Від самого початку повномасштабної війни Європа стала одним з головних партнерів України, надаючи військову, фінансову й гуманітарну допомогу, приймаючи мільйони біженців, відкриваючи програми підтримки українських громадян, зміцнюючи санкційний тиск на Росію. Від перших днів і донині ЄС і країни-члени намагалися не допустити розвалу української економіки, забезпечити постачання озброєння і захистити українське небо хоча б частково системами ППО. Проте на четвертий рік війни, попри величезні обсяги допомоги, так і не з’явилося єдиного європейського плану її завершення. За дипломатичними жестами проступає інше, набагато складніше питання: Європа справді хоче завершення війни чи для неї вигідніший затяжний конфлікт, який дає час для переозброєння та зміцнення власної безпеки?
Чи є в ЄС план закінчення війни
Європейські держави зосередили свої зусилля насамперед на негайних потребах — від постачання артилерії й бронетехніки до енергетичної підтримки й стабілізації фінансів. Це пояснюється тим, що у перші роки війни головним завданням було не допустити поразки України й зупинити наступ Росії. У цій логіці довгострокові сценарії відходили на другий план. Проте сьогодні, на четвертий рік війни, стає очевидним, що Європа так і не виробила власного чіткого плану її завершення, і ця стратегічна порожнеча дедалі виразніше контрастує з обсягами допомоги, яку отримує Київ.
Попри відсутність єдиного плану, в Європі формуються тільки окремі ініціативи. Зокрема, Велика Британія та Франція запропонували створення так званої «Коаліції охочих», яка має стати основою для майбутніх гарантій безпеки України, включати елементи підтримки у відбудові та навіть розглядати можливість участі миротворчих сил після досягнення припинення вогню. В ній передбачено кілька ключових напрямів: посилення обороноздатності, гарантії безпеки, економічна допомога та забезпечення довготривалої підтримки після завершення активної фази бойових дій.
ЄС також презентував масштабну оборонну програму «Readiness 2030», яка передбачає інвестиції у власну промисловість і створення основи для спільної оборонної політики. Хоча ця ініціатива офіційно стосується безпеки Європи загалом, її зміст прямо пов’язаний з війною в Україні, оскільки саме вона визначає контури майбутньої архітектури безпеки на континенті. Також варто згадати про проєкт європейської системи протиракетної оборони Sky Shield, який у перспективі має прикривати й українське небо. Всі ці проєкти важливі, проте вони залишаються фрагментами загальної мозаїки і не складаються у цілісний політичний план.
Крім того, в березні у Лондоні відбувся саміт, скликаний британським прем’єром Кіром Стармером, на якому лідери ЄС і НАТО погодилися на необхідності військової підтримки України, залучення Києва до всіх переговорів і створення постійної коаліції, яка гарантуватиме безпеку навіть після завершення війни. У серпні відбулася телефонна конференція європейських лідерів з Дональдом Трампом та Володимиром Зеленським. Європейці наполягали, щоб США не погоджувалися на поступки Росії й щоб жодні рішення не ухвалювалися без України.
Пізніше у Вашингтоні Зеленський зустрівся з Трампом та лідерами Франції, Німеччини, Великої Британії і Єврокомісії, де ключовою темою стали гарантії безпеки, постачання зброї та відмова від територіальних компромісів. Хоча ці зустрічі не принесли остаточного плану, вони засвідчили прагнення Європи утримувати спільну лінію і не допустити диктату Росії.
Європейські політики дедалі частіше говорять про стратегію «миру через силу». Йдеться про те, що Україна має стати міцною й стійкою державою, здатною самостійно стримувати загрози і водночас інтегрованою в європейську політичну та економічну систему. Такий підхід передбачає, що тільки сильна Україна зможе забезпечити стабільність у регіоні й змусити Росію відмовитися від агресії. ЄС підтримує цю ідею, адже в ній закладено не лише інтереси Києва, а й безпеку всього континенту.
Проте існує лише певний план, про який офіційно не було жодного повідомлення. Видання Wall Street Journal з посиланням на європейських чиновників розповіло про українсько-європейський план, який представили віцепрезиденту США Джей Ді Венсу під час зустрічі у Великій Британії. При цьому решта американських посадовців, серед яких державний секретар Марко Рубіо, спеціальний посланець президента США щодо України Кіт Келлог та посланець з питань РФ Стів Віткофф, брали участь у переговорах у форматі відеозв’язку.
Згідно з озвученими пунктами плану, перш ніж рухатися до будь-яких інших етапів врегулювання, необхідно домогтися припинення вогню, бо не можна розпочати процес, поступаючись територією посеред бойових дій. Водночас у документі підкреслюється, що будь-який обмін територіями можливий виключно на взаємній основі: якщо Україна залишить частину територій, то Росія повинна вивести війська з інших окупованих регіонів.
У цьому плані окремо зазначається, що будь-які поступки Києва у територіальному питанні можуть відбутися лише за умови жорстких гарантій безпеки. Серед таких гарантій розглядається перспектива членства України в НАТО, яка має стати ключовим фактором, що компенсує ризики і зміцнить позиції країни. Як наголосив один із європейських перемовників, «не можна розпочати процес, поступаючись територією посеред бойових дій».
Частина європейських чиновників, на яких посилається WSJ, додає, що якщо Україна погодиться передати РФ всю Донецьку область, то Москва у відповідь муситиме залишити окуповані райони Запорізької та Херсонської областей. Отже, у плані йдеться про принцип взаємності, а не про односторонні поступки, що має стати головною відмінністю цієї пропозиції від попередніх сценаріїв, які намагалася просунути Росія.
