Бункери мільярдерів: як страх перед глобальною катастрофою перетворився на одержимість підземним порятунком
Поки більшість людей звикає жити між війнами, пандеміями, кліматичними та екологічними катастрофами, найбагатші люди світу реагують на це купівлею островів, закритих маєтків і будівництвом розкішних підземних бункерів, здатних автономно працювати місяцями або навіть роками. Те, що ще недавно виглядало дивакуватим хобі мільярдерів з Кремнієвої долини, в 2025–2026 роках перетворилося на окрему індустрію страху, де створюють не просто бетонні сховища, а можливість відокремити себе від хаосу зовнішнього світу. І чим дорожчими та складнішими стають ці проєкти, тим важче сприймати їх як ексцентричну забаганку людей, у яких забагато грошей.
Бункери мільярдерів: розкішний страх перед великою катастрофою
Мода на приватні бункери серед мільярдерів формувалася хвилями, і кожна велика глобальна криза лише підштовхувала її до нового рівня. Ще на початку 2010-х років бункери переважно асоціювалися з державними військовими об’єктами, але за кілька років вони стали частиною приватного світу надбагатих людей, які дедалі менше покладаються лише на стабільність держав і глобальної системи безпеки.
Перший помітний сплеск почався у 2016–2017 роках, коли медіа заговорили про «препперів з Кремнієвої долини», а в суспільстві зростала тривога через політичну нестабільність у США, війну в Сирії та ядерні погрози Північної Кореї. Саме мільярдери та представники техноеліти почали активно скуповувати землю в Новій Зеландії, яку сприймали як один з найбезпечніших регіонів у разі глобального хаосу, а компанії, що будували сховища, повідомляли про вибухове зростання замовлень.
Пандемія COVID-19 у 2020–2021 роках перетворила ці страхи з теоретичних сценаріїв на практичний досвід: локдауни, паніка, перевантажені лікарні й порожні полиці магазинів показали, наскільки швидко може зупинитися звичний світ. Після цього бункер остаточно перестав сприйматися як ексцентрична забаганка багатих диваків і почав входити до набору «обов’язкової» елітної інфраструктури — поряд з охороною, автономною енергетикою та закритими територіями.
Остання хвиля почалася після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли страх війни й навіть ядерного конфлікту знову різко змінив ринок і остаточно перетворилося на окрему багатомільярдну індустрію. Мільярдери з різних країн дедалі активніше вкладають гроші у підземні сховища, в 2025–2026 роках це явище переросло в світовий тренд, який назвали «препперством» серед еліти. За цією майже модною формулою ховається не романтика виживання, а тверезий розрахунок тих, хто має достатньо ресурсів, щоб заздалегідь готувати собі запасний вихід з майбутньої катастрофи.
Технологічні магнати та власники великих статків дедалі частіше розглядають сценарії глобального потрясіння як ризик, від якого не можна просто відмахнутися. У переліку страхів, які підштовхують їх до будівництва бункерів, фігурують Третя світова війна, нові пандемії, кліматичні катастрофи та масштабні техногенні аварії. Для людей, які звикли управляти ризиками через інвестиції, страх перед «судним днем» набуває форми архітектурного проєкту з бетонними стінами, автономними системами та закритою територією.
Слід зазначити, що Нова Зеландія, Гаваї та інші віддалені регіони стали особливо привабливими точками на карті для тих, хто шукає простір подалі від перенаселених центрів і потенційних зон хаосу. Там підземні споруди мільярдерів будуються як розкішні комплекси з басейнами, СПА, кінотеатрами, симуляторами гольфу та іншими атрибутами життя, в якому навіть катастрофа не повинна зруйнувати комфорт. Такий контраст виглядає майже гротескно: над землею може хитатися світова безпека, а під землею планується приватний острів стабільності з сервісами люксового курорту.
Масштаб цих задумів теж говорить сам за себе, адже компанії вже пропонують не окремі укриття, а цілі мережі підземних бункерів. Вартість одного такого проєкту може сягати 300 мільйонів доларів, що перетворює страх перед катастрофою на окремий ринок для надбагатих клієнтів. Там, де більшість людей уявляє тривожну валізу, запас води й найближче укриття, мільярдери замовляють інфраструктуру, яка має зберегти для них звичний рівень життя навіть у разі глобального обвалу.
