ІА”ФАКТ” вже повідомляло про те, що вітчизняні енергетики, комунальники та залізничники, які працюють на аварійно-відновлювальних роботах після російських атак, протягом січня-березня цього року отримуватимуть доплату в розмірі 20 000 гривень. Про це заявив перший віцепрем’єр-міністр – міністр енергетики Денис Шмигаль, підкресливши, що йдеться про фахівців, які виконують завдання в умовах підвищеного ризику, незалежно від форми власності підприємства – державної чи приватної.
Новина швидко розійшлася стрічками як факт. Але за цією цифрою стоїть значно більше, ніж просто доплата до зарплати. Це рішення варто читати не як соціальний жест, а як індикатор стану тилу й меж, до яких дійшла воєнна економіка. Коли держава починає окремо платити тим, хто відновлює світло, тепло і рух поїздів під обстрілами, це означає, що тил перестає бути фоном війни і стає її повноцінним фронтом.
Саме в цьому контексті доплата для енергетиків, тепловиків, газовиків, комунальників і залізничників виглядає не жестом щедрості, а симптомом глибшої зміни. Йдеться не стільки про гроші, скільки про страх держави втратити людей, які фізично тримають країну “на струмі” – у мороз, під повторними ударами й на межі вигорання.
Це рішення оголює нову реальність: ресурсів бракує, підтримка стає вибірковою, а стабільність повсякденного життя дедалі більше залежить від кількох критичних професій, без яких будь-які гучні заяви про стійкість залишаються порожніми словами.
Хто отримає гроші – і чому тут виникає напруга
Урядове рішення навмисно уникає жорсткої професійної “сітки”. У постанові не перелічено конкретні посади з кодами, натомість ключовим критерієм визначено фактичну участь в аварійно-відновлювальних роботах після обстрілів чи техногенних аварій. Важливо не те, як називається твоя посада в штатному розкладі, а чи виїжджав ти на пошкоджені об’єкти і відновлював електрику, тепло, газ, воду або рух поїздів.
За словами Юлії Свириденко, виплати призначені працівникам паливно-енергетичного комплексу, житлово-комунального господарства та залізниці, які безпосередньо задіяні у відновленні інфраструктури. Йдеться про ремонтні бригади, що працюють у надзвичайних умовах – часто вночі, на морозі або під загрозою повторних ударів.
Ключовий момент – списки формують самі підприємства. Роботодавець подає перелік працівників, які виконували аварійні роботи протягом місяця, через спрощену електронну процедуру. Механізм максимально цифровізований: спершу формується єдиний перелік підприємств, що виконують критично важливі роботи, далі подаються списки, після чого працівник отримує підтвердження через застосунок “Дія” або SMS, а гроші автоматично надходять на вже наявний банківський рахунок у місяці, наступному за виконанням робіт.
Ця схема дає швидкість і мінімізує бюрократію, але водночас створює зону ризику. У реальних колективах часто трапляється ситуація, коли кілька людей працюють поруч в однакових умовах, але формально належать до різних підрозділів або виконують різні функції. Якщо когось не включили до списку або класифікували інакше, виникає конфлікт, який не знімається поясненням “так вийшло”. Саме ця суб’єктивність – один із найслабших елементів рішення, про який експерти попереджали ще на етапі його розробки.
Тимчасовий стимул, а не нові правила гри
Важлива деталь: доплата не є постійною частиною зарплати. Кабмін заклав її лише на період з січня по березень 2026 року, тобто передбачено 3 окремі виплати по 20 000 гривень.
Це не системне підвищення оплати праці і не новий соціальний статус, а реакція на конкретну кризову комбінацію: зимовий період, регулярні масовані атаки на енергетичну інфраструктуру і необхідність швидкого відновлення базових послуг.
Жодних офіційних рішень про закріплення “інфраструктурного статусу” для цих працівників або про довгострокові надбавки держава наразі не ухвалювала. Тимчасові виплати виконують функцію швидкої мобілізації та утримання людей у піковий момент, але не замінюють структурних змін – ні в системі оплати, ні в умовах праці, ні в гарантіях безпеки.
