10 червня світ відзначає Міжнародний день геральдики, яка зародилася у Західній Європі приблизно між 1120 і 1150 роками, а згодом розрослася в розгалужену мову форм, барв і знаків, здатну артикулювати цілий пласт ідентичності. Її поява пов’язана з розвитком лицарства, хрестовими походами та зміною військового спорядження. Для сучасної України геральдика є не пережитком аристократичного минулого, і не декоративною прикрасою офіційних бланків. Це жива тканина наративу, в якій кожен герб, кольоровий штрих чи графічна деталь стає інструментом самовизначення, політичної заяви, нагадування про спадкоємність боротьби. Від міських гербів до емблем військових частин геральдика сьогодні проявляється як історична традиція, а також засіб, через який суспільство артикулює свої сенси. І сьогодні ми згадуємо не лише минуле, а говоримо про наше сьогодення, яке формується під впливом символів з глибоким значенням.
Як все почалося
Слово “геральдика” походить від латинського слова “heraldus ”, що означає “оповісник” або “глашатай”. Це слово стосується людей, які повідомляли про знаки, герби та правила їх використання. Традиція відзначення Міжнародного дня геральдики з’явилася не в глибокому середньовіччі, як можна було б припустити, а зовсім нещодавно. Це свято заснували у 2013 році, обравши символічну історичну подію як прив’язку до дати: саме 10 червня 1128 року англійський король Генріх І Боклерк під час церемонії посвяти в лицарі вручив своєму майбутньому зятю Жоффруа Плантагенету щит, прикрашений трьома парами золотих левів. На думку багатьох істориків, саме цей подарунок став одним з перших задокументованих гербів у європейській історії. У XII столітті геральдика виконувала суто практичну функцію — розпізнавання союзників у хаосі бою. Однак поступово вона перетворилася на систему зі своїми законами, естетикою та навіть мовою — блузоном (спеціальним способом опису гербів, який дозволяє точно передавати їхнє зображення словами – ред.).
Як правило, у масовій уяві геральдика асоціюється з чимось вишукано-ритуальним або ж архаїчним — лицарі, династії, старовинні щити. Втім, за цією візуальною мовою криється вкрай точна система знаків, обмежень і символічних смислів. Вона не лише має суворі канони, а й служить своєрідним паспортом приналежності, ідентичності й навіть політичного статусу. У гербах кожен колір, фігура, лінія мали і мають своє значення: від родового походження до релігійних переконань або територіальних претензій. І хоча сьогодні ми рідко задумуємося про ці деталі, вони залишаються візуальними маркерами історичної пам’яті та належності.
Геральдичні кольори поділяються на метали (золото — жовтий, срібло — білий) і емалі (червоний, синій, чорний, зелений, пурпуровий). Їх не можна змішувати як заманеться: наприклад, метал не можна класти на метал, а емаль — на емаль. Крім цього, герби мають мову: наприклад, лев символізує мужність і силу, орел — владу, лілія — шляхетність, а меч — військову доблесть. При цьому комбінація символів творить складний наратив — так звану геральдичну легенду. Жінки мали свої герби, часто з заокругленим або ромбічним щитом, без шолома — щоб відрізнити жіночу геральдику від військової.
Форми щита вказували також на географію: французький, італійський, іспанський, німецький варіанти мали різні пропорції. Шолом був не просто прикрасою, навіть, його положення (у профіль, анфас, опущений чи з піднятим забралом) свідчив про ранг власника. Прикраси довкола герба — щити, намети, мантії — мали суворе розмежування за статусами. Існує, навіть, геральдичний “кодекс” жестів. Наприклад, якщо на гербі зображений лев, стоячи на задніх лапах, то він символізує хоробрість. А лев, який лежить, є втіленням миролюбності. Взагалі символіка тварин має дуже глибокий сенс. Так неважко здогадатися, що лев втілює в собі образ сили й влади, орел символізує духовну піднесеність, а вовк – відданість, кін же був символом шляхетності й свободи. Драконів зображали як знак захисту або могутньої сили в залежності від регіону. Герби мали не лише лицарі, а й жінки. Проте в них вони були не на щиті, а на ромбоподібному тлі і символізували скромність.