У цій тенденції найцікавіше не те, що багаті люди хочуть вижити, а те, як вони уявляють безпеку. Для них вона дедалі більше нагадує приватизований простір, відокремлений від загального ризику товщею землі, бетону і грошей. У цій ситуації бункер як технічним об’єктом, так і матеріальним доказом глибокого занепокоєння тих, хто має доступ до найкращої інформації, найкращих консультантів і найдорожчих рішень.
Підземні адреси страху: хто з мільярдерів готує собі запасний світ
Одним з найвідоміших прикладів будівництва елітних бункерів є проєкт американського медіамагната, співзасновника і генерального директора компанії Meta Марка Цукерберга на гавайському острові Кауаї, який став символом того, як приватна безпека найбагатших людей світу переходить у формат великих закритих комплексів. Вибір таких локацій виглядає показово, бо еліта шукає не просто укриття, а далеку дистанцію від світу, який сама ж вважає дедалі менш передбачуваним. Марк Цукерберг інвестував понад 270 млн доларів у маєток площею 566 гектарів, де під землею передбачене укриття приблизно на 465 квадратних метрів з тунелями, автономним енергопостачанням, запасами їжі й води та вибухостійкими гермодверима. Зовні цей комплекс виглядає як розкішне ранчо мільярдера, але її внутрішня логіка ближча до автономної фортеці: земля, охорона, контроль доступу, закритість і простір, у якому можна ізолюватися від світу, якщо він раптом стане небезпечним.
Співзасновник PayPal Пітер Тіль став іншим показовим прикладом, його проєкт біля озера Ванака розташований на Південному острові Нової Зеландії в регіоні Отаго біля підніжжя Південних Альп. Тіль володіє ділянкою в 193 га, його бункер виглядає як розкішний, максимально закритий комплекс, частково вписаний у пагорби так, щоб архітектура ніби ховалася в ландшафті. Для таких людей ця країна працює майже як географічний сейф: далеко від великих центрів напруги, політично стабільна, оточена океаном і достатньо самодостатня, щоб здаватися місцем, де можна пережити великий злам звичного світу.
Слід зазначити, що в Новій Зеландії історія з бункерами мільярдерів відрізняється від гавайської: тут менше показної розкоші й більше закритості, юридичних суперечок та опору місцевої влади. Для частини техноеліти ця країна стала зручною точкою на карті можливого порятунку, але купівля землі ще не означає права будувати все, що захочеться. Місцева влада не погодила задум Тіля будувати над бункером величезний житловий комплекс. Отже, навіть гроші мільярдера не зняли головного питання: чи мають унікальні природні території ставати закритими приватними сховищами для тих, хто готує собі запасний вихід із нестабільного світу.
Окрім Цукерберга й Тіля, тема елітного препперства давно обросла іменами, які показують різні форми одного й того самого страху: хтось будує підземне укриття, хтось скуповує землю у віддалених місцях, а хтось створює для себе майже автономний приватний світ. Джефф Безос — американський підприємець, засновник і колишній генеральний директор компанії Amazon, а також засновник аерокосмічної компанії Blue Origin, який станом на травень 2026 року є однією з найбагатших людей світу зі статками близько $224–280 млрд, обрав не підземний бункер у буквальному сенсі, а інший формат захищеної ізоляції. Його вибором став острів Індіан-Крік біля Маямі, який через закритість, охорону й концентрацію надбагатих мешканців називають «Бункером мільярдерів». Його кілька маєтків на цій території виглядають як справжня наземна фортеця.
Співзасновник Oracle Ларрі Еллісон пішов ще масштабнішим шляхом, бо його історія пов’язана з гавайським островом Ланаї, значна частина якого належить йому. Такий формат безпеки значно ширший за бункер, бо він передбачає контроль над землею, інфраструктурою, енергетикою, фермерством, туризмом і самим ритмом життя на ізольованій території. Якщо Цукерберг збудував автономний комплекс всередині острова, то Еллісон фактично працює з островом як з приватною моделлю майбутнього, де захист створюється не лише стінами, а й можливістю керувати довколишнім середовищем.
