У своєму попередньому матеріалі ми писали про те, що Прем’єр-міністр України Юлія Свириденко представила проєкт Програми дій уряду на 2025–2026 роки — документ, який одразу викликав чимало критичних зауважень та сумнівів. Продовжуємо аналіз його положень.
Замовчана демографія і відсутня політика повернення біженців
Однією з найбільших прогалин урядової програми є повна відсутність комплексного підходу до демографічної політики. Документ розписує 12 ключових напрямків політики Кабміну, однак у ньому немає навіть згадки про головний виклик майбутнього — збереження й відновлення людського потенціалу країни. Тобто, уряд не визначає це питання як ключове.
На даний час за різними офіційними і неофіційними підрахунками кількість біженців складає від 6 до 10 мільйонів. За даними Інституту демографії, до 2030 року Україна може втратити ще від п’яти до шести мільйонів працездатних громадян. Це зумовлено одразу кількома факторами: низькою народжуваністю, високою смертністю та масовою еміграцією. Війна лише загострила ці тенденції, адже мільйони людей були змушені виїхати за кордон, а багато родин не планують повертатися додому.
У програмі дій уряду, яка претендує на визначення ключових орієнтирів розвитку країни на найближчі роки, відсутні заходи, які могли б стати відповіддю на демографічну кризу. Немає стратегії підтримки народжуваності та комплексних стимулів для молодих родин залишатися в Україні. Документ згадує лише окремі соціальні ініціативи — виплати при народженні дитини, програми «єЯсла» і «єСадок», але це радше точкові та, скоріш за все, короткотривалі заходи, які не здатні вплинути на довгострокові демографічні процеси.
Ще більш кричущим є ігнорування питання повернення українських біженців, в ній зовсім не йдеться ні про створення робочих місць для тих, хто повернеться, ні про забезпечення житлом, ні про адаптаційні програми для дітей, які вже кілька років навчаються в європейських школах.
Ігнорування людського виміру створює ризик, що навіть за умови реалізації економічних і безпекових ініціатив країна залишиться з катастрофічним дефіцитом населення. Отже, урядова програма виглядає документом, який будує плани на «залізо» і «бетон», але забуває про людей. Без стратегії демографічного відновлення та чіткого плану повернення мільйонів українців, які зараз перебувають за кордоном, будь-які інфраструктурні чи економічні проєкти ризикують стати безлюдними декораціями.
Соціальна частина урядового плану
Одним з найбільш вразливих блоків програми уряду Свириденко є соціальна політика, яка, попри декларації про реформи й цифровізацію, виглядає надто розмитою і не відповідає на ключові виклики країни.
Передусім, в ній не йдеться про соціальний розвиток в країні. Немає планів щодо зміни пенсійної системи, бачення інтеграції внутрішньо переміщених осіб, а також дорожньої карти для підтримки багатодітних сімей та людей з інвалідністю. Це лише підсилює відчуття, що соціальна сфера в урядових пріоритетах фактично «відсутня як пласт». Ситуацію поглиблює те, що ще до війни на керівні посади було призначено низку «грантових експертів» з відверто антисоціальними поглядами, що призвело до послаблення інституційної бази соціальної політики.
Не менш проблемним виглядає намір провести аудит всіх соціальних виплат. Офіційно це подається як оптимізація і підвищення ефективності, але на практиці існує ризик скорочення або скасування допомог. Саме це в країні завжди є наслідком так званої оптимізації, яка безпосередньо загрожує найбільш вразливим групам населення. В умовах, коли рівень бідності за даними Мінсоцу вже перевищує довоєнні показники, навіть часткове урізання допомог може призвести до катастрофічних наслідків.
Не менш критичною є проблема структурного безробіття та дисбалансів на ринку праці, але про них теж не згадується в програмі. Станом на 2024 рік, за офіційними оцінками, в Україні налічується близько 12,5 млн економічно неактивних громадян. Водночас бізнес скаржиться на гострий дефіцит робочої сили. Програма уряду не пропонує відповідей, як вирішувати цей парадокс. Особливо тривожним є відсутність стратегії на післявоєнний період: повернення демобілізованих військових і біженців створить додаткове навантаження на ринок праці, а плану інтеграції цих категорій немає. Це підвищує ризики соціальної дестабілізації.
