Війна залишає після себе не лише руїни міст, а й предмети, які можуть убивати десятиріччями після завершення бойових дій. Українські діти вже зараз гинуть або отримують каліцтва через контакт з вибухонебезпечними залишками — уламками боєприпасів, снарядами, мінами, ручними гранатами. У багатьох випадках такі предмети потрапляють у зону дитячого доступу не через випадковість, а через недбалість дорослих, брак контролю або зберігання зброї вдома. Проблема ускладнюється тим, що діти часто не здатні ідентифікувати небезпечний предмет як загрозу — навпаки, вони сприймають його як цікаву річ або гру.
Як боєприпаси стають пасткою для українських дітей
Українські діти все частіше стикаються з наслідками війни. Те, що ще вчора було шкільною дорогою чи стежкою до лісу, сьогодні перетворилося на потенційне місце трагедії. За офіційною інформацією Головного управління протимінної діяльності, з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну до 1 жовтня 2024 року через міни та вибухонебезпечні предмети постраждала 1 041 цивільна особа. З них 99 — діти. Майже кожен десятий випадок — дитяча трагедія. І ця статистика не стоїть на місці: новини регулярно повідомляють про нові підриви. Іграшка, що виявляється вибухівкою, або ж цікава знахідка, яка миттєво перетворює гру на трагедію, вже давно стали реальними історіями українських міст і сіл.
174 тисячі квадратних кілометрів. Саме стільки території в Україні нині класифікується як потенційно небезпечна через замінування. Це одна третина всієї країни. І вона не зосереджена лише в зоні бойових дій. Вибухонебезпечні предмети виявляють у селах, де вже давно не чути пострілів, і навіть у населених пунктах, що здавались безпечними. Понад 110 працівників критичної інфраструктури вже стали жертвами мін, як і десятки водіїв, пенсіонерів, фермерів. Але найбільш вразливими виявилися діти. Вони не мають досвіду, не відчувають небезпеки так, як дорослі. Їхню цікавість неможливо відрегулювати правилами чи попередженнями. ДСНС неодноразово закликала утримуватися від відвідин полів, лісів, лісосмуг та районів, де велися бойові дії. Проте реальність залишається невтішною: навіть ті, хто не порушує цих рекомендацій, можуть постраждати, просто вийшовши на прогулянку чи обробляючи город.
Така жахлива ситуація не має сприйматися як відгуки минулого. Бо це не сліди війни, які залишилися у книжках, а вибухова загроза сьогодення. Дитячі рюкзаки поруч із вирвами, ігрові м’ячі біля понівечених полів, родини, що більше не повертаються до своїх буднів — все це стає частиною повсякденного життя. І допоки кожен клаптик не буде очищено, кожен сантиметр перевірено, жодна дитина не може бути впевненою, що її шлях до школи не обірветься глухим вибухом. Це не просто проблема безпеки, а тиха війна, що точиться після боїв проти найменших і найменш захищених.
Діти та вибухівка: трагедії, що повторюються в мирних дворах
Три роки. Саме стільки прожив хлопчик з села Комісарівка, Миколаївської області. Його життя обірвалося миттєво не під час обстрілу, а просто у власному дворі. Сусідка, п’яна і агресивна після чварів з батьками дитини, повернулася до його дому вже з бойовою гранатою. Вибухнуло одразу, не лишивши жодних шансів на порятунок. Хлопчик загинув одразу, а жінка померла згодом. З її будинку поліцейські винесли понад сотню набоїв до автоматичної зброї. Це не сюжет кримінального фільму, а звичайне українське село. І це лише один з десятків випадків, які щомісяця поповнюють страшну статистику.
8 травня на Харківщині одинадцятирічний хлопчик натрапив на невідомий предмет у полі. Удар, спалах, крик і уламки вибухівки вмить перетворили дитячу цікавість на боротьбу за життя. Хлопчика госпіталізували, медики намагаються врятувати дитину від тяжких поранень. Ще один підліток тринадцяти років підірвався на міні в Сумській області 7 квітня. Він гуляв з другом і штовхнув ногою щось незрозуміле. Лікарі й досі борються за його життя. У січні на Донеччині двоє 11-річних хлопців знайшли вибухівку на околиці Добропілля. Їх доправили до лікарні з пошкодженнями ніг. У листопаді в Ізюмському районі Харківщини постраждали ще двоє дітей — 11 та 12 років. Обидва хлопці зазнали важких травм від вибуху в результаті гри з незнайомим для низ предметом, йшлося про множинні уламкові ураження.
