Міністерство освіти і науки України, яке має піднімають рівень освіти до міжнародних стандартів, вже давно стало синонімом непорозумінь, поспішних рішень та постійних невдалих експериментів. І якщо ще кілька років тому ми сподівалися на реформу, яка зробить нашу освіту конкурентоспроможною, то зараз бачимо чергову демонстрацію системного недолугу. Сучасне МОН, схоже, з часом залишиться в історії як приклад того, як з однієї великої проблеми можна зробити цілу галерею маленьких і впевнено вести освіту в прірву. Міністр освіти і науки Оксен Лісовий сформував команду з тридцяти радників — безпрецедентно численну для будь-якої галузі держуправління. Однак освіта не стала системнішою і сильнішою, а навпаки — з кожною черговою новацією вона втрачає опору і все більше викликає обурення суспільства.
Радники заради радників
Згідно з даними департаменту кадрового забезпечення МОН, у міністра освіти і науки Оксена Лісового сформувалася цілий почет з 30 радників – безпрецедентна для органів виконавчої влади кількість. Більшість з них формально працює на громадських засадах, проте витрати на утримання лише штатних радників у період з 2023 по 2024 рік та протягом перших двох місяців 2025 року сягнули 6,6 мільйона гривень. Ця цифра викликає запитання не лише щодо обґрунтованості кадрової структури, а й щодо ефективності використання бюджетних коштів у час системної нестабільності в освітній сфері.
Серед них особи, добре відомі в освітньому середовищі:
- міністр освіти і науки у 2016-2019 роках Лілія Гриневич, яка запам’яталася нам як ініціаторка головної реформи в освіті під назвою “Нова українська школа”. Пані Гриневич за роки своєї реформаторської діяльності зазнавала відчутної критики за відсутність ефективної комунікації з педагогами та громадами, що нерідко призводило до протестів вчителів і батьків через непорозуміння або невдоволення змінами в системі освіти;
- Іванна Коберник, яка також була радницею міністерки Гриневич, а наразі займає посаду радниці міністра з питань реформи “Нова українська школа”;
- Ніна Соколова, очільниця патронатної служби, яка займала цю ж посаду під час керівництва МОН Лілією Гриневич.
Здається, що може бути краще для розв’язання проблем освіти, ніж 30 осіб, кожен з яких із захватом готовий дати “цінну” пораду. А щоб було ще цікавіше, більшість цих радників — це люди, які мали досвід роботи з освітою, але не на місцях. Мабуть, саме тому так важко уявити, щоб ці “великі спеціалісти” колись насправді стояли в класі з дітьми або хоча б рік викладали в будь-якому навчальному закладі. Їхні ідеї блискучі, але не мають жодного практичного застосування, бо вони існують у вакуумі теорії, яка не має нічого спільного з реальним життям. Як результат — ми постійно отримуємо новації, які лише погіршують ситуацію. І дивно, що ми чекаємо змін, в той час як сам кадровий склад Міністерства освіти і науки лише мащується, як та колода карт, але не змінюється. Сцена та ж сама, люди ті ж самі, от і тупцюємося на одному місці.
Однак ключове питання полягає в тому, наскільки така модель — з десятками радників без чітко окреслених сфер відповідальності — відповідає викликам часу. У сфері, яка потребує зосередженого, аналітично вивіреного курсу дій, зростання кількості дорадчих осіб не призвело до посилення стратегічної цілісності, а навпаки — стало маркером управлінської розбалансованості. У ситуації, коли освіта перебуває у стані хронічної турбулентності, численні консультації не можуть бути підміною конкретним рішенням.
