У третю річницю підступного вторгнення агресора в Україну експерти, аналітики та світові медіа розглядають події, рахують жертви й втрати, намагаючись зрозуміти, як довго ще вистачить “пороху” в імперських амбіціях інтервента.
“Війна – це мир. Свобода – це рабство. Невігластво – це сила “ (Джордж Орвелл, “1984”)
Чи розраховувала ця держава, що її “порохівниця” стане символом руїни, а не сили? Чи передбачала, що війна перетворить її на глобального ізгоя, а не “величну імперію”? Мільярдні ресурси в обмін на ізоляцію, санкції й незліченні людські трагедії. Скільки ще вистачить тієї сили, що живиться не перемогами, а страхом та хаосом?
На публіці президент Росії демонструє впевненість, мов “Великий Брат” із легендарної антиутопії Орвелла “1984”. Його риторика незмінна: саме він врятував країну від руйнування та відстояв її державність, хоча під “державністю” мається на увазі зовсім інше, ніж зазвичай. Як в антиутопії Замятіна “Ми”, де суспільство живе за суворими правилами “Станової Спільноти”, президент стверджує, що без його завзяття Росія просто зникла б з мапи світу.
Війна подається як переможна кампанія: за словами Путіна, російська армія “звільнила” майже двісті населених пунктів в Україні, а західні системи ППО не змогли протистояти сучасним російським ракетам.
Офіційна російська статистика малює картину економічного зростання: ВВП зріс приблизно на 4%, зарплати нібито підвищуються, а інфляція, мовляв, невідчутна, хоча офіційний показник перевищує 9%. За офіційним оптимізмом ховається похмура реальність, як у світах “Ми” Замятіна або “1984” Орвелла. Застосовуючи силовий тиск, Путін поступово втрачає здатність впливати “м’якими” методами, а його імперські амбіції, замість того щоб ізолювати країну від НАТО, створюють ефект “Великого Брата” – Захід все ближче, мов живе попередження на порозі російських рубежів.
Як у романі Замятіна, де зовнішній блиск маскує внутрішню деградацію, основний приріст російської економіки пов’язаний виключно з військовими витратами, що зросли вдвічі за останні три роки війни. Економіка перетворюється на арену силових протистоянь: офіційне зростання на 4% досягається за рахунок зростаючих військових витрат, а центробанк вимушений тримати базову ставку на рівні 21%, щоб стримати інфляцію, яка в реальності набагато вище офіційних цифр.
Висока інфляція та рекордна базова ставка гальмують бізнес, а повсякденне життя сповнене тривоги через загрозу атак та перевірок від силовиків.
“Людина перестала бути рабом, тому що вона перестала бути людиною” (Євген Замятін, “Ми”)
Патріотизм пересічних росіян зводиться до матеріальних стимулів для тих, хто йде на фронт. Цензура знищила незалежні медіа та заполонила культуру, науку й освіту. Влада зіткнулася з пасткою: війна може підірвати ресурси країни, а зупинка конфлікту становить загрозу самому режиму.
Як у тоталітарному суспільстві Замятіна, пересічні росіяни живуть у постійному страху, очікуючи несподіваних силових заходів, а незалежна культура занурюється у всеохоплюючу цензуру, знову ж таки дуже схоже на жахіття з “1984”. Паралелі з легендарними антиутопічними сюжетами можна продовжувати. Людей, які мислять інакше, називають “іноагентами”, а цілі соціальні групи стикаються з переслідуваннями. Кремлю вдалося посилити контроль над суспільством, лише окремі аспекти приватного життя залишивши майже недоторканими – класичний елемент антиутопії, коли держава нав’язує свої правила безперервного нагляду.
Війна, на яку Путін поставив усе, дедалі більше втомлює росіян. Опитування показують, що більшість населення хоче миру, але за умови, що Росія збереже захоплені території і Україна не вступить до НАТО. Якщо ці умови будуть виконані, багато росіян сприймуть припинення війни як перемогу. За даними Левада-Центру, 3 з 4 дорослих росіян підтримують військові дії, серед яких майже половина висловлює повну згоду з політикою держави, а ще третина – частково схвалює її.