Соціальні проблеми тісно переплітаються з освітніми та науковими. В своїй програмі уряд лише обіцяє масштабне підвищення кваліфікації для 100 тисяч вчителів і запуск ScienceCity. Це дійсно самі важливі напрямки в нинішніх умовах? У 2024 році державне фінансування науки було урізано майже на третину, вчителі масово залишають школи через низьку заробітну плату. Попри це, у програмі пропонуються нові курси, цифрові платформи і форуми. Урядові ініціативи, які на папері виглядають прогресивними, ризикують перетворитися на чергові декларації без зміни ситуації, в них зовсім не йде мова про підвищення якості освіти, розвиток науки та інші вкрай важливі проблеми.
За найскромнішими підрахунками, фінансування підвищення кваліфікації 150 тисяч педагогів обійдеться щонайменше у 6 мільйонів євро, і ця цифра з великою ймовірністю буде ще більшою. Однак замість того, щоб спрямувати ці кошти на гідну зарплату освітянам, уряд вкладає гроші у формальні програми, які не вирішують системних проблем.
Не менш суперечливо виглядає і теза про відкриття 500 нових дитсадків. В умовах депопуляції, масової еміграції та скорочення кількості дітей виникає запитання: хто їх відвідуватиме?
Ветеранська політика
Ще одним суперечливим кроком в програмі уряду є гасла про реальну підтримку військових і ветеранів. Хоча у її проєкті й звучать обіцянки створити «чіткіші інструменти соціальної підтримки», але конкретних механізмів не наведено. Ідея «єдиного вікна» для послуг ветеранам теж виглядає декларативною, адже практичний досвід вже існуючих ветеранських кабінетів свідчить про інше: цифрові сервіси самі по собі не здатні замінити житлові програми, фінансування психологічної допомоги та системну реабілітацію. На ці напрями кошти в Держбюджеті залишаються мізерними, а програма не показує, що фінансування суттєво зросте.
Крім того, уряд обіцяє ухвалити до 2026 року Кодекс законів про Захисників та Захисниць, видати 1 580 сертифікатів на житло для родин, надати до 600 грантів для ветеранського бізнесу, запустити 10 нових сервісів у «Дії» та організувати роботу трьох тисяч фахівців у громадах, які зможуть надати 500 тисяч послуг супроводу. На папері це виглядає як спроба побудувати системну політику, якої давно бракує, проте саме тут виникають найгостріші питання.
Йде четвертий рік повномасштабної війни, ветеранська політика залишається розпорошеною між відомствами, а Кодекс законів про Захисників лише тільки готується. Його ухвалення перенесено на 2026 рік, хоча логічно було б давно мати цей базовий нормативний акт, щоб всі інші кроки спиралися на єдиному правовому просторі. Інакше виходить парадокс: держава декларує сервіси, гранти й програми, але немає законодавчої системи, яка б об’єднувала й гарантувала їх у довгостроковій перспективі.
Обіцяні 500 тисяч послуг супроводу, які мають надати фахівці в громадах, теж звучать, як мінімум, дивно. Як уряд порахував цю цифру? Яким буде реальний попит? Чи справді йдеться про півмільйона звернень, чи про значно більший обсяг? Без чітких прогнозів і статистики ризик очевидний: послуг може виявитися недостатньо, черги виростуть, а якість допомоги знизиться. Інакше кажучи, головне слабке місце цих планів полягає у тому, що вони будуються на фіксованих цифрах у ситуації, де реальність може змінитися в будь-який момент.
Проблема також у розподілі акцентів. Сертифікати на житло та гранти для бізнесу — важлива річ, але цього точно замало при такій кількості людей, які повертаються з фронту з потребами у медичній, психологічній, соціальній підтримці. У масштабі країни, де кількість ветеранів зростає щодня і рахунок уже йде на сотні тисяч, ці цифри радше демонструють обмеженість бачення. Зосередженість на кількісних показниках може створити ілюзію результату, тоді як справжні потреби значно ширші.
У підсумку, урядові обіцянки у сфері ветеранської політики виглядають як крок до систематизації, проте вони явно не відповідають масштабу проблеми. На четвертому році війни Кабмін ризикує вкотре підмінити стратегічну політику набором локальних програм, які не відповідають на головне питання — чи вистачить цієї підтримки тим, хто вже сьогодні потребує її у незрівнянно більшому обсязі. Це створює відчуття дисонансу: держава декларує підтримку, але масштаби цієї підтримки не відповідають масштабу проблеми.
