Нові пакунки – старий піар: як депутати продовжують традицію роздачі політичних подарунків
Є в українській політиці дивна сезонність, яка не має нічого спільного з природою, проте регулярно проростає у шкільних коридорах, дитячих садках та лікарнях. Як тільки настає якесь свято – Новий рік чи Перший дзвоник, відразу школи або громадські місця раптом заповнюють депутати з «щирими» посмішками та подарунковими пакетами. Звісно, їх вміст різниться, бо десь кладуть цукерки, хтось дарує портфелі, чайники, інколи навіть брендовані чашки. Проте внутрішній зміст цих жестів однаковий до болю, бо нічого не має спільного з турботою та допомогою. Поведінка депутатів перетворюється на показуху під камерами і постійне прагнення зробити зворушливі фото для своїх соцмереж і партійних сайтів, на яких політики нахиляються до дітей, пенсіонерів, ветеранів, осіб з інвалідністю чи ВПО так, наче збираються дарувати щасливе майбутнє, а не подарунок, куплений за бюджетні гроші або через «дружній» фонд чи спонсорів.
Вдячність у пакетах: як політики конвертують допомогу у рейтинги
В Україні вже стало давньою традицією транслювати події, які на поверхні виглядають як прояв людяності та співчуття, однак насправді перетворюються на зрежисовані політичні акти і постановочні фото й відео. Складається враження, що для окремих депутатів і чиновників найбільш вигідним місцем для демонстрації турботи стає саме та аудиторія, яка не здатна відповісти критично або не має ресурсу поставити незручні запитання. Діти переселенців, родини з особливими потребами, громади, які пережили обстріли та втрати, легко стають фоном для політичних виступів, в яких допомога насправді перетворюється на сценічний реквізит, як тільки на горизонті з’являються передвиборчі процеси.
Такі події майже завжди супроводжуються однаковими атрибутами. Пакунки з подарунками подаються з показною щирістю, проте на кожному з них розміщено прізвище депутата або символіка партії. Камери фіксують момент вручення, діти тримають у руках творчі набори або цукерки, а політик навряд чи залишає локацію, не забезпечивши присутність свого імені у кожному кадрі. Хоча формально це має вигляд доброти, реальна мета таких акцій читається в способі, яким вони оформлені. Це створює не атмосферу підтримки, а вдячність, скеровану в конкретний бік, яка конвертується у виборчу симпатію.
На свіжому прикладі зустрічі депутата Київської міської ради від фракції «Батьківщина» Віталія Нестора з дітьми з Торецька напередодні Дня Святого Миколая можна простежити, як працює ця технологія. Депутат, який дійсно провів час у розмовах з родинами переселенців і вислухав їхні переживання, водночас демонстрував іншу, значно прагматичнішу сторону своєї діяльності. Подарунки, підготовлені «за власний кошт», супроводжувалися чітким маркуванням, що робило всю подію схожою на ретельно продуману PR-кампанію.
Складається враження, що кожен з цих пакунків мав не тільки зробити дітей щасливішими, а й закріпити у свідомості батьків і присутніх журналістів ім’я людини, яка нібито є їхнім особистим благодійником. Вся зустріч була побудована так, щоб створити видимість щирої підтримки, хоча реальна допомога часто закінчується саме тоді, коли вимикаються камери і розходяться підготовлені пости у соцмережах.
Подібна ситуація спостерігалася і в діяльності народного депутата від «Слуга народу» Павла Сушка, який передавав планшети та книжки дітям з особливими освітніми потребами у співпраці з фондом. Важливо усвідомлювати, що сама по собі допомога дітям є потрібною та вкрай важливою, однак спосіб її подачі щоразу переносить акцент зі змісту на особу, яка виступає дарувальником. Подарунки вирушають у громади з виразною інформаційною накладкою, яка скоріше працює як рекламний матеріал, аніж щирий жест підтримки. У публічному просторі ця акція існує не в якості частини довготривалої програми, спрямованої на розвиток інклюзивної освіти, а як чергова можливість політика нагадати, що він був поруч у потрібний момент.