Однак громадська думка стає мінливішою. Кремль розуміє, що незадоволення може стати загрозою, і обговорює, як подати мир як перемогу та інтегрувати ветеранів війни в суспільство. Серед них багато людей із травмами, посттравматичними розладами чи кримінальним минулим. Кремль планує запропонувати їм керівні посади, хоча цивільні чиновники скептично ставляться до такої конкуренції.
При цьому частина населення вважає, що повернення Трампа до влади в США, який обіцяв швидке вирішення конфлікту, могло б покращити для них ситуацію.
Ця картина нагадує сучасну антиутопію, де правда пасує перед пропагандою, а державний контроль перетворює країну на місце, де реальність султана з вигадкою. Як в антиутопіях Оруелла та Замятіна, зовнішня риторика влади маскує внутрішні протиріччя, примушуючи суспільство мирно приймати нав’язані правила, незважаючи на все більшу розбіжність між офіційною статистикою та життям пересічних громадян.
Головне питання – що далі? Кремль опинився у пастці війни, що стала основою його існування. Вихід із цього глухого кута здається настільки ж небезпечним, як і продовження бойових дій. Зупинити війну означало б ризикнути підірвати всю систему, побудовану на мобілізації суспільства й економіки навколо війни. Путін стикається з дилемою: продовження війни виснажує ресурси країни, але її завершення може загрожувати самому режиму.
“Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто контролює сьогодення, той контролює минуле” (Джордж Орвелл, “1984”)
Перед початком СВО Путін і його оточення просували ідею “Третього Риму” – Росії як центру могутньої імперії, що впливає на світову політику. Але це бачення почало руйнуватися.
Раніше доказом глобального російського впливу вважалося її втручання в Сирію. Однак несподіваний крах режиму Башара Асада показав неспроможність цієї позиції. Російська пропаганда втратила один зі своїх ключових аргументів, хоча це поки не вплинуло на внутрішній рейтинг Путіна.
На Кавказі теж відчутні втрати впливу. Вірменія, яка довгий час залежала від Москви, після поразки у війні з Азербайджаном почала орієнтуватися на Захід, прагнучи партнерства зі США та інтеграції до ЄС. Тим часом відносини Кремля з Баку погіршилися після того, як російська ППО збила азербайджанський літак.
Відносини Росії з Туреччиною стали складнішими. Хоча Туреччина підтримує економічні зв’язки з Росією, її позиція щодо Криму та підтримка сирійських повстанців показують, що Ердоган більше стримує російські амбіції, ніж підтримує їх.
Також віддаляється Ізраїль, який раніше був важливим партнером Кремля. Посилюють напруженість масова еміграція єврейської інтелігенції з Росії та зміни в суспільних настроях, які підтримують антиізраїльські сили на Близькому Сході.
Навіть найменші союзники Росії на кшталт Абхазії створюють Кремлю проблеми. Листопадове повстання в цьому сепаратистському регіоні Грузії показало, наскільки обмеженими стали можливості Москви впливати на своїх “союзників”.
Втрачають дієздатність міжнародні організації, які Росія допомагала створювати. Той же БРІКС, об’єднання провідних незахідних держав, не досягло реальних результатів. Декларації Путіна про альтернативний світовий порядок залишаються лише словами, оскільки без Заходу це неможливо. Члени БРІКС все частіше встановлюють зв’язки з Китаєм, Європою чи США, а не з Москвою. Ніхто, крім Росії, не поділяє імперське бачення “Третього Риму”, навіть якщо цей “Рим” має новітню зброю.