Макрофінанси і реформи
Уряд заявив про домовленість щодо залучення від міжнародних партнерів 37,4 мільярда доларів макрофінансової допомоги на 2026–2027 роки. Цей пакет має стати продовженням співпраці з Міжнародним валютним фондом, який вже підтвердив готовність працювати над новою програмою. Паралельно оголошено плани щодо аудиту державних видатків, заходів із детінізації капіталу, а також ухвалення нового митного кодексу й запуску навчання для митників та бізнесу, щоб забезпечити його реальне впровадження.
На перший погляд, йдеться про комплексну стратегію: фінансова подушка безпеки у вигляді кредитів і грантів від партнерів, з одного боку, та спроба оптимізувати внутрішнє використання ресурсів — з іншого. Проте цей пакет викликає більше запитань, ніж готових відповідей.
Залучення 37,4 мільярда доларів виглядає переконливою цифрою, однак досвід попередніх років свідчить, що гроші партнерів завжди прив’язані до суворих умов. Співпраця з МВФ — це не лише додаткові кошти, а й вимоги щодо структурних реформ, скорочення дефіциту бюджету та контрольованого управління державними фінансами. В умовах війни виконання таких умов стає надзвичайно складним. Питання полягає в тому, чи готова держава узяти на себе нові зобов’язання, які можуть вимагати непопулярних кроків, зокрема перегляду соціальних видатків або посилення податкового тиску.
Детінізація капіталу є ще одним амбітним пунктом програми. Уряд обіцяє вивести економіку з «тіні», але для цього потрібні не лише декларації, а зміна правил гри для бізнесу: прозорі податкові умови, справедливі перевірки, захист від свавілля контролюючих органів. Якщо ці умови не будуть створені, «детінізація» ризикує перетворитися на нову хвилю тиску, а не на реальне розширення податкової бази.
Заплановане ухвалення нового митного кодексу та навчання митників виглядає як сигнал готовності впроваджувати європейські стандарти. Проте головна проблема української митниці полягає не в браку знань, а корупційних практиках, які десятиліттями пронизують систему. Новий кодекс може залишитися на папері, якщо не буде політичної волі змінити схеми, що давно стали частиною державної економіки. Для бізнесу ж головне питання — чи нові правила справді спростять роботу, чи стануть ще одним інструментом тиску.
Здоров’я та спорт
З 2026 року планується запуск національної програми щорічного медичного чекапу для всіх українців віком від 40 років. Вже у 2025-му мають відкритися 200 центрів ментального здоров’я і близько 300 відділень реабілітації. Декларується також новий рівень оплати праці: зарплата лікаря первинної та екстреної допомоги, за словами уряду, не опускатиметься нижче 35 тисяч гривень. Паралельно заявлено про перехід до європейської моделі спорту, створення наукового парку Olympic Lab і розвиток цифрових сервісів, які мають залучати українців до спортивних проєктів.
На папері це виглядає як комплексна модернізація, але критичний розбір цих ініціатив показує цілу низку ризиків і суперечностей. Щорічний чекап для українців віком від 40 років є ідеєю, яка має беззаперечну медичну цінність, адже раннє виявлення хвороб дійсно дозволяє зменшити навантаження на систему охорони здоров’я. Однак головне питання полягає в тому, чи готова українська медична інфраструктура прийняти мільйони пацієнтів на регулярні огляди. Сьогодні більшість поліклінік перевантажені навіть без цього додаткового потоку, а дефіцит лікарів та доступ до них через недосконалу електронну систему на первинці вже давно є хронічною проблемою. Запровадити програму можна швидко, але забезпечити її якісне проведення без черг і формальних відписок — набагато складніше.
Обіцянка відкрити 200 центрів ментального здоров’я та майже 300 реабілітаційних відділень звучить як довгоочікуваний прорив, особливо з огляду на масштаб психологічних і фізичних травм, спричинених війною. Але знову ж таки постає питання кадрового ресурсу. Навіть якщо будівлі будуть зведені чи відремонтовані, їх треба наповнити фахівцями — психологами, психіатрами, реабілітологами. Ці спеціальності в Україні не мають достатньої підготовки та підтримки, а відтік кадрів за кордон лише зростає. Без вирішення кадрової проблеми нові центри ризикують стати фасадом, за яким ховається та сама нестача доступної допомоги.