Ще одним прикладом політичного піару є подарунковий набір, який до ювілею отримав один з професорів закарпатського університету: чашка з портретом нардепа від партії «Європейська солідарність» Олексія Гончаренка, листівка-подяка і коробка цукерок з наліпкою його зображення. Подібні сюжети вже траплялися не раз, інколи роль чашки виконує брендований блокнот з логотипом «Гончаренко центру», інколи в публікаціях демонструють лише саму подяку з підписом «народний депутат» і згадкою про заснування мережі центрів.
Хоча політик стверджує, що ці центри «не є політичним проєктом» і в них немає агітації, реальна практика виглядає по-іншому: підписи в дипломах, фото депутата на сувенірах і постійна присутність його образу у соціальних мережах осередків свідчать про системне просування власного імені.
Політичним піаром займається і нардеп від «Слуга народу» Євген Пивоваров, який 1 вересня вручив першокласникам рюкзаки з дизайном «Мій Харків», на яких видно логотип його благодійного фонду, а подарунки роздавалися в пакетах з наліпками фонду. Формально фонд надає соціальну допомогу і керується членом родини депутата, але фактично це дає політику додаткову візуальну присутність серед виборців.
Під виглядом турботи про освіту та громаду політики отримують простий, але дієвий інструмент — постійні нагадування про себе у вигляді брендових сувенірів і фотозвітів. Це зміщує акцент з реальних потреб людей на побудову персонального іміджу.
Полтава демонструє ще один приклад політичної економії подарунків, в якій депутати ухвалили рішення виділити 7 млн грн на новорічні набори для дітей. Ця сума могла б бути спрямована на розвиток освітніх закладів або інші довгострокові проєкти, однак вона перетворюється на солодощі, які після кількох хвилин святкової церемонії зникають без сліду. Ефект від такого рішення залишається лише у стрічках новин та соціальних мережах, де політики фіксують свою активність, хоча реальна цінність для громади є мінімальною. Якби депутати дарували дітям подарунки власним коштом, а не за рахунок бюджету, це б виглядало набагато краще.
На превеликий жаль, подібні ситуації в українському політикумі існують постійно. Вони формують цілу систему поведінки, в якій політики виявляються більше зацікавленими у видимості дій, ніж їхньому реальному впливі. Подарунки стають зручним інструментом не через свою цінність, а швидкість, з якою вони перетворюються на медійний продукт. У той час як реальні проблеми на кшталт нестачі доступної медицини, відсутності системної підтримки переселенців, потреби у модернізації освітньої інфраструктури, залишаються невирішеними, подарункові акції посідають інформаційний простір і створюють ілюзію роботи, яка насправді не виходить за межі святкового пакунку.
Політична економія подарунків у Харкові
У Харкові вже багато років існує стала практика, яка вперто тримається за зовнішню форму турботи, побудовану на використанні бюджетних коштів як інструмента персонального піару. Коли міська влада купує десятки тисяч подарунків за гроші громади і водночас подає ці витрати як жест від міського голови, створюється атмосфера, в якій публічні ресурси втрачають свою загальногромадську природу та перетворюються на приватну політичну власність, що працює на імідж конкретної особи.
Традиція, започаткована ще Геннадієм Кернесом і продовжена Ігорем Тереховим, поступово обросла символами, які чітко вказують на те, що харківські діти стають обов’язковим елементом передвиборчого декору.
Історія з новорічними подарунками бере свій початок ще у далекому 2015 році та демонструє, як у міських стінах вибудовувалася система, яка дозволяла використовувати кожну коробку з цукерками як підтвердження «особистої» турботи мера. На упаковках з’являлося його ім’я і назва партії, а медіа старанно створювали образ керівника, який нібито дарує дітям свято, хоча насправді фінансує його не він, а платники податків. Найяскравіше це проявилося у 2020 році, коли тендерні вимоги передбачали появу новорічного привітання Кернеса задовго до виборів.