Путін, який при владі вже понад чверті століття, дедалі більше відривається від реальності. Інсайдери кажуть, що він сприймає проблеми країни як досягнення. Через демографічний спад, масовий виїзд громадян за кордон та мобілізацію, що вичерпала ресурс працездатного населення, Росія стикається з браком робочої сили – майже 5 мільйонів осіб. Відсутність достовірних даних про втрати лише погіршує ситуацію, яка вплине на ринок праці та демографію на десятиліття вперед.
Це відчутно навіть у критичних сферах, передусім, освіті й медицині. У російських школах може бракувати до півмільйона вчителів, а нестача медиків ускладнює доступ громадян до якісних послуг. Армія та війна стали пріоритетами, тоді як інші важливі галузі занепадають.
Цивільна економіка Росії в кризі. Будівельна галузь, колись важлива, зараз переживає серйозний спад через здорожчання матеріалів і зниження попиту. Проблеми є і в інших галузях: транспорт страждає через дорогий бензин і нестачу водіїв, видобуток корисних копалин і сільське господарство теж у занепаді.
Водночас російська воєнна економіка зростає. Виробництво для оборонної промисловості отримує найбільші інвестиції, і уряд стимулює молодь до участі у війні. Залучення новобранців коштує державі десятки мільярдів доларів щороку, а зарплати військових зростають, бо популярність цієї кар’єри падає. Кремль намагається заповнити прогалини в кадрах через просування технічних спеціальностей у школах і вишах, орієнтуючи освіту на потреби оборонного комплексу.
Такий перекіс у бік війни залишає цивільну інфраструктуру в занедбаному стані. Стали буденністю поломки систем опалення, аварії на залізниці та техногенні катастрофи. У грудні минулого року старі танкери з нафтою потрапили в шторм у Керченській протоці, спричинивши екологічну катастрофу. Атаки українських дронів у прикордонних регіонах підсилюють відчуття небезпеки серед населення. Усе це ставить під сумнів здатність Росії утримувати воєнну економіку в довгостроковій перспективі, адже ресурси й терпіння суспільства мають свої межі.
Найближчим часом Кремль прагнутиме зберегти у суспільстві стабільність, незалежно від того, чи продовжить Путін війну, чи наважиться на мирну угоду. Обидва варіанти несуть великі ризики. Навіть якщо війна стане “холодною”, Путін має уникнути натяку на поразку. Але нескінченний конфлікт може стати символом застою, а мілітаризована економіка – обтяжливою для країни.
Хочеться вірити, що Росія переживає останні акти свого імперського занепаду. Колись вона підкоряла нові території, закріпачуючи власний народ. Тепер ця історія повторюється: війна точиться як зовні, так і всередині країни. Старі уявлення про імперську велич, які Путін намагається оживити, дорого обходяться новому поколінню, що жертвує життям за міфічну ідею.
Навіть якщо Путін погодиться на мир, це буде можливо лише за умови, що він зможе уявити себе переможцем. Йому потрібна картина відновленої Російської імперії, яку світ визнає як наддержаву. Але ця імперія існуватиме лише в його свідомості. У реальності ні Європа, ні інші країни не приймуть такого сценарію, і до остаточного врегулювання конфлікту ще далеко.
…Для Путіна ключовою метою залишається Україна, але він дедалі більше розділяє її у власній уяві. Західну частину країни, з її європейськими традиціями та орієнтацією, він уже не сприймає як “свою”, обмежуючи свої амбіції територіями, які вважає “історично російськими”. Та навіть ці плани зустрічають жорсткий опір реальності: демографічні, економічні та політичні чинники поступово підривають ресурси та терпіння російського населення.
Якщо світ увійде в нову холодну війну, вона виявиться значно складнішою, ніж це було у XX столітті. Сьогоднішній глобальний порядок визначають не дві, а три непередбачувані сили – Путін, Трамп і Сі Цзіньпін, кожен з яких діє у власних, часто незрозумілих, інтересах, створюючи арену для суперечностей, що вражають своєю непередбачуваністю.
Тетяна Вікторова
