Субсидія в умовах дефіциту: як виживають переселенці між КЕПом, фіктивними договорами й скороченням допомоги (продовження)

ІА”ФАКТ” вже писало, що в Україні гостро постало питання допомоги внутрішнім переселенцям: через брак міжнародного фінансування скорочує підтримку УВКБ ООН, тоді як потреба лише зростає. Житло залишається критичною проблемою — тимчасові притулки не є сталим рішенням.

Водночас держава запровадила субсидії на оренду житла, але для їх отримання потрібен офіційний договір, що відсікає більшість претендентів, адже 90% угод — неофіційні. Програма передбачає компенсацію податків для орендодавців, але вимагає прозорості, КЕП і спільного подання документів.

На практиці доступ до субсидій ускладнюють технічні бар’єри, особливо для людей похилого віку, осіб з інвалідністю та тих, хто не має інтернету. Подача документів можлива онлайн або через ЦНАП, проте жорсткий термін у 10 днів, складні вимоги й цифрові обмеження часто роблять допомогу недосяжною для найвразливіших.

Субсидія для обраних: як держава створила ідею, недоступну більшості переселенців

Програма субсидій на оренду житла для внутрішніх переселенців виявилася зовсім не зручна й не рівна для всіх. Хоч наміри були благородні, але механізм кульгавий: регіональні перекоси вразили ще на старті.

Найбільше переселенців зараз у Харківській, Дніпропетровській, Київській, Запорізькій областях та в самому Києві. Саме ці регіони стали “пілотними” — і не просто так: там дороге житло, шалена конкуренція, знайти щось доступне й легальне рівноцінно виграшу в лотерею. У Києві, Львові та Дніпрі попит на оренду перевищує пропозицію в рази, тож шанс ВПО отримати субсидію без зв’язків і чудес мінімальний.

А тепер інший бік — села. Там житло може й дешевше, але не факт, що воно придатне для проживання. Часто без зручностей, без ремонту, без елементарного комфорту. Крім того, не кожен орендодавець погодиться оформити договір, а ще людям просто бракує інформації: що це за програма, куди звертатися, як оформити документи. У маленьких громадах доступу до сервісів, ЦНАПів і фахової допомоги практично немає.

У результаті маємо типову українську ситуацію: програма ніби є, а скористатися нею можуть одиниці. У містах — через ціни й безправність орендарів, у селах — через ізольованість і брак ресурсів. І це при тому, що саме житло — найболючіша проблема для мільйонів ВПО. Але замість реальної підтримки — бюрократія, нерівність і мовчазна змова тіньового ринку з байдужістю.

За офіційними даними, за весь час існування програми субсидій для внутрішніх переселенців нею скористалися нею лише 44 родини, при тому, що загалом в Україні понад 3,5 мільйона ВПО. Середній розмір такої допомоги — 5722 гривні.

Міністерка соціальної політики Оксана Жолнович навела один з небагатьох вдалих прикладів: пара переселенців, які переїхали до Закарпаття, змогла оформити субсидію на 4760 грн, а власник житла отримав компенсацію податків у розмірі 2352 грн. Але ключова умова — офіційний договір оренди й готовність орендодавця оформлювати все легально. Без цього нічого не вийде.

Основна проблема — більшість орендодавців не хочуть укладати офіційні договори. Люди не бажають платити податки й не довіряють державі, тому здавати житло “по-білому” не поспішають. Через це ВПО не можуть довести, що справді орендують житло — і автоматично вилітають з програми.

Ще одна перешкода — фінансові операції. Якщо переселенець за останні три місяці купував, наприклад, авто не старше 5 років або придбав валюти більше ніж на 100 тисяч гривень, це може бути підставою для відмови.

Також субсидію можуть не дати, якщо виявиться, що орендодавець є родичем ВПО. Такий зв’язок теж автоматично викликає підозру у фіктивності договору.

І наостанок — навіть ті, хто хоче оформити все чесно, стикаються з бюрократією: обом сторонам потрібен електронний підпис, документи треба подавати онлайн, що для багатьох досі складно. А якщо орендодавець не хоче возитися з державою, навіть не варто починати.

Європейська модель — українська реальність: чому субсидії на житло для переселенців не працюють

У країнах Євросоюзу програми підтримки оренди житла для вразливих груп, включаючи переселенців, базуються на прозорому та регульованому ринку. Так, у Відні близько 80% мешканців орендують житло, причому половина з них — у муніципальних або кооперативних будинках. Це дозволяє місту контролювати ціни та забезпечувати доступність житла для різних верств населення.