Реформи, що руйнують, а не будують
Почнемо з наймолодших. Одна з безглуздих інновацій від МОН – запровадження мобільних дитсадків в автобусах, а також плани щодо організації дошкільного навчання у вигляді філій на базі шкіл, університетів і навіть бібліотек. Це черговий експеримент Міністерства освіти і науки (МОН), який, здається, є лише вимушеною реакцією на брак місць у дитсадках, демографічні проблеми та економічні труднощі. Тепер діти мають навчатися поруч зі школярами та студентами, а традиційні освітні простори для старших перетворяться на змішані. Хоч реформатори і запевняють, що нова система вирішить проблему місць у дитсадках, реальність виглядає менш райдужною. Малюки можуть опинитися в умовах, що не відповідають їхнім потребам: у постійному шумі і стресі від сусідства з дітьми старшого віку або дорослими. Батьки ж ризикують отримати не місце в дитсадку, а тимчасову “імпровізацію”, де про комфорт і безпеку й мови бути не може.
Начебто стурбовані надмірним навантаженням на школярів в умовах онлайн-навчання, фахівці з МОН запланували у 2027 році вилучити з обов’язкових предметів “неважливі”, на їх думку, предмети. Так, з впровадженням реформи старшої профільної школи учні 10–12 класів повинні будуть вивчати лише 7 обов’язкових предметів, серед яких: українська мова, українська література, історія України, англійська мова, математика, фізична культура і “Захист України”. У той же час предмети, які потрапили під скорочення, такі як зарубіжна література, всесвітня історія, громадянська освіта, біологія, екологія, географія, фізика та хімія, більше не будуть обов’язковими. Представники МОН запевняють, що скорочення дисциплін не означає їх зникнення, оскільки ці теми можуть бути інтегровані в інші предмети, що, на їхню думку, має спростити навчальний процес. Однак замість цього ми спостерігаємо, як шкільна програма наповнюється предметами типу “Уроки щастя”, “Підприємництво та фінансова грамотність”, “Захист України”. Звісно, кожен предмет має свою цінність, але важко не звернути увагу на безглуздість такої реформи, яка замінює предмети, що є основою для розвитку професійних навичок, на менш значущі та абстрактні дисципліни. Викреслювати фізику або біологію, які є ключовими для майбутніх наукових і технічних спеціальностей, і замінювати їх чимось поверхневим — це, без сумніву, крок назад у розвитку освітньої системи.
Зайнялися горе-реформатори і “великою перебудовою” професійної освіти. І це на фоні того, що у самому міністерстві досі не мають точних даних про кількість закладів, які вона охоплює. Під час інтерв’ю від представників МОН звучить один раз цифра 447, інший — 700, а в різних звітах розбіжності ще більші. І це є яскравим підтвердженням того, що система фактично неконтрольована. Згідно з новим законопроектом люди без базової середньої освіти отримають можливість здобути професійну освіту. Це, безумовно, розширює доступ до різних спеціальностей, але є одне великий “але” – ризик зниження якості підготовки фахівців. Базова освіта є основою для подальшого навчання, і її відсутність може ускладнити професійну підготовку. Ідея запровадження субвенцій від держави місцевим бюджетам для оплати праці вчителів і утримання матеріально-технічної бази звучить, як щось оптимістичне, але й не обійдеться без мінусів. Багатші громади матимуть можливість забезпечити кращі умови, а ось бідніші залишатимуться позаду, що ще більше поглибить освітню нерівність. Крім того, такий підхід виглядає як самоусунення держави від проблеми у типовому стилі “ я нічого не знаю, моя хата скраю”. Головне, не забути вчасно написати звіт, що все чудово.
Ось іще один новий етап “інтенсивної трансформації”, як це красиво назвав заступник міністра освіти Михайло Винницький. Ось вже й вища освіта зазнає змін: радянська організація університетів, мовляв, пережиток минулого. Тепер планують оптимізувати виші, скорочуючи їх до ста штук. Чиновники МОН, як завжди, влаштовують чергову “оптимізацію”, і ось вони з новим запалом беруться за скорочення вузів, які не відповідають їхнім стандартам потужності. Об’єднуємо факультети, урізаємо фінансування — все ж виглядає цілком логічно. Концентрація ресурсів, підвищення стандартів, боротьба з дипломами-пустишками — здавалося б, прямо з підручника менеджменту. Однак за цими гарними словами ховається гірка реальність: тисячі студентів втрачають можливість здобути освіту, а сотні викладачів — роботу.
