У вересневому календарі українських пам’ятних дат є день, який завжди нагадує про тих, хто боровся не на передовій, а в лісах, селах і містах, створюючи невидимий для окупантів фронт спротиву. 22 вересня в Україні відзначають Національний день партизанської слави — нагоду згадати учасників партизанського та підпільного руху, чиї дії під час Другої світової війни стали символом народної відваги й витривалості. У сучасних умовах, особливо після початку повномасштабного вторгнення Росії, цей день виходить за межі звичного історичного формату й перетворюється на дзеркало нинішньої боротьби. Інтерес до досвіду неформального опору зростає, адже він починає сприйматися не лише як елемент минулого, а як актуальний ресурс для розуміння того, як суспільство може організовуватися у відповідь на загрози. День партизанської слави сьогодні стає не лише актом ушанування пам’яті, а й приводом для осмислення того, як змінюється ставлення до партизанського руху і чому його значення знову набуває особливої ваги.
Як з’явився День партизанської слави і чому він досі важливий
Партизанський рух в Україні під час Другої світової війни охопив сотні тисяч людей, які в складних і часто небезпечних умовах намагалися чинити опір окупації. За підрахунками дослідників, приблизно 230 тисяч українців входили до лав партизанів і підпільників, серед яких більшість (близько 59% ) становили саме українці. Водночас різноманітність учасників за національним складом та політичною приналежністю свідчать про те, що цей рух не можна зводити до єдиного ідеологічного або етнічного наративу. Так дві третини партизанів не мали жодної партійної належності, що підкреслює широту залучення населення до боротьби.
В організаційному плані рух був масштабним, оскільки на території України діяли понад 46 партизанських з’єднань і близько двох тисяч різних загонів і підпільних груп. Це свідчить про те, що спротив мав не лише централізований характер, а й численні локальні прояви, які іноді діяли автономно. Така розгалуженість була і перевагою, і викликом, адже у різних регіонах умови, завдання та взаємодія з цивільним населенням значно відрізнялися.
Втрати партизанів були суттєвими, так як за різними оцінками, в Україні загинуло від 5 до 50 тисяч учасників руху. Окрім безпосередніх втрат, партизани стали причиною жорстоких каральних акцій з боку окупантів. Відомим прикладом стала трагедія в селі Корюківка на Чернігівщині, де у відповідь на дії партизанів було вбито понад 6,7 тисяч мешканців. Ці факти нагадують про складність і неоднозначність партизанської війни, бо вона не була позбавлена жертв серед мирного населення.
Загалом статистичні дані дають змогу побачити партизанський рух не як абстрактний символ минулого, а живу, складну історію сотень тисяч людей з різним досвідом і мотиваціями. Ця різноманітність і масштабність роблять тему особливо актуальною для розуміння як історичних подій, так і сучасних форм спротиву, які знову стають частиною реальності в умовах нових викликів для України.
До початку 2000-х років пам’ять про партизанський рух в Україні залишалася частиною радянської історичної спадщини. У публічному просторі це означало офіційне визнання героїв, радянську символіку, архіви під грифом «таємно» і майже повну відсутність альтернативної оцінки. Хоча Друга світова війна залишалася однією з ключових тем у державному наративі, саме партизанський спротив був поданий однобічно як успішна, централізована ідеологічно правильна форма боротьби, без глибокого аналізу її реального характеру, регіональних відмінностей і суперечливих моментів.
У 1990-х роках, після здобуття незалежності, Україна почала шукати власні підходи до вшанування пам’яті Другої світової. Проте протягом першого десятиліття незалежності ця робота просувалася повільно, оскільки тривала економічна криза, зміна політичних еліт, відсутність консолідованої історичної політики впливали негативно на цей процес.
В ті часи пріоритетами були зовсім інші питання, які простягалися від стабілізації державності до реформування інституцій. На тлі цих процесів тема партизанського руху, хоч і була присутня в публічному просторі, але так і не стала предметом глибшого переосмислення.
Зрушення відбулося на початку 2000-х, коли 30 жовтня 2001 року Указом Президента України Леоніда Кучми № 1020/2001 було встановлено Національний день партизанської слави, який відзначається щорічно 22 вересня. Сам вибір дати не випадковий, адже саме цього дня 1941 року в Путивлі на Сумщині почав формуватися один із перших організованих радянських партизанських загонів під командуванням Сидора Ковпака. З цього моменту розпочалася масштабна активізація партизанської боротьби на території окупованої України.
Слід зазначити, що запровадження свята мало кілька цілей. Передусім, держава мала на меті офіційно визнати внесок учасників партизанського і підпільного руху в боротьбу проти нацизму. Також це був сигнал про готовність держави формувати власну модель пам’яті, частково відходячи від радянських шаблонів, але при цьому не заперечуючи сам факт боротьби. Указ президента ніс в собі символічне значення, оскільки він визнавав партизанів частиною української історії, а не лише радянської.