Пізніше геральдика стала підґрунтям для вексилології — науки про прапори. У багатьох випадках саме герб був основою для створення прапора міста, держави або династії. Він пережив королівства, війни, імперії, потім адаптувався, перетворившись з лицарських щитів на міські герби, університетські емблеми, логотипи компаній.
Геральдика виникла не як декорація, а практичний, суворо регламентований інструмент, глибоко пов’язаний з правом. У ХІІ столітті, під час Хрестових походів, необхідність впізнаваності воїна в обладунках породила потребу у фіксованих знаках на щитах. Згодом герб став знаком спадковості, феодального статусу, права на землю. Цікаво, що герби не виникали спонтанно, їх надавали монархи або геральдичні колегії. Малюнки затверджувалися офіційно, а сам герб вважався правовим документом, що входив до реєстрів. Будь-яке несанкціоноване копіювання або використання герба прирівнювалось до фальсифікації, і могло мати юридичні наслідки. Наприклад, у Франції чи Англії подібні вчинки могли завершитися позбавленням дворянського титулу.
Важливо знати, що самостійно створити герб з геральдичної точки зору неможливо. Якщо він не затверджений відповідною інституцією або наданий монархом (в історичному контексті), то буде сприйматися лише, як умовна стилізація. Цікаво, що в Україні останні роки інтерес до геральдики зростає. Пошук локальних символів, створення гербів громад після децентралізації, інтерес до родових знаків вказують на те, що геральдика не є мертвою дисципліною. Вона живе, поки ми шукаємо візуальні способи виразити, ким ми є.
Українська геральдика: леви, козаки і трохи здорового хаосу
Українська геральдика є дуже цікавою, бо історія у нас не прямолінійна, а з поворотами, як карпатська дорога. В Європі герби почали з’являтись у XII столітті, адже лицарям треба було якось вирізняти себе на полі бою. Українські землі теж не стояли осторонь. Але є нюанс: ми були під впливом одразу кількох культур — Русі, Литви, Польщі, Криму, а згодом — Австро-Угорщини та Російської імперії. У результаті наші герби мали вигляд міксу ідеологій, стилів і навіть алфавітів. Почнемо з тризуба. Він був знаком князів Рюриковичів, який ще Володимир Великий карбував на монетах у Х столітті. Але це ще не герб у класичному розумінні. Це радше особистий символ, на кшталт підпису або печатки.
Після приєднання українських земель до Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, з’явилася класична геральдика у вигляді щитів, кольорів, тварин, шоломів та промовистих девізів. Шляхта мала свої герби, які часто походили з польських або литовських. Наприклад, герб “Погоня” із зображенням лицаря на коні став популярним і в українських родів. А потім прийшли козаки і додали в геральдику трохи дикого духу. Наприклад, добре всім відомий герб Війська Запорозького із зображенням козака із мушкетом хоча і був простим, але дуже ефектним та легковпізнаваним. Цей герб, до речі, живе досі, ставши основою емблеми сучасного українського війська.
У міст теж були свої герби, як от у Львів є герб з зображенням лева, що виходить із брами, який символізує силу та захист. Брама ж вказує на оборонні функції міста. На гербі Києва зображений архангел Михаїл з мечем. Це один з небагатьох гербів з релігійним образом як головним символом. Герб Харкова взагалі являє собою справжню історію, зашифровану у кольорах і символах, яка розповідає про дух міста, його минуле, теперішнє і навіть трохи про майбутнє. Зелений щит, який є основою герба, одразу кидається в очі. Зелений колір символізує не тільки життя й молодості, а ще й натякає на багату сільськогосподарську спадщину Харківщини. У цьому кольорі поєднані надія, розвиток, свіже дихання природи й родючі поля, які з покоління в покоління годували край.