Скільки насправді коштує цей ризик
Щоб оцінити адекватність суми, варто вийти за межі емоцій. За даними Державної служби статистики, середня зарплата у сфері постачання електроенергії та газу торік коливалася в межах 33–42 000 гривень, тоді як у водопостачанні та поводженні з відходами – близько 17–18 000 гривень.
У цьому контексті доплата для працівника водоканалу фактично подвоює місячний дохід, а для енергетика додає близько половини зарплати. Для порівняння, середня зарплата по країні у листопаді минулого року становила близько 27 167 гривень.
Але арифметика – лише частина картини. Міненергетики повідомляло, що з початку повномасштабної війни загинули понад 160 працівників енергетичної галузі, ще сотні були поранені. Компанії регулярно публікують повідомлення про загибель співробітників під час обстрілів. Йдеться не про гіпотетичний ризик, а про роботу, де ціна помилки або затримки вимірюється життям.
У порівнянні з іншими “фронтовими” професіями тилу держава застосовує різні підходи. Для медиків у прифронтових громадах змінюється механіка фінансування з орієнтиром на зарплати до 35 000 гривень, для вчителів передбачені доплати близько 4 000 гривень. Це не про несправедливість, а про різну ціну збоїв: зупинка уроку і зупинка теплопостачання мають принципово різні наслідки для життя міста.
Кадровий голод, який не лікується грошима
Попри відчутність суми, доплата не вирішує головної проблеми – нестачі людей. За даними Європейської бізнес асоціації, наприкінці 2025 року 3 з 4 українських компаній повідомляли про дефіцит кадрів, передусім робітничих і технічних спеціальностей.
Укрзалізниця у 2024 році втратила понад 9 000 працівників, а нестачу персоналу в ключових професіях оцінює приблизно у 20 %. Комунальні підприємства відкрито говорять про втрати через мобілізацію та відтік кадрів. Житомирводоканал, наприклад, повідомляв про мобілізацію десятків працівників і нестачу слюсарів, зварювальників і водіїв.
Підживлення з боку молоді також слабке: торік до професійно-технічних закладів вступили близько 77 000 учнів, але частина випускників не залишається працювати в Україні. Разова доплата може втримати людей у найважчий сезон, але вона не змінює демографію професій і не створює нових кадрів. Ба більше, після завершення програми повернення до старих ставок може посилити відчуття несправедливості і підштовхнути частину працівників до звільнення або виїзду.
Бюджет, Захід і межі прийняття
Фінансується ця доплата з вітчизняного держбюджету, а не з окремих західних грантів. Водночас у ширшій картині воєнних фінансів це рішення існує завдяки зовнішній підтримці. Меморандум з МВФ фіксує залежність бюджету від допомоги партнерів і водночас вимагає дотримання фіскальної дисципліни. ЄС у межах Ukraine Facility і програм підтримки на 2026–2027 роки декларує десятки мільярдів євро бюджетної допомоги.
Точкові виплати не суперечать цим рамкам, доки залишаються обмеженими і вписуються в затверджені ліміти. Але перетворення таких рішень на постійні зобов’язання без джерел покриття неминуче стало б предметом складних переговорів з партнерами.
Суспільне сприйняття також тримається на тонкій межі. За даними Центру Разумкова, українці довіряють Збройним силам і рятувальникам, але рівень недовіри до урядових інституцій залишається високим. Тому селективна підтримка прийнятна доти, доки її логіка зрозуміла і прозора. Непрозорість списків або відчуття вибірковості для своїх швидко перетворює підтримку на джерело соціальної напруги.
…Ці 20 000 гривень – не про щедрість і не про соціальну справедливість у класичному сенсі. Це про стан держави, яка змушена рахувати не абстрактні показники, а конкретних людей, здатних уночі, в мороз і під ризиком повторних ударів підняти з землі зруйновану систему.
Поки ці люди виходять на зміну – країна функціонує. Коли їх бракує – не рятують ні графіки, ні цифрові сервіси, ні гучні слова. І саме в цьому полягає головний сенс рішення: держава ще керує процесами, але робить це вже на межі, де кожен втрачений фахівець коштує значно дорожче, ніж будь-яка разова доплата.
Тетяна Вікторова