Партизанський рух в Україні не був однорідним, так як включав радянські формування, локальні ініціативи, навіть націоналістичні групи, які не завжди координувалися між собою й мали різні цілі. У деяких регіонах відносини між партизанами і цивільним населенням були напруженими. Також залишалося питання щодо спрямування дій партизан саме на захист українського населення, а не реалізацію інтересів радянської держави.
Після 2014 року, з початком війни на Донбасі, а згодом, повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році, значення Дня партизанської слави поступово змінюється. Партизанський спротив перестає бути виключно темою минулого, і досвід боротьби на окупованих територіях знову стає реальністю. З’являється нова форма осмислення теми через призму сучасного опору в тимчасово окупованих регіонах, з використанням навичок самоорганізації, саботажу, координації з військовими. Слово «партизан» знову входить у щоденний вжиток, але вже в нових обставинах.
Попри офіційний статус, День партизанської слави залишається малопомітним у публічному календарі пам’ятних дат. Він не супроводжується масовими заходами, медіакампаніями чи масштабною інформаційною підтримкою, як-от День Незалежності або День Героїв Небесної Сотні. Частково це пояснюється тим, що тема партизанського руху залишається складною для широкої аудиторії, адже її важко подати без ідеологічного нашарування, а сам образ «партизана» тривалий час був прив’язаним до радянської пропаганди.
Сучасна молодь часто сприймає цей період через фрагменти шкільної програми або кіно, де події подаються спрощено. У багатьох випадках знання про партизанський рух обмежуються кількома іменами на зразок Сидора Ковпака чи Олександра Сабурова. При цьому глибший аналіз прикладів локального спротиву без централізованого керівництва лишається поза фокусом освітнього і медійного наративу.
Слід зазначити, що зараз партизани ведуть ризиковану й водночас стратегічно важливу діяльність. Особливість сучасних українських партизанів полягає в тому, що вони діють у цифрову епоху. Якщо у ХХ столітті зв’язок тримався на кур’єрах, радіостанціях і явках, то нині значна частина інформаційного обміну відбувається через захищені месенджери й спеціальні програми. Сучасні технології дозволяють швидко передавати дані про пересування військової техніки, влаштовують диверсії на складах боєприпасів чи залізничних вузлах, координувати удари і навіть створювати ілюзію присутності там, де фізично людей може не бути. Це надає руху особливу мобільність і робить його менш вразливим до традиційних методів контррозвідки.
Не менш важливою є й соціальна база для такого спротиву – партизанський рух на окупованих територіях тримається на готовності місцевого населення співпрацювати, надавати інформацію, прихисток чи ресурси. Цей фактор перетворює сучасних партизан на елемент ширшої мережі громадянського опору, в якій кожен мешканець потенційно може стати учасником, навіть якщо його роль обмежується передачею кількох фотографій із телефона.
Для ветеранів і старшого покоління це свято залишається символом визнання. Частина з них, або їхні родини, мають прямий зв’язок із учасниками партизанського руху. Водночас, для нових поколінь українців, які формуються в умовах війни, День партизанської слави поступово перестає бути лише про Другу світову. Він починає асоціюватися з ширшим поняттям громадянського спротиву, з готовністю до дії в умовах окупації, з усвідомленням, що оборона стосується не лише військових, а й суспільства в цілому.
Однак ці зміни відбуваються повільно і не завжди системно. У шкільній програмі ця тема часто згадується фрагментарно, без обговорення її сучасного значення. У публічному просторі немає сталих форматів, які допомагали б вести складну, але важливу розмову не про героїзацію, а про досвід, помилки, етичні межі і роль окремої людини в умовах війни.
Тому одне з головних завдань сьогодні полягає у можливості перевести пам’ять з формального рівня в усвідомлений і не лише вшанувати минуле, а й поставити його в контекст теперішнього. Не варто говорити про подвиг як щось абстрактне, а шукати в історії ті механізми, які сьогодні можуть бути корисними для суспільства.
Другий фронт на українській землі: від перших партизанських загонів до масштабних операцій
Організація руху опору в Україні у 1941–1942 роках була справжнім випробуванням на витривалість і винахідливість. Після початку німецького вторгнення у прифронтовій зоні почали з’являтися «винищувальні батальйони», що являли собою своєрідних охоронців тилу, які формувалися з добровольців, переважно людей, що з різних причин не могли служити у регулярній армії.
Їхнім завдання було боротися зі шпигунами, диверсантами та криміналом, а також підтримувати порядок у тій хаотичній атмосфері війни. Однак, після стрімкого відступу Червоної Армії багато таких батальйонів опинилися на окупованій території між двох вогнів, оскільки була втрачена підтримка з тилу, вівся жорстокий нагляд німців, а місцеве населення втрачало віру у радянську владу.
Деякі з членів цих батальйонів зуміли піти у підпілля, але багато хто був викритий і розстріляний або завербований гестапо. Тим не менш, виживши підпільники поступово налагоджували зв’язки з командуванням Червоної Армії, що перебувала вже на східних рубежах, і почали формувати партизанські групи. Ці загони поступово зростали, поповнюючись як червоноармійцями, які потрапили в оточення, так і місцевими мешканцями, котрі прагнули чинити опір окупантам. Серед партизан, було багато колишніх військових, які втекли з полону або загубилися в хаосі фронтових боїв.
