Спроби Міністерства освіти і науки реформувати освіту України кожного разу нагадують ремонт у старій багатоповерхівці, де замість заміни труби її просто замотують ізолентою та пишаються уявною “модернізацією”. Від одного такого “оновлення” до іншого система освіти не стає кращою, а лише глибше занурюється в хаос. Кожна чергова реформа породжує більше проблем, ніж вирішує, бо підхід до змін традиційно недолугий і відірваний від реальності та справжніх потреб учасників освітнього процесу. Цього разу фахівці МОН взялися “оптимізувати” професійну освіту. Поки черговий законопроєкт чекає на розгляд, спробуємо розібратися, який список проблем принесуть нововведення у разі їх прийняття.
Які зміни несе в собі новий законопроєкт
14 березня 2025 року Верховна Рада України зареєструвала законопроєкт №13107, спрямований на реформування системи професійної освіти. Попри заявлені благі наміри, деякі положення цього документу викликають серйозні занепокоєння щодо їхньої доцільності та потенційних наслідків.
Відвідавши офіційний сайт МОН, можемо ознайомитися з кількістю професійно-технічних закладів, які функціонували станом на 1 січня 2021 року – 708 закладів профосвіти, з яких найбільше розташовано:
- на Дніпропетровщині – 58 закладів;
- Львівщині – 55 закладів ;
- на Донеччині – 43 закладів.
З тих пір дані не оновлювалися. Фахівці МОН активно розповідають про “велику перебудову” професійної освіти, але при цьому не можуть надати точні дані про кількість закладів, які вона охоплює. Під час інтерв’ю від представників МОН звучить один раз цифра 447, інший — 700, а в різних звітах розбіжності ще більші. І це є яскравим підтвердженням того, що система фактично неконтрольована.
Виходить парадокс: чиновники охоче говорять про стратегії, механізми та модернізацію, але при цьому не володіють базовою інформацією про реальний стан профосвіти. Якщо Міністерство освіти і науки не знає, скільки в країні професійно-технічних училищ та які з них реально функціонують, а які давно занепали — то про яку ефективну реформу може йтися? Це вже не управління освітою, а імітація бурхливої діяльності з надією, що ніхто не помітить дірок у цій системі.
Та все ж таки законопроєкт вже існує, його зареєстрували, то ж давайте розглянемо основні положення в ньому.
- Доступ до навчання без базової середньої освіти
Даний законопроєкт передбачає можливість здобуття професійної освіти особами, які не мають базової середньої освіти. Хоча це може розширити доступ до професій, виникає ризик зниження якості підготовки фахівців, оскільки базова освіта є фундаментом для подальшого навчання.
- Нова система фінансування
Запровадження субвенцій від держави місцевим бюджетам для оплати праці педагогів та покладання утримання матеріально-технічної бази на місцеві бюджети може призвести до нерівномірного фінансування закладів у різних регіонах. Багатші громади зможуть забезпечити кращі умови, тоді як менш заможні залишаться позаду, що поглибить освітню нерівність. Також викликає подив таке самоусунення держави за принципом “я нічого не знаю, моя хата скраю”. Мовляв, вам треба, ви і фінансуйте, ми лише будемо писати красномовні звіти, що все “чудово”.
- Розширення автономії закладів професійної освіти
Надання закладам права самостійно визначати правила прийому, розробляти освітні програми та розпоряджатися заробленими коштами може призвести до хаосу та відсутності єдиних стандартів. Без належного контролю це може знизити якість освіти та ускладнити визнання дипломів на ринку праці.
- Впровадження освітнього аудиту
Ідея перевірки якості навчання виглядає позитивно, але без чітко визначених критеріїв та прозорих процедур це може стати інструментом тиску на заклади та педагогів, замість стимулювання до покращення якості освіти.
- Зміни в робочому часі педагогів
Скорочення робочого тижня педагогів до 36 годин замість 40 може негативно вплинути на їхню заробітну плату та мотивацію. У контексті й так низьких зарплат у сфері освіти це рішення виглядає сумнівним.