По центру герба розташована справжня міфологічна загадка: золотий кадуцей, жезл Гермеса. Дві змії, що обвиваються навколо жезла з крилами, виглядають ніби з античної легенди, але тут вони означають дещо дуже практичне: торгівлю, мир, мудрість і підприємливість. Все те, чим Харків завжди славився. Це місто, де поєднуються знання і бізнес, інтелект і дія. Поруч примостився ріг достатку, наповнений дарами природи: фруктами, колоссям, символами щедрості й добробуту. Це ніби натяк на те, що Харків не тільки розумний і діловий, а ще й щедрий, відкритий та родючий. Історія герба сягає ще 1781 року, коли Харків отримав свою першу офіційну символіку і став центром однойменного намісництва.
Звісно, з того часу зображення змінювалося, адаптувалося до різних епох, але сучасна версія, затверджена у 1995 році, дуже вдало зберігає історичну вагомість. Вона немов містить у собі повагу до минулого і водночас виражає прагнення до майбутнього. Існує також повний варіант герба з розкішними декоративними елементами. Тут можна побачити колосся, шестерню, книгу, що уособлюють Харків як центр науки, техніки й освіти. Під гербом розташовано девіз: “З добром до людей”. Ця лаконічна, але глибока фраза є справжнім кредо міста: жити, творити, розвиватися завжди з відкритим серцем.
У геральдиці СРСР зображувалися шестерні, колоски, зірки, серпи й молоти. Суть таких зображень полягала не в родовитості чи історії, а у прославлянні виробництва та праці. Деякі міста переробляли свої герби під індустріальний стиль: шахтар з лампою, домна, трактор. У гербах усіх союзних республік СРСР використовувалися спільні елементи — серп і молот, червона зірка (яка з’явилася на гербі РРФСР лише у 1978 році), зображення сонця та колосся. Ці символи комуністичної ідеології доповнювалися зображеннями сільськогосподарської продукції, характерної для кожної республіки: бавовни — в середньоазійських, пшениці — в Україні й Казахстані, винограду — в Молдові. Обов’язковою частиною кожного герба було гасло З добром до людей “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, подане двома мовами — державною мовою республіки та російською.
Після незалежності Україна повернулась до гербової теми з новим інтересом. Всі чудово знають ще з шкільних часів, що наш малий герб має вигляд тризуба із зашифрованим словом “воля”. А от великий герб ще і досі знаходиться в процесі створення. Його обговорюють уже 30 років і ще не домовились, яким же він має бути. У незалежній Україні герби затверджуються рішеннями місцевих рад або Указами Президента. Але частина гербів, як правило, у міських громадах, часто суперечить геральдичним нормам. Інколи можуть бути використані заборонені поєднання кольорів, невпорядковані фігури, випадкові символи. В такому разі страждає не лише зовнішній вигляд герба, а взагалі, втрачається сенс.
Наприклад, у багатьох сучасних гербах українських селищ трапляються символи, які мають радянське походження, або взагалі не мають пояснення. Сюди ж додаються сучасні емблеми у вигляді ластівок, комп’ютерів чи пшеничних полів, які не мають статусу геральдичних фігур. Насправді, існують чіткі правила, які не можна порушувати, якщо ми говоримо не про “логотип”, а про герб. Так, не дозволяється поєднувати метал із металом або колір із кольором. Наприклад, червоний на синьому буде вже грубим порушенням. Не можна використовувати неіснуючі у геральдиці фігури, а також “перенасичувати” герб елементами. Цілком зрозуміло, що не можна копіювати чужі герби, навіть стилістично. Всі ці правила не випадкові, бо герб є інструментом ідентифікації. Якщо він нечіткий, заплутаний, нечитабельний або стилістично несталий, то вочевидь він не виконує свою функцію. У середньовіччі це могло коштувати життя.
