В умовах повномасштабного воєнного конфлікту в Україні значна кількість посадовців, депутатів, силовиків та бізнесменів покинула країну, уникаючи відповідальності за вчинені злочини. Вони продовжують жити за кордоном, і часто, як свідчать журналістські розслідування, не приховують свого комфорту та безпеки, одночасно звинувачуючи Україну у переслідуваннях. Про особливості екстрадиції таких осіб та вплив війни на міжнародні механізми правосуддя розповіла заступник начальника Департаменту міжнародного співробітництва – начальник управління співпраці у кримінальних провадженнях Офісу Генерального прокурора Ірина Діденко. Через законодавчі обмеження детально обговорювати конкретні кейси вона не мала права, тому розмова зосереджувалася на загальних аспектах роботи та міжнародних практиках.
Ірина Діденко зазначила, що міжнародні механізми екстрадиції, сформовані протягом десятиліть і в основі своїй не змінилися, однак війна суттєво вплинула на їхню ефективність, особливо у 2022 році, коли фактично відбувся повний спад екстрадиційних процедур. Тоді держави-партнери тимчасово відмовлялися видавати підозрюваних Україні, побоюючись за життя і безпеку осіб, оскільки будь-яке повернення могло створити ризики порушення основоположних прав. Заступник начальника наголошує, що позитивним результатом стало повне припинення співпраці з Російською Федерацією та Білоруссю, і паралельне переналаштування роботи на партнерів західного світу, що дозволило поступово відновити міжнародні запити.
Діденко розповідає, що зараз кожен прокурор закріплений за конкретною країною і вивчає її законодавство для ефективної взаємодії. Процес включає постійне комунікування з колегами та проведення онлайн-зустрічей навіть у нічний час через різницю в часових поясах. Вона пояснює, що остаточне рішення про неможливість видачі завжди ухвалює держава, на території якої перебуває підозрюваний, і Україна в таких запитах акцентує увагу саме на тому, що людина переховується не від війни, а від кримінальної відповідальності.
Щодо аргументів захисту, Діденко зазначає, що часто вони базуються на високому соціальному статусі підозрюваного, наявності ресурсів для користування послугами досвідчених адвокатів та застосуванні положень Європейської конвенції про захист прав людини. Суди в інших країнах оцінюють ці аргументи, і іноді вони стають перешкодою для екстрадиції, оскільки більшість країн надає пріоритет безпеці та правам людини. У цьому контексті війна створює додаткову складність, адже вона формально підсилює аргументи захисту щодо загрози життю та здоров’ю.
Серед інших поширених аргументів, які наводять адвокати, є місце утримання особи, стан приміщень, де вона перебуватиме, а також умови, що відповідають європейським стандартам, зокрема площа на одну особу. Діденко пояснює, що українська сторона надає гарантії безпеки та відповідність стандартам утримання, а також активно реагує на будь-які претензії щодо минулих порушень, демонструючи покращення умов і дотримання законодавства. Додатково захисники підозрюваних іноді апелюють до родинних зв’язків або стану здоров’я, проте міжнародні практики дозволяють ефективно перевіряти ці твердження та оцінювати їх реальність.
За словами Діденко, екстрадиція топ-корупціонерів також ускладнена через заяви про політичне переслідування, однак Україна доводить, що підозри стосуються конкретних злочинів, передбачених кримінальним законодавством обох країн, і не мають політичного характеру. Діденко зазначає, що міжнародний механізм для колаборантів та зрадників розвивається повільно, оскільки злочини такого типу пов’язані з політичним контекстом і воєнним станом, а країни часто не сприймають їх як кримінальні правопорушення для Інтерполу.
Вона роз’яснює, що застосування статті 3 Статуту Інтерполу, яка забороняє оголошувати розшук через політичні мотиви або війну, ускладнює видачу українських громадян, які зрадили країну. Проте існують альтернативні механізми, зокрема заочне засудження, прямі запити на видачу при встановленні місця перебування особи, а також універсальна юрисдикція, яка дозволяє іншим державам розслідувати та засуджувати воєнні злочини, скоєні на території України. Діденко наводить приклад справи Яна Петровського, який був засуджений у Фінляндії за злочини, скоєні на сході України.
