“Я говоритиму навіть із самим дияволом” – ці слова, сказані колишнім політв’язнем і правозахисником Леонідом Судаленком, звучать як крик душі. Утім вони влучно описують моральну та стратегічну прірву, що розділяє нині білоруську демократичну опозицію.
Понад 1 100 політв’язнів залишаються за ґратами в Білорусі, ще близько 2 800 пройшли через катівні та тюрми після протестів 2020 року. Здавалося б, очевидно, що свобода цих людей має бути першочерговою метою. Та чи виправдано вести перемовини з диктатором Олександром Лукашенком, щоб досягти цього? Особливо, якщо ціна – послаблення санкцій або втрата моральної позиції.
Ми, зокрема, вже писали про проєкт “Беларускі Гаюн” – незалежний інформаційний канал, який зазнав масштабних репресій з боку білоруських і російських спецслужб. Спочатку через публікацію фото та відео інформатори каналу були викриті та заарештовані, а з часом “Гаюн” припинив існування через тиск і переслідування, що демонструє складність роботи незалежних опозиційних медіа в умовах репресій.
Дипломатичний шок: 14 звільнень, тисяча питань
Все розпочалося з несподіваного візиту спецпредставника США Кіта Келлога до Мінська. Після зустрічі з Лукашенком було звільнено 14 політв’язнів, серед них був і відомий блогер і опозиційний кандидат Сергій Тихановський, що здобув славу «незламного».
Цей жест, на перший погляд, став проривом у звільненні людей, що виборювали права і свободи для всіх білорусів. Водночас реакція демократичного табору не була одностайною: частина опозиції сприйняла цей крок як шанс для обережного діалогу, решта – як зраду принципів і сигнал слабкості.
Світлана Тихановська, яка представляє білоруську опозицію за кордоном, подякувала американцям, але водночас наголосила, що Лукашенка потрібно “притягти до відповідальності, а не заохочувати”. Цю двозначність розкритикували навіть колишні соратники, зокрема, Валерій Ковалевський та Іван Кравцов.
Дилема: гуманітарна логіка проти політичного принципу
На перший план вийшло питання пріоритетів: чи варто нині ставити звільнення політв’язнів вище за все – навіть ціною компромісу з диктатурою?
Ексв’язень Кравцов ще у 2021 році просував ідею відокремлення гуманітарних вимог від політичних. Тепер до нього приєдналися колишні міністри тіньового кабінету, родичі політв’язнів та аналітики. Ініціатива “За звільнення політв’язнів” чітко артикулює: вікно для зміни режиму наразі зачинене, і єдине, що можна зробити – рятувати життя.
Проти ті, хто вважає, що така тактика лише зміцнює Лукашенка і його режим та запускає “револьверну систему”: за кожного звільненого ув’язнюють нового. Статистика це підтверджує – з початку 2025 року звільнено 105 в’язнів, але 167 стали новими політв’язнями.
Історичні паралелі: коли свобода мала ціну
Ідея «торгівлі» людьми не нова. У 1980-х Західна Німеччина таємно викуповувала політичних в’язнів у Східної. Румунія часів Чаушеску “продавала” євреїв Ізраїлю, а етнічних німців – ФРН. У 2015 ЄС вже намагався «придбати» послаблення репресій, скасувавши санкції в обмін на звільнення в’язнів. Це мало короткотерміновий ефект, але не змінило системи.
Ці підходи сьогодні згадують як частину дискусії про “макеїзацію” – стратегію покійного міністра закордонних справ Білорусі Володимира Макея, який прагнув лавірувати між ЄС і Росією, торгуючи лояльністю.
Разом з тим, як зауважує історик Александр Фрідман з Університету Дюссельдорфа, жоден із цих прикладів не призвів до лібералізації режимів. Навпаки, вони лише продемонстрували, що демократичні країни готові платити і цим самим узаконювали диктаторів.
Санкції як інструмент чи пастка?
Питання санкцій залишається ключовим. Чи справді їх зняття допоможе врятувати людей або ж лише зміцнить режим і економічно поверне Білорусь до довоєнного стану?
Павло Латушко, заступник Світлани Тихановської, наголошує: санкції – це не самоціль, а важіль тиску. Але знімати обмеження на державні активи чи підприємства, що підтримують війну в Україні, – неприйнятно.
Водночас Ковалевський та його однодумці вважають, що санкції мають бути «розумними»: не шкодити населенню, не руйнувати громадянське суспільство, не штовхати Білорусь у ще глибші обійми Росії.
Європа обпеклася, Америка експериментує
У 2015 році Європейський Союз уже намагався піти шляхом «обережного залучення» білоруського режиму, сподіваючись, що економічна співпраця та дипломатичний діалог можуть стимулювати поступове пом’якшення внутрішньої політики Лукашенко. Після звільнення шести політв’язнів напередодні президентських виборів у жовтні того року ЄС припинив значну частину санкцій проти Мінська, включаючи візові обмеження для високопосадовців та замороження активів.
