Чому ретротехніка стає товаром: протест проти Big Tech, чи просто нова мода, яку Big Tech теж поглине? (продовження)
ІА “ФАКТ” уже писало, що “тупі” телефони, CD-плеєри й старі цифрові камери повертаються не тому, що молодь раптом зненавиділа технології. Навпаки: смартфони стали настільки досконалими, однаковими й всюдисущими, що перестали давати емоцію. Натомість стара “розкладушка” Razr клацає, CD-плеєр вимагає фізичного жесту, “мильниця” робить неідеальне фото – і саме ця недосконалість сьогодні продається як характер.
Тому ретротехніка для зумерів стає не пам’яттю про власне дитинство, а естетикою чужого минулого, яке здається менш відредагованим і менш автоматизованим. Простота тут уже не ознака бідності, а форма вибору: мати достатньо ресурсу, щоб іноді не відповідати миттєво, не скролити без кінця і не бути завжди доступним.
Смартфон став не причиною всіх тривог, а їхнім головним інтерфейсом
Але смартфон не варто робити єдиним винуватцем усіх тривог. Він справді став проблемою, але не в грубому сенсі “пристрій зіпсував покоління”. Радше він став найзручнішою поверхнею, на якій зібралися робота без чітких меж, навчання через платформи, месенджери, новини криз і війни, соціальне порівняння, реклама, банкінг, документи й ШІ.
Минулорічне дослідження JAMA за участі 4285 американських підлітків показало, що ризики для психічного здоров’я сильніше пов’язані не з базовим загальним часом перед екраном, а з траєкторіями залежного використання – втратою контролю, емоційною прив’язаністю й втручанням у сон, навчання та стосунки.
Це важливе уточнення. Година розмови з близькою людиною, навігації, навчання або роботи з документами – не те саме, що година нічного гортання тривожних новин чи токсичних коментарів. Проблема не лише в телефоні, а в архітектурі життя без вимикача.
За даними Institute у Digital News Report 2025, 40% аудиторії в різних країнах іноді або часто уникають новин, порівняно з 29% у 2017 році. Люди не обов’язково стали байдужішими. Часто вони просто не витримують постійної кризовості порядку денного.
Особиста межа стає політикою
Політичний вимір цієї історії починається там, де “тупий” телефон перестає бути особистим аксесуаром і стає приватною відповіддю на проблему, яку держави дедалі частіше визнають публічною. Людина купує простіший пристрій, щоб поставити межу між собою й платформами. Держава ставить подібну межу законом – у школах, у правилах доступу дітей до соцмереж, у відповідальності платформ за рекомендаційні системи, рекламу, збір даних і дизайн, що утримує увагу.
Найочевидніше це видно на школах. У березні UNESCO повідомила, що 114 освітніх систем уже мають національні заборони мобільних телефонів у школах – це 58% країн світу. У 2023 році таких було менше чверті. Смартфон у класі дедалі частіше розглядають не як приватну річ учня, а як фактор навчального середовища, концентрації, дисципліни, булінгу й психічного благополуччя.
Другий політичний шар – вікові обмеження соцмереж. Півроку тому Австралія запровадила правила, за якими платформи мають вживати “розумних заходів”, щоб не дозволяти дітям до 16 років створювати або зберігати акаунти; за невиконання можливі штрафи до 49,5 млн австралійських доларів.
Євросоюз рухається іншим шляхом, але в тому самому напрямку: у лютому Єврокомісія встановила, що TikTok міг порушити Закон ЄС про цифрові послуги через addictive design, тобто дизайн, який сприяє залежному використанню. У фокусі були нескінченний скрол, автоматичне відтворення відео, сповіщення й персоналізована рекомендаційна система.
Це важливий зсув у мові політики. У 2010-х держави переважно говорили про цифровізацію, інновації й доступ. У другій половині 2020-х дедалі сильніше звучить інша рамка: цифрове середовище має не лише відкривати можливості, а й не шкодити автономії, дитинству, сну, приватності й здатності людини концентруватися. Те, що частина споживачів вирішує через ринок, держави починають вирішувати через регулювання.