Кожна така історія перестала бути винятком, сьогодні це частина ширшої реальності, в якій ростуть українські діти. Війна залишає після себе не лише зруйновані будинки, а й зброю та вибухівку, яка може чекати під землею роками. Коли поруч опиняється дитина, це перетворюється на ризик, біль і потенційну трагедію.
Гіркий досвід: минуле, що вибухає у дитячих руках
Українські поля, ліси, балки й досі приховують небезпеку, закладену десятиліттями раніше. Після Другої світової війни на території України лишилося сотні тисяч мін, снарядів і бомб, які не вибухнули. З часом про них забували, однак вони до сих пір знаходять своїх жертв, серед яких є діти.
На превеликий жаль, такий гіркий досвід притаманний багатьом країнам.
Понад століття минуло з часів Першої світової, але французька земля досі викидає на поверхню її уламки. У регіоні Верден досі діють заборони на будівництво, сільське господарство та навіть прогулянки через “Червону зону” — ділянки, буквально нашпиговані нерозірваними снарядами, отруйними речовинами й мінами. Діти в цих місцевостях час від часу натрапляють на уламки війни, а фермери змушені викликати саперів кілька разів на рік.
Щороку в Німеччині виявляють до 5 тисяч авіабомб часів Другої світової війни. Більшість із них ховаються під землею в містах. У 2010 році неподалік Ґеттінгена під час спроби знешкодження такої бомби загинули троє саперів. Ще більш тривожні випадки стосуються дітей. У 1994 році в Берліні хлопчик знайшов бомбу в лісі. Вона вибухнула, коли він спробував її підняти.
Після війни 1990-х років країна залишилась однією з найзамінованіших у Європі. При цьому сільські діти неодноразово ставали жертвами мін, залишених на узбіччях та в полях. У 2004 році двоє хлопців загинули в районі колишніх бойових дій, коли гралися біля покинутого будинку. Вони знайшли предмет, схожий на рацію, який виявився протипіхотною міною.
У Камбоджі хоча війна давно закінчилась, але її відлуння чути досі. Країна вважається однією з найбільш замінованих у світі. За оцінками експертів, тут залишилося до шести мільйонів мін і снарядів. У багатьох селах діти виростають, знаючи, що гратися на полі — ризик, однак знання не завжди рятує. Щороку десятки дітей тут втрачають кінцівки або життя через знайдені боєприпаси. У 2015 році троє школярів знайшли міну й намагалися розібрати її з цікавості. Двоє загинули одразу, третій вижив, але залишився без руки.
Після десятиліть воєнних конфліктів ця країна залишається однією з найнебезпечніших для дітей. Мінні поля часто ніяк не позначені. За даними ЮНІСЕФ, у 2020-х щороку в Афганістані фіксують сотні випадків, коли діти гинуть або залишаються каліками через випадкові контакти з вибухонебезпечними предметами. Один із найгучніших випадків, коли група школярів знайшла міну в шкільному дворі. Вони вважали її частиною старого пристрою.
Ці історії різні, але суть одна: війна ніколи не зникає повністю. Вона закопується в землю, чекає в руїнах, ховається серед трави. Дитячі руки не розуміють, що торкаються смерті. І доки останній уламок не буде знайдений і знешкоджений, людство буде платити за свої війни навіть через покоління. В результаті маємо жахливу реальність, коли діти гинуть або зазнають тяжких каліцтв, просто граючись у дворі, шукаючи квітку в полі, стрибаючи в яру. Вибухонебезпечні предмети лежать у землі, чекаючи свого моменту, і цей момент легко знаходить дитину.
