Бюджетні мільйони для кіно: чому державна підтримка не сформувала якісний український кіноринок

Український кінематограф за останні декілька років отримав значну державну підтримку у розмірі понад 850 мільйонів гривень, яку було спрямовано через «Держкіно» на виробництво фільмів. Проте, як виявилося, ці кошти розподілили хаотично: без чіткої стратегії, довгострокового планування та прозорої системи оцінки ефективності результатів. Більшість профінансованих стрічок пройшли непоміченими для широкого загалу, не зібрали аудиторії в кінотеатрах і не мали помітного культурного або комерційного впливу.

Водночас критерії, за якими проєкти отримували фінансування, залишаються незрозумілими для індустрії та суспільства. Стан українського кіно сьогодні має вигляд поєднання амбіцій, фрагментарних досягнень і великої кількості невикористаних можливостей. На тлі війни, скорочення бюджету та загострення суспільних пріоритетів, така неефективність особливо контрастує як з глядацькими, так і стратегічними очікуваннями.

Кіно за державний кошт: багато цифр, мало сенсу

У період з 2022 по 2024 рік український кінематограф офіційно отримав щедру фінансову підтримку у розмірі 742 мільйони гривень з передбачених 856,4 млн грн за бюджетною програмою «Державна підтримка кінематографії». На папері все виглядало переконливо: кошти спрямували на завершення 61 фільму, запуск 85 нових проєктів та проведення 94 заходів для просування українського кіно. Але аудит Рахункової палати зняв глянцеву обкладинку з цієї історії.

Управління грошима виявилося безсистемним, бо бюджетні запити складалися без належних економічних обґрунтувань, а частину коштів взагалі повернули назад у держбюджет у розмірі 67,5 млн грн, які так і не було використано. Загальна сума виявлених фінансових порушень та недоліків становить 80,9 млн грн.

Ще більш промовистими виглядають 19 випадків, коли субсидії на суму понад 9 млн грн  отримали компанії, які взагалі не були зареєстровані як суб’єкти кіновиробництва. При цьому Рада з державної підтримки кінематографії, яка мала б слідкувати за прозорістю процесів, сама працювала хаотично: замість обов’язкових двох конкурсів на рік було проведено лише один, без електронної системи та публічних оголошень. В результаті, замість кіно маємо лише тінь.

Попри слабкі результати, члени Ради отримували винагороди, а в 2024 році навіть домоглися в суді виплат заборгованості на 2,4 млн грн за 2019 рік. І це ще не все: у судах зараз розглядаються інші позови, які можуть вилитися в додаткові витрати бюджету у сумі 3,4 млн грн.

Крапку ставить відсутність будь-якого дієвого контролю за термінами виробництва: фільми можуть зніматися роками, без дедлайнів і з невизначеною долею. У результаті маємо справжній ризик втрат ще 55,8 млн грн, а деякі проєкти досі зависли у виробничому «пеклі» ще з 2017–2019 років.

Кіно під обстрілами: чим живе українська індустрія сьогодні

Українська кіноіндустрія переживає часи виживання і не тільки через війну. Повномасштабне вторгнення радикально змінило ландшафт: ринок звузився, кінозали спорожніли, багато продюсерів і творчих команд або пішли в армію, або виїхали за кордон. Але, попри все, кіно в Україні не зникло. Воно трансформувалося десь у бік документалістики, десь у волонтерські проєкти, а десь у повільну боротьбу за глядача в новій реальності.

Переважає зараз так зване кіно «виживання», яке існує з мінімальними бюджетами, на грантах, за участі іноземних фондів. Часто такі проєкти знімають «на коліні», але з великою внутрішньою мотивацією. У центрі уваги знаходяться важливі для сучасного українця теми, такі як війна, травма, людська стійкість. Це щире і важке кіно, яке більше хоче бути сказаним, ніж проданим.

