніщо інше, як експортний план Б. Україна нині має можливість продавати аграрну продукцію на 364 ринки світу. Цифра вражаюча, але тут йдеться більше про потенціал, ніж про реальність. Бо доступ ще не гарантує власне продаж. І поки хтось мріє про африканські мегаполіси, на українських полицях тим часом молодий єгипетський часник і китайські печериці почуваються цілком вдома.
Як бачимо, з одного боку, держава будує торговельні мости на інші континенти, з іншого — місцеві фермери мають згортати теплиці ще до того, як встигли розгорнути. Ціни на полицях інколи не відрізняються від європейських, а от зарплати якраз відрізняються. Та й навіщо вирощувати самим, якщо дешевше завезти? Варто визнати, що український експорт, як і раніше, тримається здебільшого на зерні, олії, металобрухті та надіях. Переробка — в мінусі, логістика — ледь дихає, фермерів — все меншає. Але у звітах чиновників про це ні слова. Всі заплановані ними заходи звучать скоріше як гучні гасла, і зовсім не працюють на тих, хто реально щось вирощує, а не тільки узгоджує й підписує.
Цілком зрозуміло, що розширення експортної географії — річ потрібна і навіть перспективна. Але поки Україна кидає погляди на нові горизонти, хотілося б, щоб хтось ще глянув під ноги. Цілком зрозуміло, що в Україні триває війна, яка безпосередньо впливає на аграрну сферу, однак влада має переосмислити свою зовнішньоекономічну стратегію. Умовна стабільність, забезпечена імпортом, не може бути довгостроковою. Без активного розвитку внутрішнього виробництва, переробки та стимулювання експорту з високою доданою вартістю країна залишатиметься вразливою до будь-яких коливань на зовнішніх ринках. Необхідність трансформації експортного потенціалу має стати ключовим викликом на наступні роки. Україні потрібно не лише експортувати більше, а й експортувати інше. Виробляти товари, здатні витримати конкуренцію не лише в Європі, а й на глобальному ринку. Звісно, що це буде довгий шлях, але навіть у нинішніх умовах країна має можливість почати його проходити.
А поки що маємо те, що маємо: Україна купує більше, ніж продає, живучи на фінансовому та ресурсному імпортному кисні. Це не катастрофа, але й не комфортна зона. Чиновникам треба зрозуміти, що зараз країна знаходиться на стратегічній точці ризику, і така ситуація потребує чіткої державної політики, інвестицій у промисловість та підтримки внутрішнього виробника. Інакше зовнішня торгівля й надалі працюватиме за інерцією, а не на майбутнє.
