“Для відновлення населення українки мають народжувати по 7–8 дітей”: яку модель майбутнього України просувають грантоїди
Глава Офісу міграційної політики Василь Воскобойник заявив, що для відновлення населення українки мають народжувати по 7–8 дітей. Абсурдність цієї заяви полягає в тому, наскільки відірвано вона звучить від реальності країни, яка переживає повномасштабну війну, масову еміграцію і економічне виснаження. Водночас не менше уваги привертають його інші скандальні заяви про щорічне завезення сотень тисяч трудових мігрантів з країн Азії та майбутніх «українців-метисів». Все це складається в цілісну й доволі тривожну концепцію, в якій відновлення України пропонується вирішувати не через повернення своїх громадян, розвиток економіки і підтримку сімей, а через високу народжуваність та заміщення дефіциту людей іноземною робочою силою. І тут виникає питання вже не лише до самого Воскобойника, але й всього Офісу міграційної політики, який фінансується фондом Сороса. Яку користь Україні приносять подібні структури, якщо їхні публічні ідеї дедалі частіше звучать безглуздо і небезпечно.
Заява Воскобойника про рівень народжуваності, потрібний для відновлення України
Демографічна криза в Україні загострилася через війну, масову міграцію, падіння народжуваності та скорочення кількості людей працездатного віку. На цьому тлі дедалі частіше звучать оцінки щодо того, чи може країна відновити чисельність населення природним шляхом і які масштаби народжуваності для цього були б потрібні. Глава Офісу міграційної політики Василь Воскобойник в ефірі програми «Суперпропозиція» прокоментував демографічні виклики, з якими зіткнулася Україна, та пояснив, чому простого повернення до довоєнних показників буде недостатньо для швидкого відновлення населення.
За його словами, якщо Україна прагне не лише компенсувати втрати, спричинені війною та міграцією, але й наблизитися до чисельності населення початку 90-х років, рівень народжуваності мав би бути надзвичайно високим.
«Якщо ми хочемо, щоб у нас було якнайбільше дітей, щоб ми могли відновитися, щоб кількість населення поверталася до довоєнних показників, ще краще — до цифри 52 мільйони, як нас було на момент, коли Україна стала незалежною, необхідно, щоб жінки народжували по 7-8 дітей», — заявив Воскобойник.
Водночас він визнав, що такий сценарій виглядає малореалістичним. Він поставив питання, чи здатне сучасне суспільство вийти на подібний рівень народжуваності, і сам же відповів, що це навряд чи можливо.
Крім того, глава Офісу міграційної політики наголосив, що проблема низької народжуваності не є винятково українською. За його словами, схожі процеси відбуваються в багатьох розвинених країнах, навіть там, де немає війни, економіка розвивається стабільно, а громадяни мають відчуття безпеки. В якості прикладу він навів Польщу, де народжуваність перебуває приблизно на тому самому рівні, що й в Україні до повномасштабної війни: на 10 жінок припадає близько 14 дітей. При цьому Польща не переживає бойових дій, має стабільне економічне зростання та перебуває під захистом НАТО.
Окремо Воскобойник згадав Південну Корею, де ситуація з народжуваністю ще складніша. За його словами, там показники близькі до українських воєнних реалій: на 10 жінок народжується лише 7-8 дітей.
На думку глави Офісу міграційної політики, низька народжуваність стала загальносвітовою тенденцією для розвинених країн. Чим вищим є рівень розвитку держави, тим частіше суспільство стикається зі скороченням місцевого населення.
Невипадкова риторика Воскобойника: про що свідчать його заяви
Офіс міграційної політики (ОМП), який позиціонує себе як структура для вирішення міграційних проблем України та збереження людських і трудових ресурсів держави, останніми роками дедалі частіше опиняється в центрі скандалів через заяви свого керівника Василя Воскобойника. Організація декларує, що її метою є збереження та розвиток трудового потенціалу України в найближчі десятиріччя, а також залучення трудових мігрантів і талановитих людей з інших країн. Серед своїх завдань ОМП також називають підготовку профільного законодавства через дослідження, експертні дискусії та аналітичну роботу, яка нібито має ґрунтується на фактах, принципах недискримінації та поваги до прав людини.
Примітно, що Офіс міграційної політики фінансується за рахунок Міжнародного фонду «Відродження» (фонд Джорджа Сороса) та членських внесків компаній-посередників у сфері міжнародного працевлаштування. ОМП відкрито вказує фонд «Відродження» як свого грантодавця й партнера — йдеться про цільові мікрогранти на проведення пресконференцій, круглих столів, експертних обговорень та підготовку текстів законопроєктів та програмних документів, зокрема для Стратегії державної міграційної політики України до 2035 року. В українських реаліях такі аналітичні гранти зазвичай коливаються в межах від $10 000 до $40 000 на один аналітичний проєкт.