- Посилення співпраці з роботодавцями
Розширення механізмів державно-приватного партнерства може призвести до комерціалізації освіти та підпорядкування її інтересам бізнесу, що не завжди відповідає суспільним потребам. Раніше популярність профтехосвіти підкріплювалася тим, що робітники отримували непогані зарплати, а також повагу в суспільстві. Робітник зі стажем міг заробляти не менше, ніж молодий інженер, а фізична праця сприймалася як гідний спосіб забезпечити сім’ю.
Занепад почався тоді, коли пріоритети суспільства змінилися. Робітничі професії втратили колишню привабливість, а сама система профтехосвіти стала жертвою фінансових скорочень і байдужості. Тепер ми відчуваємо наслідки цього занепаду. В країні назріває криза, яку декілька років тому важко було передбачити: робітничі професії стрімко зникають з ринку, а висококваліфіковані майстри стають справжнім дефіцитом.
- Оновлення термінології
Заміна термінів “професійно-технічна освіта” на “професійна освіта” та “учень” на “студент” виглядає як фасадна зміна, яка не вирішує глибинних проблем системи освіти.
Хто розробляв законопроєкт
Окремо слід вказати авторів законопроєкту. МОН давно вже славиться своїм небажанням брати до уваги думку освітян, які і є творцями освітнього процесу. Над реформуванням завжди чомусь працюють люди, які ніколи не працювали в сфері освіти та педагогіки і не мають нічого спільного з нею. Зараз ми спостерігаємо таку ж саму картину. Серед авторів законопроєкту зазначені:
- Сергій Бабак – Голова Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій. Він має диплом економіста, правника та навіть “доктора технічних наук” (від якого, до речі, відмовився, тому що є лауреатом антипремії Академічне недостоїнство в номінації “Плагіатор — 2019”). Тобто, педагогіки, методики викладання чи хоч якогось фаху, пов’язаного з освітою, у цьому переліку немає взагалі, як і доброчесності. Він не має досвіду роботи в школі чи університеті, а також реального розуміння викликів, з якими щодня стикається українська освіта.
Більшу частину своєї кар’єри Бабак займався бізнесом, інвестиціями і торгівлею – працював директором департаменту з питань підприємництва та залучення інвестицій Українського Союзу промисловців і підприємців, заступником генерального секретаря Українського національного комітету Міжнародної торгової палати, також керував державним підприємством “Науковий технічний Центр новітніх технологій” заступником директора держустанови “Центр морської геології, геоекології та осадового рудоутворення НАН України”. Як сталося, що така людина сьогодні керує освітніми реформами всієї країни та розробляє закони, які визначають майбутнє українських шкіл, університетів і науки? Питання без відповіді.
- Галина Третьякова — нардепка, скандально відома своїми антисоціальними ініціативами та цинічною заявою про “дітей низької якості”, сьогодні роками впливає на закони, які стосуються прав людей, освіти й соціальної політики. За освітою Третьякова — інженер-механік авіаційних двигунів. Жодної філософії, соціології чи педагогіки. Згодом отримала ще одну економічну спеціальність — закінчила Київський університет ринкових відносин за фахом “фінанси ”. І на цьому — все.
Вся її кар’єра крутилася навколо страхового бізнесу та фінансових установ. Починала інженеркою-технологом у військовій частині, далі — голова правління страхової компанії “АСКА — життя ”. Працювала в регуляторі фінансового ринку, керувала департаментом тимчасового адміністрування фінансово-кредитних установ. Пізніше — членкиня громадських рад при Міністерстві соціальної політики та МОЗ та експертка з пенсійних реформ. Тобто, вона немає жодного дня в системі освіти. Однак право ухвалювати рішення про долю дітей, вчителів і всієї соціальної політики країни в її руках. Людина, яка бачить світ лише через призму цифр і страхових схем, не здатна сприймати освіту й соціальну сферу як цінність, а не витратну статтю бюджету.
- Не менш скандально відомий Михайло Радуцький — людина, яка жодного стосунку до освіти не мала і не має. Медичний бізнесмен, фельдшер за базовою освітою, екс-президент приватної клініки “Борис ” — ось реальний профіль людини, яка зараз розробляє законопроєкти для освітньої галузі. Вся його кар’єра — це не школа, університет, і не наука. Починав фельдшером на швидкій, потім опинився заступником директора “Київконцерту” — розважальної структури. І тепер саме Радуцький має право впливати на освітню реформу. Людина, яка все життя рахувала прибутки від медицини, раптом реформує професійну освіту. Абсолютне нерозуміння системи, її проблем і викликів не заважає йому брати участь у законотворчості, яка визначатиме майбутнє української освіти.