Однак чиновники з Міністерства освіти і науки, замість того, щоб терміново запровадити щорічні тренінги, інтерактивні уроки, реальні навчання з мінної безпеки, граються з паперовими реформами. А тим часом вчителі, кожен раз відправляючи дітей на канікули, зачитують їм застарілі норми поведінки на вулиці. Наче міни, гранати, розтяжки — це щось виняткове, що трапляється “десь далеко”, а не просто в нас під ногами. Просвітницькі кампанії, якщо й з’являються, то швидко зникають у паперовій звітності або на сторінках із трьома переглядами. Бюджети розписані, ролики відзняті, звіти здані. Але в школі досі не пояснили дітям, як виглядає протипіхотна міна і що робити, якщо натрапив на підозрілий предмет. Також немає обов’язкових уроків, практичних занять та елементарних інструкцій у підручниках.
Скільки ще має трапитися трагедій, щоб ми зрозуміли реальну вагу небезпеки? Варто пам’ятати просту істину, що всі ці трагедії не стаються тому, що діти необережні. Вони стаються тому, що дорослі лишаються байдужими. Навчити, попередити, пояснити зовсім не складно. На це не потрібно виділяти мільярдів. Потрібна лише воля і турбота з боку держави. І поки її немає, діти будуть платити за цю бездіяльність тілом, кров’ю, життям. Бо хтось вирішив, що профілактика тут зайва, або її можна відкласти “на потім”. Та смертельна небезпека завжди поруч, лишається майже невидимою просто у нас під ногами.
Що має робити держава
У країні, де ведуться бойові дії, а третина нашпигована вибухівкою, немов кекси родзинками, не можна обмежитися загальними фразами та застереженнями, мовляв, “не чіпай підозріле”. Це не інструкція до життя, а якась відписка. В умовах, коли дитина може підірватися по дорозі до школи чи під час прогулянки в полі, кожен день без дії з боку держави перетворюється на мовчазну співучасть у майбутній трагедії. Саме тому мінна безпека має стати частиною національної політики, такою ж важливою, як оборона чи охорона здоров’я. Має бути централізована програма, не на папері, а в реальності. З чітким фінансуванням, термінами, виконавцями і щомісячними публічними звітами. Сапери не можуть розтягувати розмінування на десятиліття, коли кожен день може закінчитися загибеллю дитини.
Треба збільшити фінансування гуманітарного розмінування, мобілізувати міжнародну допомогу, залучати новітні технології — від дронів до ШІ для аналізу ризикованих зон. Має бути не один відеоролик на телебаченні, а національна платформа мінної безпеки з інтерактивними картами, мобільним застосунком і обов’язковим використанням у школах, дитячих садках і таборах.
Уроки мінної безпеки повинні бути не раз на рік перед канікулами, а щомісяця. І не у форматі нудного читання пам’яток з поведінки, а через інтерактивні модулі, відео, симулятори, вправи та обов’язкове тестування. Більше того, кожна школа в ризикованих регіонах має мати інструктаж, план евакуації, карту небезпечних місць поблизу та контакти місцевих піротехніків. Навчальні програми потрібно переписати з урахуванням реальності, в якій діти можуть натрапити на міну, а не лише вивчати історію воєн. Історія вже живе під ногами і тепер треба навитися виживати.
Батьки не можуть і не повинні заміняти державу, але вони зобов’язані стати першими інструкторами безпеки для своїх дітей. Так само, як вони навчають не переходити дорогу на червоне, вони мають пояснити, що ніякий “цікава залізячка” не варта дотику. Мають бути сімейні розмови, перегляд відео, аналіз новин про підриви. Зрозуміло, що все це не з метою налякати, а щоб дитина розуміла реальну ситуацію. У кожній родині має бути правило, доведене до автоматизму: побачив підозріле — не торкайся, відійди, повідом дорослого. Крім того, батьки, які привозять з поля бою зброю, повинні розуміти її небезпеку для дітей.
А поки що всі ці міни вибухають не лише під ногами наших дітей. Вони вибухають у тиші, яку обрали дорослі. У звітах, які не стали діями. У мовчанні чиновників, для яких “урок мінної безпеки” досі лишається галочкою в плані, а не шансом врятувати життя. Історія невпинно попереджає, однак українське суспільство так і не вивчило її уроки.