Водночас приватного інвестора в індустрії майже немає. Комерційні ризики стають дедалі захмарнішими, ринок є дуже  нестабільним, а повернення вкладень все частіше має вигляд утопії. Європейська підтримка допомагає, але й вона не замінить відсутність системної внутрішньої підтримки, а та, як показує практика, часто витрачається неефективно. При цьому кінотеатральний прокат відновлюється повільно. Багато кінотеатрів зруйновано, а ті, що працюють,  змушені рахувати кожен квиток. Глядач обирає фільм не так за жанром, як за емоційною витривалістю, адже далеко не кожен готовий дивитися стрічки про війну в перерві між повітряними тривогами.

Попри це, українське кіно залишається живим. З’являються нові імена, фестивальні перемоги не припиняються, а деякі проєкти пробиваються на світовий ринок. Частина кінофестивалів переїхала у безпечніші регіони, інша перейшла в гібридний формат. Організатори, які колись пристосувалися до пандемії, під час війни знову проявили витримку й гнучкість. «Молодість» у Києві, Одеський кінофестиваль, «Миколайчук OPEN» у Чернівцях досі живі. І навіть нові ініціативи з’являються. Але є одне «але»: увага до фестивалів помітно знизилася. Люди живуть в інших ритмах між новинами з фронту, волонтерством і щоденним виживанням.

Зараз кіно є не просто розвагою, а способом осмислення, а отже, глядачеві потрібен час, енергія і внутрішній ресурс, щоб дійти до фільму. На даний час кінофестивалів стало навіть більше, ніж до війни, але вони втратили частину глядацької уваги і не тому, що стали гіршими, а тому що країна живе в екстремальному режимі рефлексії. Водночас українське кіно дедалі більше дивиться не в зал, а на кордон, бо саме там зосередилося фінансування, партнерства і попит на українські історії. Війна поставила нас у центр світової уваги, і саме кінематограф може перетворити цей погляд у діалог. Проте шлях до закордонного глядача став довшим і заплутанішим. Потрібні заявки, гранти, ко-продукції, а все це вимагає ресурсів, яких дедалі менше.

Як бачимо, сьогодні українська кіноіндустрія нагадує пораненого солдата: вона ще стоїть, тримається і навіть рухається вперед, але потребує реабілітації, системного підходу і чесного погляду на власні помилки.

Як формувалося українське кіно до війни

Українське кіно ніколи не виникало у стерильних умовах, воно народжувалося, боролося, зникало і знову поверталося  як культурний код, форма спротиву та спосіб осмислення себе. Ще за радянських часів Україна подарувала світовому кінематографу імена світового рівня, такі як Олександр Довженко, Сергій Параджанов, Кіра Муратова. Але власного кіноринку, незалежного виробництва та сталого фінансування тоді не було: все трималося на ідеології центру.

Після 1991 року українське кіно практично занепало. Держава не мала ані коштів, ані бачення, ані політичної волі, щоб розвивати національну індустрію. Протягом 1990-х і початку 2000-х років українські фільми виходили вкрай рідко, а в кінотеатрах домінував російський і голлівудський продукт. Саме в цей час почалася втрата глядацької звички дивитися «своє».

Поворот стався після 2014 року, коли України торкнулися події анексії Криму, війни на Донбасі та Революції Гідності. Все це кардинально змінило запит суспільства. На цьому тлі активізувалася держава: було реформовано «Держкіно», запущено систему прозорих пітчингів, введено механізм повернення частини витрат, розпочато роботу Ради з держпідтримки кінематографії. З 2016-го року кількість українських фільмів почала стрімко зростати.

Період з 2016 до 2021 року став справжнім відродженням українського кіно. У цей час з’явилися фільми, які завоювали глядача і фестивалі: «Кіборги» (2017), «Додому» (2019), «Атлантида» (2019), «Стоп-Земля» (2021), «Мої думки тихі» (2020). Індустрія почала виробляти не лише «кіно для себе», а й експортувати наративи, що були цікаві світові. Паралельно почали формуватися професійні спільноти, технічна база, фестивальні майданчики та співпраця з європейськими фондами.

На жаль, навіть у цей період розвитку залишалися проблеми, які проявлялися у відсутності стратегії та створення дитячого і юнацького кіно, слабкому маркетингу, нерозвинененій дистрибуції та низькій довірі між гравцями ринку. Але до 2022 року українське кіно вже мало професійний, культурний і моральний фундамент. Тому, коли почалася повномасштабна війна, індустрія не зникла. Вона трансформувалася і, як показує досвід, має потенціал до нового етапу росту, якщо отримає шанс.