Цей крок у Брюсселі пояснювали «позитивною динамікою» та спробою створити альтернативу зростаючому впливу Кремля. Дехто побачив у Лукашенкові потенційний контрбаланс до Росії, особливо після анексії Криму у 2014 році. Було активізовано діалог у межах Східного партнерства, відновлено контакти з низкою білоруських відомств, а європейські дипломати навіть розглядали можливість повернення повноцінних економічних відносин.
Однак подальші події доволі оперативно показали, що вчинки Лукашенка не означають стратегічного розвороту. Незважаючи на відсутність нових гучних арештів, репресивна система залишалася недоторканною. Вибори 2015 року відбулися без жодної конкуренції та були визнані недемократичними. Лукашенко використав коротке потепління для покращення іміджу на Заході, паралельно продовжуючи поглиблювати союз із Москвою.
Стратегія – обіцяти одне, діяти протилежно, маневрувати між Заходом та Росією – отримала в експертних колах назву “макеїзація” (від прізвища тодішнього голови МЗС Володимира Макея). Саме він вважався архітектором цієї обережної стратегії лавірування між Заходом і Росією, мета якої – зберегти режим, уникаючи остаточного вибору сторони.
Зрештою, до 2020 року Лукашенко знову розгорнув повномасштабні репресії. У відповідь ЄС відновив і розширив санкції, які охопили фінансовий сектор, авіацію, державні медіа та силові структури.
Сьогодні цей досвід розглядається у Брюсселі як застереження: кожний акт поступливості без реальних гарантій реформ лише зміцнює авторитарну владу. Тому в межах підготовки 18-го пакету санкцій на рівні Єврокомісії не йдеться про жодні пом’якшення – навпаки, розглядаються нові секторальні обмеження, які мають поглибити ізоляцію білоруського режиму разом із російським.
“Європа не хоче раптом наступити на ті самі граблі“, – зазначив один із європейських дипломатів у неофіційному коментарі Euractiv. “Тоді ми повірили, що невеликі вчинки означають стратегічний розворот. Зараз ми розуміємо: Лукашенко – не нейтральний гравець, він – повноцінний сателіт Путіна“.
Внутрішня слабкість опозиції: немає важелів, лише голоси
Попри гучні заяви з Варшави, Вільнюса чи Києва, вплив білоруської опозиції на ситуацію в країні – мінімальний. Жодного інструменту примусу, жодного впливу на внутрішню політику Мінська.
На думку політологині Алесі Руднік, опозиція втратила гнучкість: після адаптації до війни в Україні, їй не вдалося перейти до ефективного реагування на гуманітарну катастрофу в самій Білорусі. Як наслідок – ризик трансформації з політичного суб’єкта в правозахисну організацію.
Лукашенко: “торговець” чи “ловець”?
Звільнення політв’язнів – це аванс чи початок нової гри? Аналітики вважають, що Лукашенко може використовувати це як “жест доброї волі” для нормалізації відносин із Заходом – або просто, щоб виграти час і знизити тиск.
Але вимоги з його боку виглядають карикатурно. “Відкрийте небо – і Нобелівський лауреат Алесь Бяляцький буде вільний“, – натякає лукашенківський посередник Юрій Воскресенський. І йдеться не про політичну вимогу, а про скасування заборони на польоти, запровадженої після захоплення літака Ryanair у 2021 році. Це ще раз підтверджує: у Лукашенка немає наміру торгуватися чесно. Але для кожного звільненого – це може бути останній шанс.
Нагадаємо, що 23 травня 2021 року пасажирський літак Ryanair, який виконував рейс з Афін до Вільнюса, був примусово посаджений у Мінську після повідомлення про “замінування”, яке, як згодом з’ясувалося, було фальшивим. На борту перебували білоруський опозиційний журналіст Роман Протасевич і його партнерка Софія Сапега, яких відразу після посадки затримали спецслужби. Цей інцидент фактично був повітряним піратством, що викликало обурення у ЄС і США.
У відповідь Європейський Союз: заборонив польоти білоруських авіакомпаній у свій повітряний простір та до своїх аеропортів; закрив небо для білоруської авіації, що завдало серйозного економічного удару по режиму; запровадив нові санкції проти відповідальних осіб і структур.
Моральна ціна: ідеї чи життя?
У ситуації, коли 200 політв’язнів визнано такими, що перебувають у зоні ризику смерті, а восьмеро вже загинули в тюрмах, дилема набуває трагічного відтінку. Судаленко сформулював її просто: “Якщо після розмови навіть з дияволом хоча б один політв’язень вийде на волю — я говоритиму з дияволом“.
Це не означає капітуляцію перед диктатурою. Утім вимагає холодного розрахунку, нової стратегії й усвідомлення: в грі з автократом правила диктує не совість, а баланс впливу.
Отже, білоруська опозиція опинилася в ситуації очевидного безсилля: вона має моральний авторитет, але не має інструментів. Має принципи, але платить за них людськими життями. У цій ситуації кожен звільнений стає подвигом, а кожен новий в’язень – нагадуванням, що боротьба за свободу Білорусі ще далека від завершення.