У Фінляндії держава гарантує право на житло, а система соціального житла фінансується через субсидовані кредити. Близько третини житлового фонду країни складає соціальне житло з контрольованими цінами, що забезпечує доступність для малозабезпечених громадян.

Крім того, Європейська Комісія активно підтримує розвиток соціального житла через Європейський соціальний фонд плюс (ESF+), Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF) та Інструмент відновлення та стійкості (RRF).

Українська програма субсидій на оренду житла для ВПО була розроблена з урахуванням європейського досвіду, але її адаптація до українських реалій виявилася обмеженою. Основною проблемою стала тіньова оренда.

Крім того, програма передбачає компенсацію податків орендодавцям, але цей механізм не завжди є достатньо привабливим для виходу з тіні. Відсутність ефективних стимулів та контрольних механізмів призводить до того, що багато орендодавців продовжують працювати неофіційно.

Розробка та впровадження програми субсидій на оренду житла для переселенців в Україні відбувалися за участі міжнародних партнерів. Зокрема, Рада Європи підтримала запуск програми, надаючи експертну допомогу та сприяючи проведенню консультацій з представниками органів влади, громадськості та професійних організацій.

Крім того, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR) та інші міжнародні організації реалізують додаткові програми фінансової підтримки для ВПО, що допомагає компенсувати витрати на оренду житла.

Замість субсидій — квартири і кредити: держава змінює підхід до житлової підтримки переселенців

Якщо програма субсидій на оренду житла для переселенців не дасть очікуваних результатів, уряд планує перенаправити гроші на інші, більш дієві варіанти. Серед них активне будівництво соціального житла, доступна іпотека та нові закони, які мають “вивести з тіні” ринок оренди.

Цього року в Україні починається зведення 50 тисяч квартир соціального житла — не тільки для ВПО, а й для інших вразливих груп. Перший етап охопить 15 міст, серед них Біла Церква, Львів, Харків і Полтава. Там планують побудувати 6–8 тисяч квартир. Ці помешкання залишаться в комунальній власності та здаватимуться в оренду за пільговими цінами. Приватизувати їх не дозволять, щоби житло залишалось доступним і для наступних поколінь переселенців.

Також держава пропонує ВПО купити житло за спеціальною іпотечною програмою. Ставка — лише 3% річних на перші 10 років, а кредит можна брати на строк до 30 років. Мінімальний початковий внесок — 6% від вартості житла. Усе це через платформу “Дія”, разом із Держмолодьжитлом та за підтримки уряду Німеччини й Банку розвитку KfW.

…Українська програма субсидій на оренду житла для ВПО — черговий приклад того, як хороша ідея розбивається об стіну бюрократії, недовіри та соціальної нерівності.

Розроблена з посиланням на європейські зразки, вона мала б стати рятівним колом для мільйонів переселенців, які втратили дім через війну. Але на практиці вона перетворилася на ще одну декларацію добрих намірів. Не були враховані ні регіональна структура попиту, ні особливості українського тіньового ринку житла. Результат — замість широкого доступу маємо лише 44 родини, які реально скористались допомогою.

Велике місто? Там ціни, черги, неофіційні оренди й нуль шансів для тих, у кого немає зв’язків. Село? Житло без зручностей, нуль інформації й жодної гарантії, що тебе там взагалі хтось поселить легально. Усе зав’язано на ідеальну модель: знайти житло, переконати орендодавця оформити офіційний договір, зібрати документи, отримати електронний підпис, пройти перевірку витрат, відсутність родинних зв’язків із власником — і тільки тоді ти можеш розраховувати на 5–6 тисяч гривень субсидії.

Це не система підтримки, а фільтр на виживання.

Поки в Європі влада контролює ринок, зводить муніципальне житло й підтримує орендарів, в Україні держава покладає відповідальність на людину, що й так у скруті: сам шукай житло, сам переконуй власника, сам виконуй бюрократичний квест. І навіть якщо все вийде — немає гарантій.

Єдиний шанс змінити ситуацію — перейти від латання дірок до створення повноцінної інфраструктури: соціальне житло, нові законодавчі інструменти, доступна іпотека й виведення ринку з тіні. Інакше жодна субсидія не допоможе.

Тетяна Вікторова