Чи виправдане державне фінансування кіно під час війни

В умовах війни будь-яка бюджетна стаття проходить через призму жорсткого етичного і прагматичного фільтра. Коли держава витрачає понад 850 мільйонів гривень на кіно, а в цей час армія шукає донатів на дрони, швидкі та турнікети, то неминуче постає питання, чи маємо ми зараз моральне право на культуру за бюджетний кошт. Звісно можна знайти кілька аргументів «за». Культура, особливо кіно, торкається не лише естетики. Мова йде також про національну ідентичність, емоційну стійкість суспільства та інформаційну війну, яку Україна веде не менш активно, ніж збройну. Кіно може бути ефективною зброєю, але лише тоді, коли працює як система, а не як сума хаотичних грантів.

Тож поки країна тримає стрій і економить на кожній копійці, в нашій країні вливаються сотні мільйонів гривень у кіногалузь, яка насправді більше нагадує пробитий бак: шуму багато, витрати великі, а ефекту обмаль. За останні роки було створено десятки фільмів, профінансовано десятки подій, видано мільйони, але майже жоден з новостворених фільмів так і не зміг стати частиною культурного ландшафту. Ви навряд чи почуєте, щоб про ці стрічки говорили глядачі або критики як в Україні, так і за кордоном.

І проблема навіть не в тому, що частина стрічок вийшла слабкою, адже це може спіткати будь-яку країну. Проблема в іншому: система не дає відповіді, що саме ми підтримуємо, навіщо і заради кого. Фінансування розподіляється без зрозумілих критеріїв, проєкти проходять без публічного аналізу чи змагального відбору, звітність має  формальний вигляд, а контроль над процесом нагадує гру в темну. Зараз ніхто не приділяє увагу вихованню дітей і молоді через кіно, бо фільмів для них немає. Діти зараз дивляться лише бойовики і детективи, створені за кордоном, також немає добрих казок для малюків. Чи хвилює сучасну сферу культури, якими виростуть наші діти і що в них буде закладене? Питання риторичне.

Варто зазначити, що кіноринок не працює як ринок: жодної вимоги повертати кошти чи доводити економічну спроможність, жодного фільтру за професійними досягненнями, міжнародною релевантністю чи глядацьким потенціалом. Ті, хто отримує гроші, не завжди мають мотивацію створити справжній культурний продукт.

А найнеприємніше, що все це відбувається на тлі репутаційних скандалів, судових позовів, тіньових рішень та враження, що важливі не ідеї, а кулуарні домовленості. В результаті маємо парадокс: держава дає гроші на те, що мало хто бачить, мало хто чекає і що не лишає помітного сліду в культурі чи економіці. Звісно, можна виправдовувати такі витрати довгостроковими перспективами, мовляв, ми інвестуємо в майбутнє. Проте майбутнє не приходить без сьогодення. І якщо зараз немає системного обліку, чіткого контролю, дедлайнів і фінансової відповідальності, то всі ці інвестиції ризикують залишитися просто дорогою статистикою у звітах.

Тож дискусію про доцільність державної підтримки кіно не слід розглядати як сухі  аргументи «за» чи «проти». Чиновникам варто замислитися як краще переформатувати систему і забезпечити її прозорість, адже треба налаштувати все так, щоб кожна гривня працювала на культурну незалежність, а не розчинялася в черговому фільмі, який не добереться навіть до фестивалю, не кажучи вже про пересічного глядача. А поки що державне кіно ризикує перетворитися не на фронт культури, а чергову бюрократичну «дірку», яка з’їдає ресурси й довіру суспільства.

Підтримка зі змістом: як Ізраїль і Польща рятують кіно в часи турбулентності

Поки в Україні державна підтримка кіно часто виглядає як непрозорий процес із сумнівними результатами, інші країни, навіть ті, що переживали або переживають воєнні й політичні кризи, будують  усвідомлену, стратегічну і системну культурну політику. Серед найбільш показових прикладів  стали Ізраїль та Польща.

