Європа згортає безумовний притулок для українців: Ірландія скорочує державне житло і пропонує 2500 євро на людину за повернення (продовження)

ІА “ФАКТ” вже писало, що Європа готується до перегляду моделі перебування українців після 2027 року, а Ірландія вже зараз показує, як це виглядатиме на практиці: менше державного житла, менше грошей, більше стимулів до виїзду.

Те, що у 2022 році було політикою відкритих дверей, тепер все помітніше перетворюється на політику відбору, де гуманітарний захист уже жорстко прив’язують до бюджету, житлової кризи й ринку праці.

ІА “ФАКТ” уже звертало увагу і на поступове згортання ірландських виплат за розміщення українців, і це не окремий штрих, а частина більш широкого розвороту. Європа не відмовляється від підтримки одномоментно, але швидко переводить її з режиму солідарності в режим контролю: тих, хто інтегрувався і потрібен економіці, намагатимуться залишити, а для решти умови перебування ставатимуть дедалі жорсткішими. 

Після 2027 року почнеться не повернення, а сортування

Саме тому після 4 березня 2027 року Європа навряд чи побачить один великий рух назад. Рада Євросоюзу вже визначила рамку, згідно з якою частина українців має перейти на інші законні статуси, іншу зможуть скористатися програмами добровільного повернення, а решта ризикує зависнути між цими двома траєкторіями, якщо не впишеться в жодну з них. Для тих, хто вже вбудувався в ринок праці, освіту і повсякденне життя країн перебування, найреалістичнішим сценарієм є не від’їзд, а легалізація через роботу, навчання чи сімейні підстави. 

Німеччина пояснює, що люди з параграфом 24 можуть переходити на інші дозволи на проживання, пов’язані з працею чи навчанням. Чехія вже побудувала такий місток, хоча зробила його доступним лише для відносно заможних і інтегрованих. Європа, по суті, готує не нове автоматичне продовження захисту, а систему відбору тих, кого готова залишити на більш тривалий термін.

Повернення також готують, але вже не як лозунг, а як інфраструктуру. Рада Євросоюзу рекомендує добровільні програми повернення, поїздки для оцінки умов на місці й інформаційні центри, які мають допомогти людині вирішити, що робити далі. У цій конструкції слово “добровільне” має принципове значення, але саме тут і проходить найнеприємніша межа. 

Правовий стандарт досить прозорий: за підходом Агентства ООН у справах біженців, повернення є справді добровільним лише тоді, коли воно поінформоване, безпечне і гідне. Якщо людині дають час, інформацію, альтернативний статус і мінімальний соцзахист у перехідний період, фінансова допомога на виїзд є стимулом. Якщо ж їй поступово прибирають дешеве житло, скорочують виплати і звужують доступ до системи так, що лишатися стає просто непосильним, формальна добровільність починає працювати як м’яке витіснення. 

Ірландія тут найвідвертіша: 30 днів проживання замість 90, 38,80 євро на тиждень у центрі замість колишніх 220, дедалі жорсткіший доступ до нового державного житла, а тепер ще й гроші на повернення. Для частини людей це буде реальна опція. Для інших це буде вибір не між двома добрими сценаріями, а між поверненням і поступовим виснаженням за кордоном.

І це повернення буде селективним, а не масовим. Звіт Організації економічного співробітництва та розвитку показує, що наміри повернутися знижуються, а вирішальними для рішення стають безпека, житло, робота і доступ до послуг. На початок цього року 61 відсоток українських біженців у Європі все ще казали, що хочуть одного дня повернутися додому, але ще за півроку до того таких було 65 відсотків. 

Найменше схильні до швидкого повернення ті, хто вже працює, має більш стабільний дохід і перевів дітей у місцеві школи. Найвразливіші, навпаки, можуть повертатися раніше не тому, що для них це найкращий сценарій, а тому, що саме вони першими опиняються під тиском скорочення житла, виплат і прав. 