Встановлення фашистського окупаційного режиму на українських землях викликало стрімке зростання партизансько-підпільного руху, який став однією з форм опору загарбникам. Організаторами цього руху здебільшого виступали комуністи, які спиралися на директиви Раднаркому СРСР та Центрального комітету ВКП(б), зокрема на постанову від 18 липня 1941 року, що закликала до організації боротьби у тилу ворога. Однак у перші місяці війни ці документи мали обмежений вплив, а рух залишався переважно стихійним.
Перший етап партизанської діяльності від початку війни до кінця 1942 року характеризувався пошуком форм і методів боротьби. Партизани діяли переважно в невеликих групах, часто без чіткої координації. Відсутність узгодженої військової доктрини для партизанських формувань та жорсткі каральні дії окупантів ускладнювали їхню діяльність. У цей період кількість підпільних організацій значно зменшилася, а багато загонів припиняли існування через втрати або зради.
Перелом стався у травні-червні 1942 року з утворенням Центрального та Українського штабів партизанського руху, які взяли на себе координацію дій і посилили взаємодію між загонами. З’явилися добре озброєні партизанські з’єднання під керівництвом таких командирів, як Сидір Ковпак, Олександр Федоров, Олександр Сабуров і Микола Наумов, які розпочали масштабні рейди у тилу ворога.
Другий етап «стабілізації» тривав від кінця 1942 до середини 1943 року. Партизани не лише здійснювали диверсії, а й контролювали окремі райони, завдаючи суттєвих ударів по транспортній інфраструктурі окупантів. За 1943 рік було підірвано тисячі ешелонів і залізничних мостів, що істотно знизило ефективність постачання ворога. Рейди партизанських з’єднань охоплювали великі території, перетинаючи кілька областей і підриваючи окупаційну владу.
Третій, найактивніший період тривав до завершення війни. Партизани проводили широкомасштабні операції, тісно співпрацюючи з Червоною армією, що допомагало забезпечити успішне звільнення окупованих територій. У партизанських загонах діяли досвідчені розвідники і диверсанти, зокрема Микола Кузнєцов, який працював під прикриттям у глибокому тилу ворога. В цей час з’явилися й масштабні формування, як-от І Українська партизанська дивізія під командуванням Петра Вершигори.
Підпільний рух також відігравав важливу роль. Організації на кшталт «Партизанська іскра», «Молода гвардія» та інші вели боротьбу на окупованих територіях, здійснюючи диверсії, визволення полонених і атаки на колаборантів. Загальна чисельність підпільників сягала близько 100 тисяч.
Відповідь на партизанський рух у німецькому командуванні була масштабною, оскільки на боротьбу з партизанами було кинуто близько 10% усієї військової сили Східного фронту. Спершу партизанський рух був фрагментованим і нечисленним, але завдяки створенню централізованих органів керування, координації дій та підтримці населення він став справжнім другим фронтом, який відіграв важливу роль у перемозі над фашизмом.
Вагомість внеску українського народу в цю перемогу підтверджують і численні факти, адже тоді у лавах Радянської Армії воювали близько 6 мільйонів українців, з яких половина загинула, а серед живих, інвалідами стали майже стільки ж. Понад 2 тисячі українців вшановано званням Героя Радянського Союзу, зокрема 32 двічі, а льотчик Іван Кожедуб — тричі. З приблизно 7 мільйонів бойових нагород, вручений за час війни, близько 2,5 мільйона дісталися українцям. Партизанські та підпільні загони України отримали майже 63,5 тисячі нагород із загальних 152 тисяч. Українці очолювали більше половини фронтів і брали активну участь у русі опору не лише на власній території, а й у Західній Європі.
Тож не варто сприймати Національний день партизанської слави як просто дату в календарі, адже це нагода зупинитися й усвідомити, що означає бути вільним і наскільки могутньою є сила суспільства, яке не здається навіть у найтемніші часи. Партизанський рух слугує живим уроком про те, як люди у різних регіонах і за різних обставин об’єднувалися, діяли на власний розсуд, боролися за право на гідність і свободу. Сьогодні, коли Україна знову стоїть перед обличчям агресії, цей досвід стає символом і реальним інструментом виживання та опору.
Вшановуючи пам’ять партизанів, ми згадуємо героїчні сторінки війни і роздумуємо над тим, що свобода ніколи не приходить без ризику і втрат, а спротив часто є тихою, майже непомітною працею кожного. У цій «невидимості» криється справжня сила тих, хто вмів бути людиною, коли здавалося, що весь світ проти. Важливо винести з цього урок для сучасності, побачити у пам’яті про партизанів складний, неоднозначний досвід, що дає відповіді на виклики сьогодення. Від цього залежить не лише наше розуміння минулого, а й майбутнє країни, яка знову бореться за право бути собою.