Звісно, великі університети, які виживуть після цього реформаторського шквалу, зіткнуться з іншою проблемою — переповненістю. Конкуренція за бюджетні місця стане ще жорсткішою, групи студентів виростуть до розмірів, де індивідуальний підхід до кожного стане таким же недосяжним, як космічна подорож. Оптимізація перетворюється на чудовий спосіб економії, але за рахунок якості освіти. Тим часом молодь з маленьких містечок і сіл буде змушена або їхати в мегаполіси з дорожчим навчанням, або взагалі відмовлятися від вищої освіти. В результаті дипломи стануть ще менш доступними для тих, хто не має фінансової подушки або можливості покинути рідне місто.
А тепер розглянемо ще одну “приємну” сторону реформи — скорочення викладачів. Якщо закривається університет, сотні науковців залишаються без роботи. Найкраще, коли їх переводять у великі заклади, але найгірше — коли вони змушені міняти професію або виїжджати за кордон. В умовах війни, коли країна і так втрачає свій інтелектуальний потенціал, цей процес може мати дуже сумні довгострокові наслідки.
Влада стверджує, що скорочення вишів — це не тільки економія, але й підвищення якості освіти. Мабуть, для чиновників це так і є. Але на практиці виглядає все як банальна економія, де під ніж йдуть не тільки слабкі заклади, а й ті, які просто опинилися не в тому місці. Якщо реформа продовжиться такими темпами, через кілька років отримати якісну освіту в Україні стане не просто складно. Це буде привілей для тих, хто може дозволити собі навчання в великих містах. Для решти — курси, самоосвіта або ж робота без диплома.
Однак це створює небезпеку не лише для студентів, а й для всієї країни. Україна, яка й так бореться з відтоком молоді та професіоналів, ризикує ще більше скоротити кількість кваліфікованих кадрів. Адже коли система освіти стає менш доступною, це неминуче б’є по всій економіці. Але дивно, що така грандіозна реформа якось оминула одну важливу дрібничку — академічну доброчесність, яку вважають в Європі важливим елементом освіти. Уряд, звісно, вже у 2023 році затвердив “добровільну” відмову від наукового ступеня, але, мабуть, забули додати якийсь реальний стимул для цього. Виявляється, всього троє осіб скористалися цією можливістю — це міністр освіти Оксен Лісовий, голова Комітету ВР з питань освіти та науки Сергій Бабак і ще один пан, який захотів залишитись інкогніто. Отже, “добровільна” відмова виявилася не такою вже й добровільною, адже немає жодного юридичного механізму покарання за зловживання та відшкодування витрат бюджету на багаторічні надбавки за ці наукові ступені. У цивілізованих країнах підозра в плагіаті — це вже привід для звільнення. Але у нас такі “кандидати наук” не тільки не йдуть у відставку, а й продовжують отримувати грошові доплати.
А що ж ми маємо в Україні? Купівля дисертацій вже давно стала нормою: на деяких сайтах можна придбати кандидатську за 7-12 тис длр, а докторську — за 15-25 тис длр. І навіть плагіат не завадить, бо виконавець піклується про свою репутацію на ринку. Отже, ми отримуємо реальну проблему, яку ніхто не спішить вирішувати.
Платня педагогів: “підняли”, щоб “опустити”
Не можна обійти увагою й ситуацію з самими педагогами, які в нашій країні не тільки виховують майбутнє покоління, але й працюють у жебрацьких умовах. Починаючи з 2023 року, Кабмін затвердив постанову щодо формування кадрового резерву вчителів для роботи на деокупованих територіях, але як цей резерв працюватиме — невідомо. Ні строки перебування в резерві, ні умови оплати праці для вчителів, що залишаються без навантаження, не визначені. Особливо важкою є ситуація для чоловіків, які опиняються на межі мобілізації, і не зрозуміло, як держава збирається вирішувати це питання.
