Футбол як приманка і політизація спорту: що стоїть за заявою Трампа про «гарний стимул» для Росії завершити війну

Четвертий рік в Україні триває повномасштабна війна і весь цей час майже безперервно ведуться політичні заходи і консультації, неофіційні контакти й публічні переговори між світовими лідерами з обіцянками її зупинити або принаймні наблизити припинення вогню. Особливо активним у темі «швидкого миру» є Дональд Трамп, який послідовно уникає прямої критики Росії та в різний час заявляв, що зможе завершити війну за 24 години, пізніше — що йому знадобиться кілька тижнів, згодом — що мир наступить в травні цього року. Жодна з цих заяв не мала під собою ані конкретного механізму, ані публічного підтвердження з боку інших сторін. У реальності бойові дії лише загострюються: зростає інтенсивність обстрілів, гинуть військові й цивільні, продовжують руйнуватися міста й села. У цьому контексті від Трампа прозвучала нова несподівана заява, яку неможна залишити поза увагою.

Заява Дональда Трампа про «гарний стимул»

На спільній пресконференції з президентом ФІФА Джанні Інфантіно президент США Дональд Трамп зробив несподівану заяву. Відповідаючи на питання журналістів про можливість повернення збірної Росії до участі в чемпіонаті світу з футболу 2026 року, Трамп визнав, що не був поінформований про її відсторонення від міжнародних футбольних змагань після повномасштабного вторгнення в Україну. При цьому він заявив, що така перспектива може стати «гарним стимулом» для РФ припинити війну проти України.

«Їх можуть допустити, якщо буде світ? Це може бути гарним стимулом, вірно? Ми хочемо, щоб вони зупинилися. Щотижня вбивають до п’яти тисяч молодих людей. У це неможливо повірити. Здебільшого російські та українські солдати. Також люди у містах. Відбуваються жахливі речі. Ми збираємося зупинити цю війну», – сказав Трамп.

Слід зазначити, що ці слова пролунали на тлі вже розпочатого європейського відбору на чемпіонат світу 2026 року, який мають приймати США, Канада і Мексика. Росія наразі відсторонена від участі, проте від неї лунають вимоги допустити збірну до Мундіалю через так звану wild card як жест «відновлення справедливості» та «уникнення політизації спорту». У заяві, поширеній через російські спортивні й політичні канали, йдеться, що таке виключення «не мало спортивного характеру» й тому має бути скасоване.

Своєю чергою, Джанні Інфантіно вже не вперше заявляє про можливість повернення Росії до участі в міжнародному футболі. За кілька місяців до цієї пресконференції він натякав на «потребу залишити двері відкритими» та «не відвертатися від країн», які опинилися в конфлікті. Такі заяви неодноразово викликали обурення в Україні, зокрема з боку Міністерства закордонних справ і Федерації футболу України.

Про що свідчить заява Трампа

Заяву Дональда Трампа слід розглядати не лише в контексті міжнародної політики, а й у ширшій площині його риторики — гібридного поєднання шоу, провокації, політичного сигналу і популізму. Поєднання футболу з війною є спробою оперувати образами, які з великим інтересом сприймаються масовою аудиторією. Чемпіонат світу є подією глобального масштабу, з високим статусом, яка в минулому справді використовувалася як інструмент геополітичного престижу. Тому Трамп спробував показати, що умовна реабілітація Росії на міжнародній арені (зокрема в спорті) могла б стати інструментом стимулювання миру. Але проблема в тому, що така постановка питання фактично знімає відповідальність з РФ й перетворює відновлення звичних форм взаємодії на «пряник».

Цілком очевидно, що, говорячи про допуск Росії до Мундіалю як «гарний стимул», Трамп мав на увазі не обов’язковість перемоги однієї зі сторін, припинення злочинів або зміну режиму. Він говорив про стимул, який не змінює поведінку РФ, а скоріше заохочує її переглянути, запропонувавши винагороду. Це радикально відрізняється від уявлення про мир, де війна завершується виведенням військ і правосуддям, а не поверненням на міжнародну арену за рахунок престижного спортивного квитка.