Американський підприємець, інвестор і візіонер, який станом на травень 2026 року є однією з найвпливовіших постатей у світі технологій, Сем Альтман став одним з найвідвертіших представників техноеліти, яка не приховує підготовки до кризових сценаріїв. Він часто заявляє про запаси зброї, золота, антибіотиків, води, батарей і протигазів, а також про готовність евакуюватися у безпечніше місце у разі великої катастрофи. Він є власником розкішного підземного палацу і типовим представником логіки мислення Кремнієвої долини: люди, які створюють майбутнє через штучний інтелект, глобальні платформи й технологічні прориви, водночас готуються до моменту, коли це майбутнє може перетворитися в глобальну катастрофу.
Навколо одного з найвпливовіших візіонерів у світі, відомого як співзасновник корпорації Microsoft Білла Гейтса, роками точаться розповіді про приватні підземні укриття. Однак його історія відрізняється від класичних розповідей про приватні «бункери судного дня». Під його основними маєтками облаштовані захищені підземні зони, в 2026 році виробники люксових сховищ заявляли, що він має 11 таких об’єктів. Найбільше уваги привертає його головна резиденція Xanadu 2.0 у штаті Вашингтон: цей маєток частково заглиблений у землю, що допомагає зберігати стабільну температуру, має приватну систему тунелів, приховані проходи та підземний гараж на 23 автомобілі.
Водночас Гейтс є основним спонсором Світового сховища насіння на Шпіцбергені, але це не його особистий бункер, а глобальний проєкт зі збереження насіння рослин на випадок великої катастрофи, який підтримували пов’язані з ним благодійні ініціативи. Тобто його дії уособлюють не приватну втечу багатія від ймовірної катастрофи, а спробу зберегти біологічний запас планети під неї. Тут межа між особистим препперством і глобальною страховкою стає особливо помітною, бо одні готують укриття для себе, а інші вкладаються в системи, які мають пережити навіть провал сучасного світу.
Рід Гоффман, співзасновник LinkedIn, не прославився конкретним підземним палацом, зате саме його слова стали одним із найточніших пояснень настроїв Кремнієвої долини. Він говорив, що купівля нерухомості в Новій Зеландії серед частини мільярдерів фактично перетворилася на кодову фразу для «страхування від апокаліпсису». У цій деталі є майже цинічна елегантність: замість грубого слова «бункер» використовується пристойна мова інвестицій, замість паніки — купівля землі, замість страху — «диверсифікація ризиків». Так препперство надбагатих відрізняється від звичайної тривожної валізи, бо там, де пересічна людина думає про воду, документи й найближче укриття, мільярдер думає про країну, приватний маєток, логістику втечі й можливість жити окремо від натовпу.
Брати Ендрю та Трістана Тейт — британсько-американських інфлюенсери і колишні кікбоксери, відомі не лише скандальною публічністю, а й кримінальними провадженнями в Румунії, теж будують розкішний бункер. Станом на травень 2026 року їх проєкт перебуває в процесі реалізації. Вони замовили підземний комплекс у 2024–2025 роках, а на початку 2026-го його вже готували до монтажу. Найцікавіша деталь полягає в місці будівництва: бункер має з’явитися не на віддаленому острові чи в горах, а на території їхнього маєтку в Бухаресті. Це та сама резиденція, яка вже фігурувала в гучних обшуках і де брати перебували під домашнім арештом.
Отже, всі ці приклади показують, наскільки тема бункерів стала зручною мовою для опису статусу, страху й демонстративної сили. Вони сходяться в одному: надбагаті люди дедалі частіше думають про безпеку не як про охоронця біля воріт, а окремий простір, в якому можна перечекати світ, що вийшов з-під контролю.
Ще виразніше масштаби цього питання видно на прикладі компаній, які продають підземну версію життя класу люкс. Один з найвідоміших проєктів є Aerie — мережа наддорогих підземних резиденцій з медичними зонами, роботизованим персоналом, приватними апартаментами та системами повної автономності. Вартість таких об’єктів може сягати сотень мільйонів доларів, і тут страх продається в упаковці комфорту. Клієнтові обіцяють не просто виживання, а можливість зберегти звичний спосіб життя навіть під землею. У цих проєктах найбільше вражає вперте бажання перетворити катастрофу на контрольований сценарій для вузького кола людей, здатних оплатити собі окрему реальність. для них це свого роду «страховка від апокаліпсиса» (apocalypse insurance). За словами співзасновника LinkedIn Рейда Хоффмана, понад 50% мільярдерів з Кремнієвої долини вже придбали собі якесь «місце для втечі».
