Чи виліковна корупція в Україні: роздуми Геннадія Друзенка у порівнянні з досвідом США

Корупція в Україні є системною хворобою, яка впродовж десятиріч вкоренилася в державному управлінні, політиці, бізнесі та навіть у щоденній культурі взаємин між громадянами й інституціями. За понад тридцять років незалежності Україна неодноразово проголошувала курс на боротьбу з цим злом. Однак незважаючи на створення нових антикорупційних органів, ухвалення десятків законів та участь у міжнародних ініціативах, корупція залишається визначальним фактором у суспільному житті.

Влада змінюється, але рівень довіри до неї незмінно низький. За останніми опитуваннями, понад 87% українців переконані, що корупція в країні досягла критичного рівня. Ця недовіра — не лише реакція на окремі скандали. Вона — результат глибокого розчарування в можливості змін. Водночас історія знає приклади країн, які змогли вирватися з цієї пастки. Один із таких прикладів — США, які наприкінці ХІХ століття теж були пронизані корупцією, але зуміли зламати хребет системі патронажу та хабарництва.

Геннадій Друзенко, волонтер і політичний аналітик, ставить питання максимально чітко: чи виліковна корупція в Україні? І одразу відповідає зустрічним порівнянням — а чи виліковний алкоголізм? Для нього це — хвороби одного порядку: обидві мають глибокі психологічні, соціальні та поведінкові корені, але обидві можуть бути подолані.

Він переконаний, що все залежить від волі, чіткої постановки завдання і, що важливо, — досвідченого фахівця, тобто «лікаря». І тут Друзенко звертається до історії США. Він наводить уривок з книжки «Парадокс процвітання. Як інновації можуть вивести нації з бідності», де описано корумповану систему Сполучених Штатів ХІХ століття. За його словами, тогочасні американські державні структури дуже нагадували нинішні уряди бідних країн: чиновники брали відкати й хабарі як від підприємців, так і від нелегального «бізнесу», а боси — неформальні лідери політичних машин — контролювали політику, поліцію, комунальні служби й навіть вивезення сміття. Ці боси, зауважує він, купували голоси бідних виборців.

Друзенко наголошує: хіба це не нагадує ситуацію в Україні? Однак американцям вдалося вийти з цього зачарованого кола. У ХХ столітті США стали провідною країною світу, символом успіху та мрії для мільйонів.

Саме тому, коли йому кажуть, що в Україні неможливо подолати корупцію або примусити владу служити суспільному інтересу замість приватного збагачення, він не вірить у це. Такі твердження, за його словами, — це все одно, що вважати пияцтво вироком. Насправді ж — так, кинути пити важко, але можливо. І тут діє та сама формула: довготривала воля плюс стратегія. Корупція, наголошує він, — це таке саме рабство, як і алкогольна або наркотична залежність. І з нього можна вирватися.

Аналітик стверджує, що, перш за все, люди мають повірити в те, що свобода — не міраж, не фантазія, а цілком реальна мета, за яку варто боротись. Що чесний уряд — не порожні передвиборчі обіцянки, а мета, за яку варто вкладати сили, зусилля і довіру. Що не всі політики однакові — і цей скепсис, який знецінює будь-які зусилля, треба долати.

Для подолання корупції, стверджує Друзенко, необхідно не тільки дуже захотіти змін, а й знайти досвідченого «лікаря», довіритись йому (чи їй) і почати процес «лікування». Це складний шлях, але реальний. І головне — вірити, що зміни можливі. Бо, як він підкреслює, найбільший ворог України — не корупція, а безнадія.

На завершення Друзенко нагадує, що українці вже не раз дивували світ — своїм героїзмом, здатністю до опору й самопожертви. Саме тому настав час, коли ми маємо здивувати самих себе. Він пропонує замість електоральної монархії  побудувати справжню Res Publica, тобто спільну справу вільних громадян.

Геннадій Друзенко не вдається до гасел і не пропонує чарівних рішень. Його позиція є закликом до дорослої відповідальності, до тверезої оцінки себе і своєї держави. Він бачить у боротьбі з корупцією процес довгий, важкий, але такий, що має починатися з віри — у можливість змін, у силу волі, у силу правди. І в цьому він вбачає  реальний шанс на одужання — як у країни, так і в кожного громадянина.