Геральдика у військовому дизайні
Символіка військових частин ніколи не створюється в ізоляції. Навіть там, де оформлюється як самостійна візуальна система, вона відображає взаємозв’язок з простором, до якого належить підрозділ. В емблемах підрозділів — від батальйонів тероборони до окремих бригад — дедалі частіше з’являються деталі, які неможливо вигадати на рівному місці: старі герби міст, локальні тварини, кольори давніх прапорів, або навіть образи, запозичені з регіональних печаток XVIII століття. Все це не виглядає надмірним або анахронічним. Навпаки, військова геральдика, яка орієнтується на територіальну, стає способом точніше розуміти, хто ми, звідки ми й чому саме ці образи зараз мають сенс.
Слід відмітити, що в країнах НАТО саме територіальна геральдика лежить в основі символіки сухопутних військ, вона визначає її структуру та слугує вихідним пунктом при створенні нарукавних емблем. Схожий підхід характерний і для української армійської традиції: використання гербів міст і регіонів у символіці військових частин має давню історію, що починається ще з доби Гетьманщини.
Ще в другій половині XVIII століття Ніжинський полк використовував у своїх знаменах герб міста. При цьому навіть попри відсутність чіткої стандартизації, візуальні елементи, що позначали сотню або полк, розміщувались на полотнищах за певною логікою, яка враховувала як локальну приналежність, так і загальнополкову субординацію. В окремих випадках герби, які використовувалися на військових прапорах, з’являлися ще до офіційного оформлення міської символіки.
У восьми з чотирнадцяти сотень зображувався фігуративний символ — козак з мушкетом. А з іншого боку полотнищ — локальні знаки, які мали свідчити про належність до конкретної сотні або місця. Частина з них використовувала так званий герб нації, інші — елементи місцевої печатки чи міського герба. І хоча документи не завжди чітко розрізняли, що саме відтворювалось на знаменах, очевидно, що система ідентифікації через герб уже тоді існувала як жива практика.
З проголошенням незалежності Україна почала будувати власну військову символіку з нуля. У 1990-х роках цей процес мав переважно ініціативний характер: командири самостійно ініціювали створення нарукавних емблем, іноді — за участю художників, іноді — в межах командування. Вже на початку 2000-х територіальні й муніципальні елементи стали звичним елементом візуального наповнення військових відзнак, особливо в частинах, дислокованих у Харківській, Львівській, Чернігівській, Івано-Франківській областях. Більше того, сама присутність військових у місті могла стати поштовхом для оформлення його геральдичної символіки. Як, наприклад, у Фастові, де герб затвердили лише після того, як командир місцевої частини наполягав на його включенні до емблеми підрозділу.
Найпоширенішим рішенням стало включення повного герба міста чи області до емблеми частини. Така практика спостерігалася в більш як 50 випадках ще до 2002 року. У деяких випадках використовували лише окремі фігури: зображення архангела Михаїла, лева, брами або інших знаків із локальної геральдики. Такі приклади бачимо в емблемах частин з Києва, Львова, Чернігова, Рави-Руської, Ізяслава, Білої Церкви.
Окремим напрямом є переосмислення історичних емблем попередніх частин. Наприклад, 11-та окрема артилерійська бригада успадкувала візуальні елементи від 26-ї артилерійської дивізії, але в новій версії зображення доповнили гербом Тернопільської області. Подібний принцип використано і для емблеми 347-го вузла зв’язку, де зображення канатів, блискавок і булави доповнює стилізований елемент, що вказує на належність до конкретного регіону.
У 2001 році при Генеральному штабі ЗСУ було створено Воєнно-геральдичну службу, а в 2008 році затверджено методичні вказівки з розробки емблем. Це була перша спроба формалізувати підходи до використання геральдичних елементів у військовій сфері. Документ передбачав низку критеріїв: герби мали відповідати офіційним зразкам, розміщуватись без довільних змін, мати достатні розміри для сприйняття. Заборонялося писати назву міста або області — натомість герб мав «говорити» сам.