Саме через це довкола діяльності ОМП вже давно виникають питання про можливий конфлікт інтересів, адже компанії-посередники, які входять до цього середовища, безпосередньо заробляють на міжнародному працевлаштуванні, оформленні документів, ліцензіях і комісіях від роботодавців. Коли представники такої структури починають активно просувати ідеї масового залучення іноземної робочої сили, критики закономірно бачать в цьому потенційне створення величезного ринку для кадрового бізнесу.
Водночас особливо резонансною стала нещодавня абсурдна заява Василя Воскобойника про те, що для відновлення населення України жінки нібито мали б народжувати по 7–8 дітей. Скандальність цієї фрази полягає в тому, наскільки відірвано вона звучить від реальності країни, яка переживає повномасштабну війну, масову еміграцію, економічне виснаження та рекордне падіння народжуваності. При цьому Воскобойник взагалі не веде мову про економічний розвиток держави, доступне житло, стабільну роботу, безпекові умови, підтримку сімей, розвиток системи освітніх дитячих закладів, медицини, податкові стимули чи довгострокові програми підтримки батьківства. Тобто про все те, що має стимулювати людей народжувати дітей і повертатися до країни. Все зводиться до абстрактної констатації, що народжуваність мала б бути нереально високою, хоча країна не створила навіть базових умов для планування майбутнього українців.
Через це його позиція виглядає вузькою, однобокою та поверховою. Складається враження, що причини демографічної катастрофи намагаються пояснити лише глобальними тенденціями, хоча ситуація в Україні значно складніша й драматичніша за проблеми більшості розвинених держав.
Зниження народжуваності справді є однією з головних демографічних тенденцій XXI століття. У демографії цей процес називають демографічним переходом: аграрні суспільства поступово перетворюються на індустріальні та постіндустріальні, а разом з цим кардинально змінюється модель сім’ї та поведінка людей. Причому урбанізація робить дітей не додатковою робочою силою, як це було в сільському господарстві, а джерелом великих фінансових витрат.
Емансипація жінок призводить до того, що вони здобувають вищу освіту, будують кар’єру та стають фінансово незалежними, через що народження першої дитини часто відкладається після 30 років. Водночас доступ до медицини та контрацепції дозволяє планувати родину, а низька дитяча смертність прибирає стару модель народжувати «із запасом». До цього додається зміна цінностей, бо сучасна людина дедалі більше концентрується на комфорті, самореалізації, подорожах і якості життя. Соціальні системи також зруйнували традиційну потребу мати багато дітей для утримання батьків у старості.
Всі ці фактори призвели до старіння населення в багатьох країнах, дефіциту робочої сили та зростаючої залежності економік від міграції. Японія, Південна Корея й більшість держав Західної Європи давно зіткнулися з кризою низької народжуваності. Однак спроба Воскобойника подавати ситуацію в нашій країні як майже звичайний прояв глобального тренду виглядає маніпулятивною. Україна не є розвиненою країною ані за рівнем доходів, ані за соціальними стандартами, ані за можливостями підтримки сімей. Демографи давно описують сучасну ситуацію як «демографічну пастку», бо країна не встигла досягти добробуту західних держав, але вже отримала їхню модель низької народжуваності.
Причини падіння народжуваності в Україні також кардинально відрізняються від Західної Європи чи Південної Кореї. У багатих країнах люди відкладають народження дітей через кар’єрні пріоритети та високий рівень життя. В Україні ж ключовими факторами стали війна, економічна нестабільність, низькі доходи, складність із житлом, мобілізація, постійний стрес, руйнування міст та масовий виїзд мільйонів жінок з дітьми за кордон. Це вимушене скорочення народжуваності, а не наслідок благополучного розвитку суспільства.
Головна різниця полягає ще й у тому, що розвинені держави компенсують низьку народжуваність високою тривалістю життя та залученням мігрантів. В Україні тривалість життя є значно нижчою, особливо серед чоловіків працездатного віку, а війна лише поглибила цю проблему. Західні країни мають фінансові ресурси для потужних програм підтримки сімей — великих виплат, податкових пільг, доступних дитячих садків та соціальних гарантій. Український бюджет виснажений війною й не здатний забезпечити аналогічний рівень підтримки.