Щодо зарплати лікарів у розмірі не менше 35 тисяч гривень — це амбітна цифра, яка, безумовно, звучить привабливо. Але в умовах, коли бюджет охорони здоров’я щороку латає діри за рахунок донорів і міжнародних програм, виникає питання, звідки держава візьме стабільне фінансування для такого підвищення. Якщо це відбудеться за рахунок нових зовнішніх запозичень, то виникне ризик фінансової нестабільності. Якщо ж гроші планують знайти всередині системи, доведеться урізати інші статті витрат — і тоді під загрозою може опинитися оснащення лікарень чи закупівля ліків. Підвищення зарплат бюджетникам українці чують постійно, але чути і отримувати — це різні поняття.
Спортивний блок — перехід до «європейської моделі», створення Olympic Lab і цифрових сервісів — виглядає значно менш конкретним. Європейська модель спорту базується не лише на лабораторіях і цифрових додатках, а передусім на масовій інфраструктурі: доступних спортивних майданчиках, секціях, муніципальних клубах. Україна натомість традиційно інвестує у великі об’єкти й наукові проєкти, залишаючи поза увагою базовий рівень. Olympic Lab може стати престижним майданчиком для досліджень і технологій, але без паралельної роботи на місцях — у школах, громадах, університетах — він ризикує перетворитися на вітрину, яка мало вплине на фізичну активність пересічних громадян.
У підсумку, урядові обіцянки у сфері здоров’я та спорту виглядають масштабними і такими, що добре лягають у політичні заяви. Проте за кожним пунктом — від чекапів до зарплат лікарів і спортивних лабораторій — постає одне й те саме запитання: чи буде достатньо ресурсів, кадрів і управлінської спроможності, аби ці плани не залишилися черговим набором красивих формулювань, що відриваються від реальності на місцях.
Підводне каміння програми
Стаття 11 Закону «Про Кабінет Міністрів України» вимагає, щоб уряд подавав свою програму діяльності Верховної Ради. При цьому в статті 87 Конституції наголошується, що після схвалення цієї програми уряд отримує річний імунітет від відставки. Тобто, якщо Верховна Рада її затвердила, уряд рік не можна відправити у відставку. У такій ситуації суспільство й парламент закономірно очікують, що програма буде реалістичною, з чіткими цілями, завданнями, фінансовим обґрунтуванням і критеріями оцінки. Коли ж текст зводиться до загальних декларацій — виникає відчуття обману: уряд отримує захист, але не бере на себе вимірюваних зобов’язань.
Крім того, програму написали таким чином, щоб потім було легше звітувати, ніж працювати: спершу придумали абстрактні кроки, а потім так само абстрактно прозвітують за їх виконання. Наприклад, якщо написано «покращити конкурентоспроможність економіки», то важко оцінити — це зроблено чи ні. В результаті без конкретики зникає інструмент контролю з боку парламенту, громадянського суспільства та ЗМІ.
Отже, програма, яку зараз розробив уряд, існує передусім як інструмент його легітимації перед парламентом, а не конкретні шляхи дій, дорожня карта з KPI, дедлайнами, розписаним фінансуванням та відповідальними виконавцями.
В Україні давно склалася стала практика, коли урядові програми не мають статусу робочих планів з конкретними KPI. Вони виконують радше політичну функцію декларації намірів, ніж управлінську. Слід також згадати, що в програмі уряду Олексія Гончарука (2019) було заявлено понад 100 цілей («Україна увійде в топ-30 рейтингу Doing Business», «економіка зростатиме на 40 % за п’ять років», «створимо 1 млн робочих місць»). Однак в ній не було прописано механізмів досягнення цих цілей, розрахунків бюджету та чітких виконавців. Програма уряду Дениса Шмигаля (2020) була взагалі відхилена парламентом як «надто декларативна, загальність і неконкретна». Там звучали формулювання на кшталт «забезпечення економічного зростання», «захист національних інтересів», «підвищення добробуту населення», але без вимірюваних індикаторів.