Вона пояснює, що співпраця з іншими державами здійснюється у різних форматах: міжнародно-правова допомога, спільні слідчі групи та оперативний обмін інформацією. При цьому свідчення потерпілих можуть надаватися онлайн через відеоконференції, а переклад забезпечує країна, де відбувається судовий процес, що значно спрощує процедури.
За словами посадовиці, з 2022 по 2023 роки відмови у видачі підозрюваних через війну становили приблизно 56 відсотків, але завдяки гарантіям безпеки та активній роботі з іншими країнами цей показник знизився до близько 20 відсотків. Діденко наводить приклад практики Верховного Суду України, коли підсудність змінили на західну частину країни для забезпечення безпечного утримання підозрюваного, що стало прецедентом для подальших процедур екстрадиції.
Вона розповідає, що з початку повномасштабного вторгнення на стадії досудового розслідування було направлено майже 800 запитів про екстрадицію, додатково ще 460 запитів щодо тимчасового арешту громадян РФ, а частка запитів щодо корупційних правопорушень становить майже 200, з яких близько половини вже задоволені. Загалом Україна за кордоном розшукує приблизно 1200 осіб.
Діденко зазначає, що певні країни, наприклад Австрія, через особливості своєї правової системи дозволяють оскаржувати кожне рішення, що ускладнює швидку екстрадицію, і приводить приклад успішної співпраці у тристоронніх слідчих групах між Францією, Монако та Україною для ефективного притягнення до відповідальності підозрюваних. Україна діє виключно в межах законних механізмів і координує всі етапи, від досудового розслідування до виконання судових рішень, спільно з Міністерством юстиції, Нацгвардією, ДБР та міжнародними експертами.
Ірина Діденко також розповіла про альтернативні підходи до воєнних злочинців, коли Інтерпол не може виставити «червону картку», і пояснює, що Україна активно користується іншими міжнародними механізмами, включно з Любляно-Гаазькою конвенцією та рішеннями Міжнародного кримінального суду. Вона наголошує, що навіть за складних умов війни та політичного тиску Україна прагне забезпечити прозорість, безпеку та ефективність екстрадиційних процесів, і результати вже є у конкретних кейсах, включно з відшкодуванням завданих збитків.
“Подолати статтю 3 статуту Інтерполу і заборону міждержавної роботи по воєнних злочинах поки що дуже складно. Але за що я люблю міжнародне право, так це за те, що у нас є альтернативні механізми. Ви зараз гарний приклад навели – оперативні працівники на своєму рівні здійснюють співпрацю з Європолом, з країнами Євросоюзу. І якщо їм вдасться на території Європи встановити такого злочинця, тоді ми зможемо застосовувати інші механізми. Це, наприклад, може бути запит на видачу. Без Інтерполу Україна просто просить розглянути видачу. Щоб воно пішло до суду і суд виніс своє рішення. Звісно, він теж може послатися на те, що це воєнний злочин і за такі злочини людина не видається, але все ж є надія, що це питання буде розглянуто.
Також у нас є сподівання на Любляно-Гаазьку конвенцію, яка зараз в стадії підписання іншими державами, а потім буде стадія ратифікації. Вона спрямована на те, щоб полегшити роботу саме по воєнних злочинцях. Не було їх раніше так багато, не стикалось міжнародне право з такою кількістю воєнних злочинів. І зараз ці механізми вже підтягуються під реалії, які склалися.
Є ще варіант – це рішення третіх судів. Якщо третя країна в себе порушить справу, буде розслідувати і переслідувати особу, за її запитом поставлять “червону картку”.
Окрім того, рішення Міжнародного кримінального суду обов’язкове до виконання. І Інтерпол на них реагує теж.
Тому працюємо і шукаємо рішення залежно від конкретного кейсу. Для нас це дуже важливо”, – резюмувала Ірина Діденко.