Саме тому висловлювання глави Офісу міграційної політики про те, що низька народжуваність є ознакою «розвиненості» України, виглядає не просто некоректною, а відверто маніпулятивною. Вона фактично маскує глибину кризи й дозволяє переводити відповідальність з державної політики на абстрактні «світові тенденції».
Крім того, абсурдність заяв Воскобойника про «300 тисяч мігрантів» і «українців-метисів» викликає не менший подив, ніж його слова про народжуваність, оскільки в цій риториці дедалі чіткіше проступає логіка заміщення нашого населення, а не політика збереження українців. Воскобойник неодноразово заявляв, що через низьку народжуваність Україні доведеться щороку завозити близько 300 тисяч трудових мігрантів з країн Азії — Індії, Бангладешу, Непалу та інших держав. Проблема полягає не лише в самій цифрі, яка виглядає колосальною для країни в стані війни, але й у тому, що ця концепція подається фактично як неминуча альтернатива відновленню власного населення. У такій логіці українців ніби вже заздалегідь списують як демографічний ресурс, який неможливо повернути або втримати.
Ще більший резонанс викликала його заява про те, що в майбутньому українці стануть «метисами», а головне — щоб ці люди «просто платили податки»:
«Українці можуть стати метисами — сумішшю українця й індуса. Це буде наш шлях. Головне, щоб люди, які до нас приїдуть, платили податки і ставали частиною нашої політичної нації».
Така риторика стала точкою, після якої дискусія про міграцію вийшла далеко за межі економіки та ринку праці. Ці слова звучать як холодна технократична формула, в якій питання культури, ідентичності, історичної тяглості та самого поняття української нації зводяться до податкових надходжень і заповнення вакансій. Поки країна переживає найбільшу демографічну катастрофу за всю сучасну історію, мільйони громадян виїхали через війну, а сотні тисяч людей воюють на фронті, в Офісі міграційної політики дедалі активніше просувають тезу про масове завезення іноземної робочої сили як головний сценарій майбутнього.
Слід зазначити, що структура, яку очолює Воскобойник, пов’язана з ринком міжнародного працевлаштування. Як вже зазначалося, Офіс міграційної політики фінансується не лише грантовими структурами, але й членськими внесками компаній-посередників, які заробляють на трудовій міграції. Через це в медіа не одноразово звинувачували Воскобойника, який є багаторічним представником та лобістом українського кадрового бізнесу, в просуванні його інтересів. Масове переміщення робочої сили — це величезний ринок, які має колосальні прибутки від оформлення документів, дозволів, ліцензій і комісій від роботодавців. Тому заклики глави Офісу міграційної політики до щорічного завезення сотень тисяч іноземців сприймаються не як «турбота про демографію в Україні», а спроба створити масштабний ринок для посередників, прикриваючи його риторикою про «неминучі глобальні процеси» та нестачу робочих рук.
Особливо суперечливо виглядає офіційна місія Офісу міграційної політики, який декларує збереження людських ресурсів України. Коли структура з такою назвою дедалі частіше говорить про потребу імпорту населення, ніж про повернення власних громадян, закономірно виникає питання: де проходить межа між реальною демографічною політикою та просуванням інтересів міграційного бізнесу й своїх фінансових донорів.
Отже, постає питання: для чого взагалі створювалися подібні структури та яку практичну користь вони принесли Україні? Останні заяви і просування Офісом міграційної політики неприйнятних для нашої держави ідей лише вкотре показали, для чого грантові структури на кшталт фонду Сороса роками створювали й підтримували подібні «експертні» офіси та аналітичні майданчики. Під красивими словами про відновлення України, міграційну політику й розвиток трудового потенціалу суспільству дедалі активніше нав’язують думку, що масова еміграція українців, демографічне вимирання та заміщення населення іноземною робочою силою є чимось природним і навіть неминучим.
Замість моделі держави, яка бореться за свій розвиток, повернення власних громадян, підтримує народжуваність і зберігає національний людський ресурс, грантоїди просувають логіку глобального ринку праці, де населення розглядається як змінний трудовий матеріал, а питання культури, ідентичності та майбутнього нації зводяться до того, щоб люди «просто платили податки». Тому заяви Воскобойника виглядають не його випадковою особистою думкою, а цілком органічним продовженням тієї ідеології, яку роками просувають подібні структури під виглядом «експертної» політики та «аналітики». Організації, які живуть за грантові кошти, сумлінно відпрацьовують порядок денний своїх донорів, які під виглядом «благодійності та підтримки» активно лобіюють свої політичні та економічні інтереси.