Серед розробників цього законопроєкту багато ще “цікавих” особистостей, тому питань в цьому випадку багато — як люди з таким бекграундом взагалі отримали важелі впливу на реформу галузі, до якої не має жодного фахового стосунку? І чому в цій країні освітою продовжують займатися хто завгодно, тільки не освітяни? Чи не тому реформи виглядають як набір хаотичних рішень без жодного зв’язку з реальною системою освіти? Як так сталося, що серед авторів законопроєкту не знайшлося жодного викладача професійного техучилища, який розуміє всі потреби та вимоги в цій сфері?
Така реформа скоріше нагадує ремонт квартири, який замовили у людей, що ніколи не тримали в руках навіть молоток. Законопроєкт розробляли чиновники й теоретики, які жодного дня не працювали в профтехучилищах, не знають, як виглядають майстерні, і не розуміють реальних викликів цієї сфери. Вони придумують нові правила гри, не спитавши думки тих, хто в цій системі працює і навчається.
Результат прогнозований: реформа виглядає як набір абстрактних ідей, відірваних від реальності. У документі багато гарних слів про “модернізацію” та “підвищення якості”, але жодного конкретного механізму, як це має працювати в умовах хронічного недофінансування, нестачі викладачів і застарілого обладнання. Очевидно, що коли за справу беруться ті, хто не розуміє її суті, система не оновлюється, а руйнується. І якщо таке управління продовжиться, незабаром реформувати буде вже нічого.
Саме тому замість фундаментальних змін ми маємо лише вдавані дії. Брак фінансування, застарілі програми, масовий відтік молоді за кордон — усі ці проблеми накопичувалися роками, а тепер їх намагаються вирішити швидкими і далеко не завжди продуманими рішеннями. Якщо не має чіткої стратегії, то, можливо саме час звернутися до досвіду розвинених країн.
Як працює профосвіта за кордоном: досвід, який Україна ігнорує
Професійна освіта в Європі та США — це не “училище для двієчників”, а повноцінний старт у кар’єру з гарантованими можливостями працевлаштування. Там давно зрозуміли, що країні потрібні не тільки юристи та економісти, а й кваліфіковані техніки, будівельники, інженери та кухарі. Тому система профосвіти працює як добре налагоджений механізм: держава, бізнес і навчальні заклади взаємодіють, створюючи сучасні програми та умови для студентів.
У Німеччині діє дуальна система: студент половину часу вчиться, а половину працює на підприємстві. Причому не безкоштовно, а за цілком пристойну зарплату. В Австрії понад 80% підлітків обирають профосвіту саме через гарантовану перспективу роботи. У Фінляндії та Швейцарії професійна освіта інтегрована з технологічними інноваціями, а студентів навчають на найсучаснішому обладнанні. У США коледжі співпрацюють із великими компаніями, які самі зацікавлені у підготовці кадрів, і тому вкладають гроші в освітній процес. Взагалі головний принцип профосвіти за кордоном — вона не готує безробітних. Випускники виходять із дипломами, які реально цінуються на ринку праці. Це не просто “папірець”, а підтвердження конкретних навичок, які одразу можна застосувати.
Реформа професійної освіти в Україні більше схожа на демонтаж старої системи без чітких планів щодо побудови нової. Нам пропонують змінити терміни, перекласти фінансування на місцеві бюджети, дозволити закладам більше автономії, але за всім цим немає реальної чіткої стратегії розвитку. Випускники профтехів і далі стикаються з тим, що їхні дипломи мало що значать на ринку праці, а умови навчання далекі від сучасних стандартів.
Ризик очевидний: хаотичні зміни можуть ще більше підірвати довіру до профосвіти, перетворивши її на неліквідний актив. Замість розвитку ми ризикуємо отримати систему, що ледь тримається купи, де кожен заклад змушений виживати самотужки. І поки інші країни будують міцні зв’язки між освітою та бізнесом, Україна вкотре лататиме дірки, замість того щоб створити справді ефективну модель підготовки кваліфікованих фахівців.