Водночас при доопрацюванні вже існуючих емблем часто дотримувалися принципу спадкоємності — зберігали ключові елементи, знайомі військовим, а надмірні деталі, такі як підписи чи декоративні прикраси, прибирали. Важливо також, що емблеми й далі виготовлялися за кошти самих військовослужбовців, тому їхній голос залишався визначальним.
Після початку війни на Донбасі в 2014 році підхід до символіки почав змінюватися. Зросла роль державної ідеї, посилився акцент на єдності. Багато емблем отримали уніфіковані форми, стилістику, пов’язану з офіційною військовою айдентикою. У ряді випадків територіальні та муніципальні елементи поступилися місцем більш узагальненим символам — хрестам, кольорам родів військ, зображенням зброї або спеціальним знакам командування. Герби міст і фігури з них вийшли з обігу або залишились винятком.
Цей процес іноді описують як повноцінний ребрендинг. Він не скасував геральдику як таку, але змінив її статус — з носія локального значення вона поступилася місцем централізованому візуальному стилю. Проте питання співіснування державного символізму й муніципальної ідентичності в армії залишається відкритим, а в окремих випадках — і гострим.
Отже, муніципальна геральдика у військовій символіці є не лише засобом візуального розрізнення частин, а способом вкорінення підрозділів у географію, історію, локальну традицію. Герб на емблемі є часто першим візуальним контактом між частиною й громадянами міста, в якому вона дислокується. Це також спосіб для самих військових зафіксувати власну належність до конкретного простору.
І хоча сучасні виклики потребують уніфікації, ефективної ідентифікації й швидкого впізнавання, у питаннях символіки не варто остаточно відмовлятись від ідеї місця як маркера. Бо ідентичність не зводиться лише до прапора чи герба, вона формується у взаємодії з ландшафтом, пам’яттю, топонімікою й локальними знаками — тими, які часто здаються другорядними, але з часом стають фундаментальними.
Геральдика в епоху дизайну
Цікаво, що символи не зникають навіть у сучасному світі. У добу цифрових логотипів і айдентики герб залишається універсальною мовою впізнавання. Різниця полягає лише в тому, що зараз ми розуміємо його не як елемент статусу, а інструмент ідентичності. При цьому часто зникають кордони між геральдикою і брендингом. Люди замовляють “особисті герби” у дизайнерів, не маючи жодного стосунку до системи. Компанії створюють емблеми, стилізовані під щити, але без дотримання жодних принципів. В такому разі мова вже не йде ні про яку геральдику, а скоріше її подобу. Взагалі, сучасні герби намагаються поєднати історію і сучасність, при цьому десь це виходить, а десь виглядає як логотип. Та загальна тенденція полягає у поверненні до коріння: козацькі символи, княжі знаки, колірна гама на основі прапора.
Водночас існують справжні геральдичні інституції, як от Геральдична комісія при Державному архіві в Україні. Вони фіксують герби, проводять експертизи, дають рекомендації, однак суспільний інтерес до них обмежений. Тоді як у Великій Британії College of Arms досі є впливовою установою, і без його погодження не може бути затверджено жоден герб на території королівства.
Як бачимо, геральдику не можна сприймати як декоративне мистецтво, адже це ціла система символів, суворо вписана в історію права, влади й статусу будь-якої держави. І якщо ми хочемо, щоб сучасні герби в Україні були не просто візуальними прикрасами, а легітимними знаками колективної пам’яті, то нам варто відмовитися від випадкового чи формального підходу до їх створення та використання. Це передбачає як дотримання історичної точності та геральдичних правил, так і розуміння контексту: чому саме цей символ з’явився в цьому місці, яку історію він продовжує, на що натякає і що закладає в майбутнє. Без цього герб перетворюється на декоративний фон, позбавлений зв’язку з місцем, людьми й подіями. Натомість осмислений підхід до геральдики здатен зміцнити місцеву ідентичність, підкреслити тяглість української державності, а в умовах війни ще й задати емоційний і ціннісний орієнтир.