Українські бункери під час війни: від приватних укриттів до закритих маєтків еліти
В Україні історія з бункерами має зовсім іншу природу, ніж у Кремнієвій долині чи серед американських мільярдерів, які будують собі запасний світ на випадок гіпотетичної катастрофи. Повномасштабна війна перетворила укриття з екзотичного символу тривоги на окрему будівельну галузь, яка виникла не через моду на survivalism, а через щоденну потребу захиститися від ракетних ударів і дронових атак.
Власники приватних будинків масово замовляють бетонні та сталеві укриття на своїх подвір’ях. Ще кілька років тому така конструкція сприймалася б як дивна забаганка, тоді як у 2025–2026 роках вона дедалі частіше стає такою ж практичною частиною будинку, як генератор чи система автономного опалення. На цьому ринку вже сформувалася чітка межа між бюджетними модулями вартістю від кількох тисяч доларів і преміальними підземними будинками на кшталт проєкту «Схов», де передбачені кухні, спальні, системи очищення повітря, автономне живлення та запаси води для тривалого перебування під землею. У деяких індивідуальних проєктах вартість таких укриттів вже перевищує 200 тисяч доларів, але навіть у цьому випадку їх купують не для ізольованого життя після «кінця світу», а для цілком реального захисту від війни, яка давно перестала бути абстрактною загрозою.
Ще показовішою стала поява великих соціальних і державних проєктів, які поступово змінюють саме уявлення про цивільну інфраструктуру в країні. У 2025–2026 роках в Україні активно будують так звані «Цивільні цитаделі» — модульні підземні комплекси для громад, лікарень і шкіл, розраховані на десятки людей і здатні працювати автономно навіть у разі тривалих перебоїв з електрикою чи комунікаціями.
Подібні об’єкти вже з’являються у містах, які пережили окупацію або масовані обстріли, зокрема в Бородянці, і вони набагато точніше передають українське ставлення до укриттів, ніж історії про підземні басейни мільярдерів. Водночас українські компанії на кшталт SmartBunkersUA створюють системи, які дозволяють жити під землею до двох місяців, а власники офісів і комерційної нерухомості дедалі частіше будують укріплені приміщення для працівників, бо без укриття бізнес-центр сьогодні складно навіть здати в оренду. На цьому тлі особливо помітною стає різниця між українською та закордонною логікою будівництва бункерів: у зарубіжних країнах йдеться про спробу втекти від можливої катастрофи майбутнього, тоді як в Україні підземний простір став частиною повсякденного життя під час реальної війни.
Щодо українських олігархів і мільярдерів, ця тема залишається значно закритішою, ніж історії про маєтки Цукерберга чи Тіля. Власники елітної нерухомості під Києвом не афішують, які саме укріплені приміщення мають під своїми будинками. І це зрозуміло, бо під час війни така інформація стосується не лише комфорту, але й уникнення роздратування більшої частини суспільства, безпеки, охорони та маршрутів евакуації. Проте логіка забудови в Конча-Заспі, Козині та інших елітних передмістях давно змінилася: підземний рівень в таких маєтках проєктується як захищений простір з автономним живленням, вентиляцією, запасами води, зв’язком і можливістю перебувати там під час обстрілів.
Підземні комплекси мільярдерів найгучніше говорять не про кінець світу, а недовіру до світу, який вони самі допомагають будувати. Люди, які заробили статки на глобалізації, технологіях, фінансових ринках і вірі в безмежний прогрес, тепер купують острови, укріплюють маєтки, проєктують автономні системи й ховають страх під архітектурою розкоші. У цьому є холодна іронія: майбутнє, яке вони роками продавали як простір можливостей, для них самих дедалі частіше виглядає як загроза, від якої треба мати приватний вихід. Бункер у цій історії стає портретом епохи, де безпека перетворюється на товар з цінником у сотні мільйонів доларів. Найгостріше тут навіть не те, що еліта хоче вижити, а те, що вона дедалі менше удає, ніби планує виживати разом з усіма.
За всіма цими історіями видно не моду на екзотику, а зміну уявлення про безпеку серед людей, які можуть дозволити собі майже будь-який сценарій порятунку. В цьому немає романтики виживання, тут лише дуже тверезе визнання того, що навіть найбагатші більше не сприймають стабільність в світі як гарантію.