Після смерті Кернеса подарунки продовжують потрапляти до дітей, однак на їх упаковках вже міститься ім’я Ігоря Терехова, який тоді виконував обов’язки секретаря міської ради і поступово займав простір свого попередника. Цьогорічне рішення замовити понад 91 тис подарунків на суму більш як 12 млн грн лише підсилює відчуття, що подібні закупівлі перетворилися на сталий інструмент формування політичного іміджу, а не щирий прояв турботи про дітей, які живуть у прифронтовому місті.
Однак увагу антикорупційних експертів привертає як політичний підтекст, так і той факт, що кількість замовлених подарунків майже не змінилася порівняно з довоєнним періодом, хоча реальна кількість дітей у місті, швидше за все, суттєво зменшилася. Відсутність інформації щодо точних даних про кількість дітей в місті створює сумніви щодо прозорості таких закупівель. Цілком очевидно, що, якщо де-факто подарунків постачається менше, ніж зазначено у документах, постає логічне запитання про те, куди пішли кошти, і чи не стають вони джерелом додаткових «неформальних можливостей». Подібні сумніви поглиблюються тим, що подарунки призначені не для всіх школярів, а лише для окремих категорій, що ще більше ускладнює контроль за реальним розподілом.
При цьому традиція першовересневих подарунків розвивалася за схожим сценарієм, оскільки у 2020 році школярі отримували набори із символікою партії, а вже у 2021 році на рюкзаках з’явилось ім’я Ігоря Терехова, що створювало пряму асоціацію між освітнім процесом і політичною рекламою. Хоча офіційно про це не заявляли, а інформації про закупівлю наліпок не було у тендерах, їхня поява на кожному рюкзаку демонструвала, що фактичний зміст подарунків набагато більше відповідає логіці передвиборчої кампанії, аніж соціальної політики.
Особливо промовистою виглядає реакція керівництва шкіл, які публікували у соцмережах подяки міському голові. Такі публікації створюють враження добровільної вдячності, хоча насправді вони виникають у ситуації, де простір свободи значно звужений, а залежність від міської влади формує спотворений баланс стосунків. При цьому подарунки від інших партій в харківських школах знаходяться під жорсткою забороною – ось вам типовий приклад застосування адмінресурсу.
У таких практиках прослідковуються ознаки політичної корупції, оскільки використання коштів громади для формування персонального іміджу створює нерівні умови для політичної конкуренції та підриває принципи чесних виборів. Навіть якщо такі дії не порушують закон прямо, вони руйнують фундаментальні норми, що регулюють цільове використання бюджету. Адже ресурси, які мали б спрямовуватися на покращення якості життя дітей, витрачаються на друк наліпок або створення подарункової естетики, яка працює в інтересах конкретної посадової особи, а не громади.
Подібна «сіра зона» використовується настільки часто і давно стала частиною політичної культури, в якій роздача від мера або депутата сприймається не як аномалія, а усталена норма. У цьому політичному середовищі місцеві лідери уважно стежать за сигналами з центру та переймають практику перетворення публічних коштів на інструмент електоральної лояльності, і такі приклади лише віддзеркалюють загальноукраїнську тенденцію.
Тож у підсумку створюється картина, у якій турбота про дітей існує переважно як привід для демонстрації благодійності, що набуває політичного забарвлення, тоді як сама допомога перестає бути самоцінною та перетворюється на декорацію великої гри, у якій кожен рюкзак і кожна коробка з цукерками мають приховану функцію нагадувати, кому саме варто бути вдячним. Це формує хибне відчуття підтримки та створює ілюзію активної роботи, хоча головна реальність полягає у використанні вразливих груп як інструмента політичного самоствердження.