Програма дій уряду має бути документом, який визначає політичні пріоритети, стратегічні цілі та конкретні заходи, які уряд планує здійснити протягом своєї каденції. Вона є як політичним маніфестом, так і робочою дорожньою картою, тому повинна включати кілька ключових блоків. Передусім має бути вступна частина з викладенням бачення уряду: основні принципи, цінності та стратегічні орієнтири, якими керуватиметься кабінет міністрів. У цій частині зазвичай формулюють ідеологічну базу та відповідають на питання, чому уряд обрав саме такий курс.
Далі мають йти стратегічні пріоритети — великі напрямки, які охоплюють головні сфери державного життя: економіку, соціальну політику, безпеку та оборону, освіту, науку й культуру, охорону здоров’я, екологію, цифровізацію, зовнішню політику. У кожному з цих напрямів мають формулюватися конкретні цілі.
Обов’язково повинні зазначатися інструменти реалізації: законодавчі ініціативи, державні програми, реформи, механізми фінансування. Це має супроводжуватися календарем дій з чіткими строками й відповідальними виконавцями. У розвинених програмах додаються також індикатори оцінки результативності — показники, за якими можна виміряти прогрес.
Не менш важливою складовою має бути блок про макроекономічну стабільність: прогноз доходів і видатків бюджету, основні орієнтири податкової та боргової політики, очікувані результати для бізнесу та громадян. Також у програмі дій уряду повинна передбачатися комунікаційна стратегія: яким чином уряд звітуватиме перед суспільством, як забезпечуватиме прозорість і підзвітність, які механізми громадського контролю будуть залучені.
Однак у проєкті урядової програми все виглядає так, наче її автори вирішили скласти текст «для галочки». Між красивими обіцянками про зростання видатків і визнаним дефіцитом доходів у Дербюджеті немає жодного логічного містка. Анонсований аудит видатків звучить красиво, але досвід показує: в Україні це зазвичай означає кілька гучних брифінгів і нуль реальних наслідків. Бо ж навіщо справді скорочувати витрати, коли можна просто «перевірити» і лишити все як є? Без політичної волі різати зайві статті та зачіпати «священних корів» державного апарату будь-який аудит перетворюється на театр з протоколами та комісіями.
Ще більш промовистим є те, що розділ про фінансування навіть не з’явився у програмі. Уряд воліє говорити про витрати, але не уточнювати, звідки братиме гроші. Крім того, в програмі немає жодної згадки про оренду чи управління державним майном, як і про інші можливі джерела надходжень до Держбюджету. Складається враження, що Кабмін планує витрачати більше коштів у ситуації, коли доходів стає дедалі менше, і навіть не вважає за потрібне пояснити, за рахунок чого ці витрати мають покриватися.
Крім того, особливо незрозумілою є дивна логіка уряду при формуванні програми, в якій навіть не згадується промисловість. Тобто урядовці не вважають її ключовим напрямком державної політики. Виходить, що в умовах глибокої економічної кризи, коли саме промисловий сектор здатен створювати робочі місця, наповнювати Дербюджет і ставати опорою для відновлення, його просто відсувають убік. Ігнорування цього питання свідчить не лише про недопрацювання документа, а й про глибшу проблему — відсутність стратегічного бачення ролі реального сектору в майбутньому країни.
В урядовій програмі також кидається в очі вправність у жонглюванні цифрами: показники занижені, а формулювання розмиті. Вона демонструє політичне прагнення показати масштабність задумів, проте залишає без відповіді ключові питання — яким чином уряд планує виконати всі ці обіцянки в умовах війни, глибокого бюджетного дефіциту та обмежених внутрішніх ресурсів.
Такий підхід перетворився на традиційний стиль роботи урядів останніх років — створювати красиву картинку і промовляти гасла замість реального ефективного управління. Представлений проєкт програми свідчить про рівень тих, хто його писав: наскільки вони взагалі здатні орієнтуватися в ситуації, мислити системно й пропонувати рішення, які виходять за межі статистичної косметики.
Урядовці все частіше роблять акцент на розробку з гордою приставкою «є»: єСуд, єАкциз, єНотаріат, єЯсла, єСадок, єОселя й ще десятки подібних «проривів». При чому кожен новий проєкт подається як цивілізаційний стрибок, хоча часто це лише чергова електронна оболонка для старих проблем. І мимоволі виникає питання: коли ж українці почують про єПрофесіоналізм, єЗдоровий глузд, єВідповідальність?