Найбільш чутливими до економічного сигналу будуть молодші й більш мобільні групи: якщо Україна запропонує швидкий вхід у ринок праці, житло і зрозумілу траєкторію життя, вони повернуться частіше. Якщо ні, вони швидше за інших інтегруються в нові економіки. Це і є головна реальність після 2027 року: не “велике повернення”, а велике сортування.

Головна розвилка насправді не в Брюсселі, а в Україні

Європа може створити стимули для повернення, але вона не може створити в Україні те, без чого повернення не стає реальністю. Організація економічного співробітництва та розвитку повідомляє, що після безпеки головними факторами рішення повернутися є житло, зайнятість і доступ до якісних публічних послуг, насамперед медицини й освіти. 

І саме тут починається найжорсткіша перевірка української спроможності. За п’ятою Швидкою оцінкою завданої шкоди та потреб на відновлення, наприкінці минулого року 14 відсотків житлового фонду України були пошкоджені або зруйновані, що зачепило понад 3 млн домогосподарств. Загальні потреби на відновлення країни оцінені в 587,7 млрд доларів на 10 років. 

Це означає, що Україна ще не розв’язала житлового питання навіть для тих, хто вже перебуває всередині країни, включно з мільйонами внутрішньо переміщених осіб. Тому будь-яка помітна хвиля повернення без великого розширення орендної пропозиції, ремонту і соціального житла майже неминуче означатиме тиск на ціни, локальний дефіцит і конкуренцію за обмежений ресурс.

Ринок праці теж дає суперечливий сигнал. З одного боку, вакансії є, а дефіцит кадрів уже відчувається. З іншого боку, проблема України не в абсолютній відсутності роботи, а в тому, що робота, житло, транспорт і догляд за дітьми занадто часто не зібрані в один життєвий пакет. 

До цього додається базова нестача безпеки. За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, торік в Україні загинули 2514 цивільних і 12 142 були поранені, що на третину більше, ніж у 2024 році. У лютому місія зафіксувала ще 188 загиблих і 757 поранених. 

Потенційно забрудненими мінами та іншими вибухонебезпечними предметами лишаються до 144 тис. кв. км, за даними державної платформи гуманітарного розмінування, а окремі оцінки Євросоюзу піднімають цю межу до 174 тис. кв. км. Для родини, яка вирішує, чи повертатися, це не фонова статистика. А відповідь на питання, чи безпечна дорога до школи, чи працює лікарня, чи витримає громада нове навантаження.

Не менш важлива і соціальна інфраструктура. Всесвітня організація охорони здоров’я оцінює, що цього року в Україні потребуватимуть медичної допомоги 4,1 млн людей, а криза психічного здоров’я зачіпає близько 10 млн. Від початку повномасштабної війни організація задокументувала щонайменше 2881 атаку на систему охорони здоров’я. 

ООН з питань освіти, науки і культури наприкінці останньої зими нарахувала 4456 пошкоджених або зруйнованих освітніх закладів, із них 408 знищені повністю. Для сім’ї з дітьми це означає очевидне, що люди не повертаються в абстрактну державу, вони повертаються в конкретне місто, конкретну школу, конкретну поліклініку, конкретний ринок праці. І якщо ці інституції нестабільні, повернення або відкладається, або стає тимчасовим.

Європа вже напевно не повернеться до наївної моделі 2022 року, коли український захист існував майже поза загальною міграційною логікою Союзу. Новий Пакт про міграцію і притулок, стратегія Єврокомісії на 2026–2030 роки і нова європейська система повернень показують, що Євросоюз інституційно рухається до більш жорсткого контролю, відбору і селективних легальних каналів. 

Це не тимчасова нервова реакція., а нова рівновага. І саме тому головна дилема для України вже не в тому, чи підштовхуватиме Європа частину людей до повернення. Вона підштовхуватиме. 

Головне питання в тому, чи зможе сама Україна перетворити повернення з емоційного жесту на життєздатний сценарій. Якщо ні, тоді нова європейська модель стане для Києва не початком рееміграції, а моментом, коли країна побачить, як люди формально повертаються додому, але стратегічно залишаються втраченими. 

Тетяна Вікторова