Ізраїльська модель  добре демонструє, як держава може вкладати в кіно не просто гроші, а сенси, позицію та імідж. Навіть під час збройних конфліктів держава не припиняє підтримку кінематографа, але робить це через чіткі інституції, з прозорим конкурсним відбором і стратегічними цілями. Ізраїль має кілька потужних фондів підтримки кіно, зокрема Israel Film Fund, Rabinovich Foundation, Gesher Multicultural Film Fund. Усі вони працюють у партнерстві з Міністерством культури та телевізійними платформами, що дозволяє поєднувати державні й приватні кошти. Принципова відмінність тут полягає у вимозі спільного фінансування: продюсери повинні залучати додаткові кошти з інших джерел (приватних, міжнародних, копродукційних), що стимулює відповідальність і якість проєктів. Також в Ізраїлі  діє жорсткий контроль за виконанням дедлайнів , звітністю та фестивальним потенціалом фільмів. Якщо стрічка провалюється, то цей випадок аналізують, роблять висновки і змінюють підходи. У результаті, навіть фільми на гострі, травматичні теми, наприклад, «Фауста», «Гет: Суд Між Рабином» чи «Фокстрот» отримують широкий міжнародний резонанс, потрапляють до Канн, Венеції, Оскара. Ізраїль послідовно просуває себе через кінематограф як інтелектуальну і культурну силу, не зупиняючись навіть під час загострень.

Польща зробила ставку на кіно ще з початку 2000-х, тож сьогодні це одна з найуспішніших європейських моделей державної підтримки культури. Центральна інституція  «Польський інститут кіно (PISF)»  не лише фінансує виробництво фільмів, а й розробляє стратегії промоції, професіоналізації ринку, розвитку аудиторії  та експорту кіно за кордон. Польські фільми часто отримують державне фінансування як частина культурної дипломатії, наприклад, проєкти про історичні травми «Іда», «Кур’єр», «Холодна війна» підтримуються саме тому, що несуть меседж Польщі у світ.

Польський інститут також активно інвестує в розвиток кінозалів у маленьких містах, освітні програми, індустріальні платформи, на кшталт Warsaw Kids Film Forum, Polish Days,  тобто вибудовує екосистему, а не просто фінансує стрічки. Під час пандемії COVID-19, а також після 2022 року, Польща не скорочувала підтримку кіно, а навпаки, розширювала програми, в тому числі для спільних проєктів із Україною.

І Польща, і Ізраїль доводять, що державна підтримка кіно має сенс лише тоді, коли вона системна, прозора та підзвітна, коли фокус зосереджений не просто на створенні фільмів, а на довгостроковій культурній стратегії, економічній ефективності, міжнародному позиціонуванні та внутрішній професіоналізації галузі. Україна має свій потенціал. Але щоб цей потенціал не залишився лише в титрах грантових фільмів, потрібна  різка зміна підходу: від формальної роздачі грошей  до стратегічного інвестування в зміст, якість, аудиторію і репутацію.

Кіно не варто сприймати, як тільки мистецтво або інструмент пропаганди. Насправді, це дзеркало, в якому суспільство бачить себе, своє минуле, свої страхи й надії, воно має виховувати і надавати корисну інформацію, навчати замислюватися і робити висновки. Однак держава вкладає мільйони в індустрію, яка не створює наративів, що проникають у масову свідомість, фінансуємо десятки проєктів, але не здатні назвати хоча б п’ять, які справді стали подіями.

Кінематографісти говорять про культуру як про «зброю» в час війни, але самі знецінюють її, перетворюючи фінансування на кулуарну лотерею. Можна скільки завгодно говорити про важливість культури, але поки система буде глуха до змін, сліпа до зловживань і байдужа до глядача, українське кіно залишатиметься індустрією про потенціал, а не про досягнення.

Сьогодні, коли на кожну бюджетну гривню є десятки запитів від армії, лікарень, гуманітарних служб, просто немає морального права на неякісне кіно за державний кошт. Чиновникам варто чесно визнати, що кіно — це стратегічна галузь, яка  вимагає системності, прозорості і відповідальності. Інакше краще припинити марно витрачати гроші та тішити себе ілюзією культурного фронту там, де давно запанувала тінь.