Ідея «дати Росії щось, щоб вона захотіла припинити війну» глибоко суперечить логіці міжнародного права та справедливості. Участь у спортивних змаганнях не може й не повинна виступати предметом торгу, якщо мова йде про повномасштабну агресію, воєнні злочини, депортації, вбивства цивільних. Це риторика умиротворення, яку неодноразово застосовували щодо агресорів у XX столітті, з відомими катастрофічними наслідками. Слід зазначити, що ідея «дати Росії щось» в обмін на мир є насправді не новою. Їй вже неодноразово пропонували в різних конфігураціях: зняття санкцій, переговори про «нейтралітет України», скасування військової допомоги нашій країні. Але тепер вперше відкрито Трамп заговорив про реабілітацію через спорт. Така практика створює прецедент — якщо держава може вести війну, а потім просто отримати «пряник» у вигляді допуску до чемпіонату, це руйнує саму ідею санкцій, відповідальності й довгострокової ізоляції за воєнні злочини.

Особливо показовим є те, що така заява пролунала на фоні вже запущеного європейського відбору до чемпіонату, з якого Росія виключена. Це означає, що повернення російської збірної можливе лише за спеціальним запрошенням, тобто за політичним рішенням. Саме його Трамп готовий ініціювати або підтримати. Але за цим постає питання: якщо така можливість обговорюється, то чи не означає це, що сам Трамп виходить з припущення, що вона триватиме як мінімум до 2026 року? Інакше ця угода просто не мала б сенсу.

Отже, слова президента США суперечать його ж власним обіцянкам. Публічно він не раз заявляв, що зможе завершити війну між Росією і Україною впродовж першого ж місяця після повернення до влади, потім у травні. Однак водночас він пропонує повернення Росії до великої спортивної гри саме в обмін на припинення війни, тобто десь на горизонті наступних років. У цій конструкції війна не є для нього критичною реальністю, яку треба зупинити, а лише простором для майбутньої угоди, що вписується в його стиль ведення переговорів.

Взагалі Трампу властиво будувати свої меседжі так, щоб вони працювали одночасно на кілька аудиторій. Тобто, йде гра на кілька фронтів. Частині виборців він демонструє образ «миротворця», який шукає нестандартні шляхи завершення війни, не вдаючись до конфліктів. Водночас це є непрямим сигналом для тих, хто симпатизує політиці ізоляціонізму або виступає проти підтримки України: мовляв, замість поставок зброї можна просто домовитися через футбол. А для Кремля — чітке послання: повернення до великого світу можливе, якщо ви підпишете припинення вогню. Не мирний договір, не гарантії, не покарання винних, а лише припинення бойових дій. У такому контексті обговорювати мир як функцію участі у футбольному турнірі є свідомою деформацією реальності, в якій жертви замінюються на абстракції, а відповідальність на умовні політичні бали.

Ключовим є те, що Україна в цій ситуації зникає як суб’єкт. Переговори, умовні сценарії, політичні сигнали відбуваються без її голосу. Рішення про мир, за логікою заяви Трампа, можуть ухвалюватися між Вашингтоном, Москвою і, в цьому випадку, навіть ФІФА. Саму війну в його риториці представлено як трагедію «двох сторін», без вказівки, хто напав, а хто обороняється. І це не риторична помилка, а вибір на користь симетрії там, де її не існує. В такій ситуації мир постає не як результат переговорів з урахуванням позиції жертви агресії, а як угода між великими державами. При цьому Україна вкотре виступає не суб’єктом, а об’єктом чужого торгу, і це глибоко принизливо для країни, яка чинить опір і платить за це життями своїх громадян.

Нарешті, у самій постановці питання простежується прагматична, але небезпечна трансформація дипломатії: від цінностей до угод. Якщо війна припиняється лише тоді, коли РФ щось запропонують — значить, міжнародний порядок остаточно підмінено політикою шантажу. І коли ця теза звучить з вуст президента США, то це не просто позиція однієї особи, а сигнал про те, що у 2026 році в Росії можуть побачити триколор на світовому стадіоні. Але не тому, що вона змінилася, а тому, що хтось вирішив, що з нею знову можна мати справу.