Турбота чи піар-хід: що не так з подарунками
Під час воєнного стану проведення виборів неможливе, але це не означає, що політики відмовляються від нагоди нагадати про себе на перспективу. Тож навіть один брендований пакунок або роздача шкільного приладдя може перетворитися на ефективний канал впливу на електоральну свідомість, тим самим створюючи ілюзію турботи, тоді як реальні потреби шкіл залишаються на другому плані.
Закон України «Про освіту» прямо забороняє поширювати у навчальних закладах матеріали з назвами чи символікою політичних партій, а також згадками про їхніх членів або посадовців, і ця заборона стосується навіть організацій, чиї символи чи назви перегукуються з партійними. Проте на практиці такі обмеження часто ігноруються через використання благодійних фондів або громадських організацій, створених тими самими політиками.
У теорії ці організації можуть допомагати школам законно, але в реальності вони стають інструментом непрозорого впливу, оскільки не зобов’язані публікувати детальні фінансові звіти. Отже, це дозволяє політикам приховано конвертувати ресурси в інформаційну присутність та піар, уникаючи будь-якого контролю з боку громадськості та держави. Кожен подарунок, фото з дітьми чи публікація у соцмережах починає виконувати роль передвиборчого сигналу. Тож, навіть, якщо формально виборча агітація відсутня, ефект від цих дій для політичного іміджу значно перевищує реальну користь для освітнього процесу.
Моральний аспект ситуації особливо промовистий, адже разові акції, брендовані набори та публічні зустрічі не створюють системної підтримки шкіл і не забезпечують стабільності, яка справді потрібна дітям та педагогам. Справжня турбота про освіту вимірюється довгостроковими програмами, регулярними інвестиціями, підвищенням якості навчання та дотриманням державних стандартів, а не тим, що можна показати у новинному сюжеті або на фотографії для соцмереж.
Спроби урегулювати ситуацію можуть включати заборону депутатам брати участь у благодійних організаціях, які працюють із школами, або вимогу до таких фондів і громадських об’єднань публікувати детальні фінансові звіти, що підвищить прозорість і зменшить ризики прихованого використання ресурсів у власних політичних цілях. Поки цього не відбувається, школи залишаються вразливим середовищем, де політики отримують максимальний ефект без належної відповідальності, а закон «Про освіту» залишається радше декларативним механізмом захисту, ніж інструментом реального контролю.
У підсумку виникає чітке протиріччя між формальною допомогою та справжньою підтримкою освіти, адже у більшості випадків допомога насправді приносить користь не школам, а тим, хто прагне конвертувати чужу потребу у власну політичну вигоду.
Усередині цієї щорічної традиції приховується важлива закономірність, яка пояснює, чому подарункова політика настільки живуча. Подарунок створює відчуття миттєвої участі чиновника у повсякденному житті людей, але при цьому не зобов’язує його до складних реформ чи системних рішень. Вразливі групи населення легко стають тлом для таких акцій, оскільки вони очікують підтримки та рідко мають ресурс для критичного аналізу мотивів, що стоять за подібною «доброчинністю». Саме тому політики з року в рік повертаються до цієї практики, адже вона забезпечує їм публічний капітал за мінімальної відповідальності.
Тим часом суспільство опиняється в ситуації, в якій подарунки заміщують реальну політику, а короткі прояви уваги маскують відсутність послідовних програм розвитку. Якщо українці й далі віддаватимуть свої голоси за дрібні сувеніри та подарунки, у політику продовжать потрапляти випадкові персонажі або ті, кому інтереси народу взагалі не потрібні. Вони мислять не категоріями розвитку, а категоріями власної вигоди — і країна платить за це вкрай високою ціною.
Те, що ми бачимо в країні зараз, є результатом саме цієї звички українців обмінювати власне майбутнє на брендований подарунок чи продуктовий набір, не замислюючись і не аналізуючи того, за кого голосують. Якщо наступного разу суспільство знову поведеться на красиву упаковку замість змісту, то й майбутнє буде відповідне — таке, за яке доведеться вкотре скаржитися, що «знову обрали не тих».