Але цей регуляторний поворот теж не варто романтизувати. Заборона смартфонів у школах може зменшити відволікання в класі, але не відповідає на питання, що відбувається після уроків. Вікові обмеження соцмереж можуть знизити ризики для дітей, але породжують складні питання перевірки віку, приватності й обходу правил. Вимоги до платформ можуть стримати найагресивніші механіки, але не скасують саму економіку уваги. Політика лише наздоганяє те, що користувачі вже відчули тілом: безперервний доступ перестав бути безумовним благом.
Українська ціна недоступності
Для нас ця тема має звучати інакше, ніж на Заході. У США або в Європі “відключитися” часто означає не взяти смартфон на вечірку, купити окрему камеру або провести вихідні без Instagram.
В Україні смартфон за роки повномасштабної війни став не лише джерелом залежності, тривоги й інформаційного шуму, а частиною інфраструктури виживання. Він попереджає про повітряну тривогу, тримає зв’язок із родиною, відкриває банківський застосунок, документи в “Дії”, карти, донати, волонтерські збори, Telegram-канали громад, новини фронту й повідомлення від військових або близьких.
Це не метафора. Півроку тому “Дією” користувалися понад 23 млн українців; за 5 років вона стала щоденним каналом доступу до документів і публічних послуг. Головним каналом новин залишаються месенджери: троє з чотирьох українців отримують інформацію через Telegram, Viber та інші сервіси.
До цього додається тривожний психологічний фон. UNICEF Ukraine у серпні минулого року повідомляв, що 47% українців мають високий рівень стресу, а 20% одночасно демонструють і високий стрес, і низьку резильєнтність. У такому середовищі смартфон діє амбівалентно: він заспокоює, бо дає інформацію, і водночас підтримує нервову систему в режимі постійного моніторингу.
Саме тому вітчизняна версія цієї історії не може бути просто перекладом американської моди на “тупі” телефони. У нас “відключитися” складніше, бо смартфон став частиною безпеки, держави, роботи й родинного зв’язку. Але саме тому втома від нього може бути глибшою. Український користувач не обов’язково шукає право бути повністю недоступним. Він радше шукає право бути доступним для важливого, але не розчинятися в усьому іншому.
Цей критичний поворот важливий і в ширшому соціальному сенсі. Офлайн – не для всіх однаковий. Нещодавно Pew Research Center показував, що технологічні розриви у США досі тісно пов’язані з доходом: 16% дорослих американців не мають домашнього широкосмугового інтернету й залежать від смартфона як головного інтернет-вікна. Для забезпеченої людини простіший телефон може бути паузою. Для біднішої – відсутність повноцінного смартфона може означати виключення з роботи, банку, навчання й державних сервісів.
Тому “аналоговість” стає модною лише там, де поруч є цифрова опора. Людина з ноутбуком, домашнім інтернетом, платіжними картками, другим пристроєм і стабільною роботою може купити простіший телефон як естетичну межу. Людина без стабільного доступу не стає красиво “повільною” – вона стає менш видимою для роботодавця, банку, школи, лікаря й держави. Право на тишу ризикує стати ще одним привілеєм для тих, хто й так має найбільше доступу.
Фінальна межа проходить між здоровим обмеженням і комерціалізацією тривоги. Цифровий детокс справді може допомагати, і дослідження вже показують помітний короткостроковий ефект. Але ринок дуже швидко навчився продавати людям рішення проблем, які частково створила сама цифрова інфраструктура. Спочатку платформи заробляють на тому, що користувач залишається довше. Потім інші сервіси заробляють на тому, що він хоче залишатися менше.
У цьому немає простого мораліте. CD-плеєр, кнопковий телефон, блокувальник застосунків або окрема камера можуть бути не позою, а робочим способом повернути собі частину тиші. Але сам факт, що для цього дедалі частіше треба щось купити, показує глибшу проблему: ринок проник навіть у бажання втекти від ринку.
Після років боротьби за безперервний доступ новою преміальною послугою стає дозована відсутність – коротка, стильна, іноді корисна, іноді переоцінена, але дуже показова. “Тупий” телефон не скасовує цифрову епоху. Він лише показує, що в ній з’явився новий дефіцит: не швидкість, не зв’язок і не дані, а право на межу.
Тетяна Вікторова