Політизація спорту в контексті історії

Політизація спорту є не побічним ефектом, а свідомим інструментом, який давно використовується різними державами у стратегічних цілях. Попри декларації про «позаполітичність» спортивних змагань, ключові події в історії світового спорту неодноразово демонстрували, що насправді спорт давно став полем геополітичного змагання. Не як метафора, а прямий інструмент зовнішньої політики, пропаганди, шантажу й легітимації режимів.

Одним з найвиразніших прикладів є Олімпійські ігри 1936 року в нацистській Німеччині. Режим Адольфа Гітлера перетворив захід на вітрину «оновленої» держави, приховуючи гоніння на євреїв, розгортання концентраційних таборів та підготовку до війни. Спортивні змагання стали фоном для демонстрації расистської ідеології, архітектурної пишноти та мілітаризованого порядку. Перемоги німецьких спортсменів використовувалися як доказ «арійської вищості», а поразки замовчувались або пояснювались змовами. Хоча виступ афроамериканця Джессі Оуенса в Берліні (4 золоті медалі) зламав расові кліше, сам факт того, що світова спільнота тоді не бойкотувала ігри в країні, яка порушувала всі основи прав людини, лише підтвердив: спортом можна прикривати злочини.

У 1980-му році ситуація змінилася. США бойкотували Олімпіаду в Москві після вторгнення СРСР в Афганістан. За ними пішли ще понад 60 країн. Тобто, спорт став засобом тиску. Відповіддю на це став бойкот Ігор у Лос-Анджелесі 1984 року з боку Радянського Союзу та його сателітів. Дві наддержави, які декларували мир і рівність через спорт, фактично визнали, що геополітика важливіша за спортивний нейтралітет. Це був удар по спортсменах, але водночас — визнання того, що міжнародні турніри давно перетворилися на зону стратегічного протистояння.

Політизація спорту працює не лише у формі бойкоту, а й у вигляді символічного повернення. Прикладом цього може бути поява збірної Сербії після югославських війн на великих турнірах і те, як політичні процеси впливали на символіку, назву й трактування команди. Участь у змаганнях у таких випадках розглядається як підтвердження легітимності, повернення до світового клубу, а також «помилування» на політичному рівні. Те саме можна сказати про Китай і Олімпіаду 2008 року в Пекіні: ігри були використані для демонстрації м’язів, економічного зростання і прихованої авторитарної моделі розвитку.

У наші дні найбільш показовим прикладом є Росія. Попри масштабні допінгові скандали, неодноразові порушення, дискваліфікації цілих федерацій, Москва продовжує повертатися у велику гру — під нейтральними прапорами, через арбітражі, з допомогою політичного лобіювання. Спорт для Росії є частиною пропагандистського апарату, він використовується як доказ «величі» й «поваги», навіть тоді, коли міжнародна спільнота вводить санкції. Однак боротьба за право брати участь у змаганнях — це не про гру, а про статус. Саме тому заклики Трампа повернути Росію у футбольні турніри під час війни з Україною є частиною ширшої гри, де ставка робиться на геополітичне «прощення без покаяння».

Політизація спорту має важливі наслідки — вона розмиває межу між правом і маніпуляцією. Крім того, вона вчить держави: замість того, щоб змінювати політику, можна просто почекати — і повернення до нормальності станеться через спортивний турнір. Політизація також шкодить спортсменам, яким доводиться платити за рішення урядів, але водночас змушує організації, такі як МОК чи ФІФА, виступати арбітрами у питаннях, до яких вони не готові — від прав людини до військових злочинів.

Отже, спорт вже не розглядається як окрема сфера, він став частиною державної системи. Якщо в ній відбуваються торги за участь у чемпіонатах замість обговорення відшкодування жертвам, деокупації чи репарацій, це означає лише одне: політична логіка остаточно витіснила моральну. І якщо це стало нормою, значить спорт перестав бути грою. Тепер йдеться про вплив, контроль і здатність диктувати свою реальність через стадіони.

Заява Трампа про «гарний стимул» для РФ припинити війну проти України є ще одним підтвердженням того, як спортивні структури, які декларують позаполітичність, дедалі частіше стають простором для політичних жестів і глобальних домовленостей. При цьому Трамп цілком органічно використовує такі платформи для трансляції своїх підходів до міжнародної політики: гнучких, трансакційних і максимально прагматичних, навіть коли йдеться про війну та смерті.