Але найгірше в іншому — в Україні вже зараз катастрофічно не вистачає вчителів. За даними експертів, з 2024 року відчувається суттєва нестача педагогів у таких сферах:
- початкові класи: у містах — 19 тис., у селах — 11 тис. вчителів;
- природничі науки: у містах — 4,4 тис., у селах — 0,1 тис.;
- математика: у містах — 2 тис., у селах — 1,4 тис. вчителів.
Особливо гостро не вистачає педагогів у прифронтових областях, таких як Дніпропетровська, Харківська, Запорізька, Одеська та Миколаївська. Якщо вірити прогнозам, до 2030 року у нашій країні може бракувати близько 366 тисяч учителів. І все це на фоні жахливого фінансування освіти, що залишає педагогів у реальному жебрацькому становищі. Заробітна плата не просто не відповідає рівню відповідальності вчителя, а й фактично змушує їх працювати на кількох роботах, щоб забезпечити нормальне життя для себе та своїх сімей.
Це, зрозуміло, не тільки відштовхує талановитих людей від цієї професії, а й виснажує тих, хто ще залишається в системі. Педагоги, розчаровані низькими зарплатами й важкими умовами праці, не можуть належним чином виконувати свою роботу, що відразу ж позначається на якості освіти. Як результат — система страждає, а вчителі масово йдуть з професії, тому що сама по собі важка робота перетворюється ще й на морально та фінансово виснажливий і зовсім невдячний шлях.
Поки 30 радників радять і вносять поправки, вчителі та викладачі сидять на мізерних зарплатах, про які часто говорять на всіх рівнях, але нічого не роблять для зміни ситуації. І це ще одна з тих чудових ініціатив, що йде на користь освітнім реформам: “підвищити” зарплату педагогам. І ось, виявляється, що насправді підвищення зарплат — це як раз ідеальний спосіб знову “не підвищити” їх насправді. Адже коли тебе обіцяють “підняти”, а потім на тебе спихають додаткові навантаження без реальних грошей, то можна і не чекати, що це дасть бажаний результат.
Як бачимо, всі ці маленькі, мікроскопічні “покращення” і “реформи” мають на меті, мабуть, створення вигляду змін, але насправді вони є лише піар-акціями. Якщо 30 радників повинні були щось змінити, то їх пропозиції виглядають, м’яко кажучи, неефективними. І якщо їхня мета — реальний прогрес, то не зовсім зрозуміло, чому вони вирішили застосувати метод скорочення й знищення замість розвитку й підтримки.
З кожною такою невдалою реформою все більше складається враження, що оті 30 радників у МОН, немов з байки щука, лебідь і рак Леоніда Глібова, які намагаються тягнути віз у різні боки, сподіваючись на те, що вийде щось корисне. Оці безглузді ініціативи, постійні скорочення й хаотичні реформи виглядають як “спільна робота” трьох абсолютно різних сил, які ніби й хочуть досягти мети, але замість цього тільки заплутують ситуацію. Навряд чи систему можна змінити на краще, якщо кожен з цих радників тягне віз по-своєму, а кінцевий результат — один великий безлад, який з кожним роком стає все складнішим для розуміння.
У час, коли країна змушена економити на базовому, а тисячі педагогів працюють на межі фізичного й морального виснаження, витрати на утримання розширеного корпусу радників виглядають не лише необґрунтованими, а й цинічними. Якщо в умовах повномасштабної війни й фінансової нестабільності ключовим управлінським рішенням у сфері освіти стає множення радників — це свідчення не посилення, а глибокої кризи управління. З огляду на цю модель, складається враження, що міністр не стільки керує, скільки колекціонує поради. Іронічно, але виглядає так, ніби без 30 радників він просто неспроможний ухвалити жодного самостійного рішення. Та проблема в тому, що колективна порада не замінює фахового лідерства, особливо тоді, коли освіта не стоїть на місці, а стрімко деградує.