Європейські держави прагнуть узгодити спільну позицію з Україною, яка стане основою для будь-яких можливих переговорів з Росією. Офіційні особи наголошують, що майбутнє України не може визначатися без самих українців, які продовжують боротьбу за свободу та безпеку. Водночас підкреслюється, що вирішення цього питання стосується й самої Європи, адже воно безпосередньо впливає на її власну безпеку, тому європейські країни також мають бути невід’ємною частиною процесу.
Той факт, що існує лише один, непублічний українсько-європейський план, свідчить насамперед про відсутність узгодженої та відкритої стратегії Європи щодо завершення війни. Європейські лідери на четвертому році повномасштабної війни намагаються окреслити рамки можливого врегулювання, але роблять це кулуарно, не афішуючи своєї позиції перед суспільством. Це показує, що вони побоюються публічної реакції, адже будь-які розмови про територіальні поступки України одразу викликають спротив як всередині країни, так і серед її європейських союзників.
Водночас сама логіка плану демонструє прагнення західних століть змістити акценти: не говорити про загальну перемогу чи поразку, а зафіксувати «замороження» війни на основі взаємних поступок. Тобто європейські чиновники не приховують, що ключовим пріоритетом стає припинення вогню, а вже потім вирішення складніших питань. Це свідчить про втому Європи від війни, небажання нескінченно продовжувати фінансування оборони України та прагнення знизити ризики ескалації з боку Росії.
Пропозиція про «обмін територіями» вказує на те, що частина європейських еліт готова фактично легітимізувати нову реальність, створену агресором, і домовлятися на її основі. Це небезпечний сигнал, бо він демонструє готовність визнати принцип «сила визначає кордони», навіть якщо у формі взаємності. Відповідно, план свідчить про те, що в Європі витає ідея щодо уникнення подальших втрат за рахунок геополітичного компромісу, навіть якщо він суперечить принципам міжнародного права.
Водночас згадка про гарантії безпеки, зокрема можливе членство України в НАТО, показує, що Європа усвідомлює небезпеку залишити Україну без щита. Це означає, що навіть прихильники поступок визнають: без сильних міжнародних гарантій будь-яке замороження конфлікту лише відкладе новий виток війни. Саме тому вимога інтеграції України в систему колективної оборони постає у плані як компенсатор.
Загалом цей план свідчить про кризу єдності серед західних партнерів і пошук формули, яка б одночасно дозволила зберегти обличчя, уникнути прямої поразки та все ж відкрити шлях до зупинення бойових дій. Це є сигналом того, що Європа вже не розглядає виключно військовий сценарій перемоги України, а починає схилятися до політично-дипломатичних компромісів.
Чи прагне Європа завершити війну в Україні
Європейські лідери вирішили прилетіти до Вашингтона разом з Володимиром Зеленським не тільки в якості підтримки, а як гравці, які намагаються утримати рівновагу на хиткому політичному полі. Обійми Дональда Трампа з Володимиром Путіним на Алясці стали холодним душем для європейських столиць, які передбачають, що у Білому домі президент України не отримає того ж тепла й підтримки, які були звичними в попередні роки. Саме тому канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, президент Франції Еммануель Макрон, прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер, прем’єрка Італії Джорджія Мелоні та президент Фінляндії Александр Стубб вирішили бути присутніми фізично. Разом з ними до переговорів долучається і Генеральний секретар НАТО Марк Рютте.
При цьому німецький уряд через представника Стефана Корнеліуса пояснює, що головна мета зустрічі полягає в обміні інформацією з Трампом після його контактів з Путіним. У Берліні не приховують, що питання безпеки, територіальні дилеми та санкційний тиск на Росію — це лише частина ширшого пакета, в якому головне місце займає невизначеність щодо американської позиції. Європейці намагаються зазирнути в наміри Вашингтона, аби зрозуміти, чи доведеться їм самим брати на себе роль головного гаранта української оборони. Водночас вони не мають чіткого бачення, як виглядатиме закінчення війни.
Світові ЗМІ відзначають, що сам факт присутності стількох лідерів у Білому домі свідчить про паніку. Після жестів Трампа на Алясці відносно Путіна стало очевидно: США може схиляти Київ до компромісів, що для Москви означатимуть здобутки, а для України — руйнівні втрати. Тому європейці прагнуть мінімізувати ризики, але роблять це без чіткої лінії поведінки. Вони бояться, що розмова у Вашингтоні зведеться до сценарію «припинення вогню в обмін на територіальні поступки», і хочуть бодай колективною присутністю показати, що Київ не залишився сам на сам.
Фінляндія підтвердила, що президент Александр Стубб приєднається до дискусій, вбачаючи в цьому не лише політичний, а й екзистенційний інтерес: російські війська на кордоні нагадують Гельсінкі про власну уразливість. В Італії прем’єрка Джорджія Мелоні теж вирішила бути у Вашингтоні, усвідомлюючи, що будь-який американсько-російський «договір» без урахування європейців поставить під загрозу італійську безпеку й престиж. Макрон також не міг залишитися осторонь, адже Париж від початку вторгнення позиціонує себе як один з ключових архітекторів мирних зусиль.
Проблема полягає в тому, що всі ці держави хочуть показати силу єдності, але не мають відповіді на базове питання: чи дійсно Європа хоче зараз завершити війну? У Брюсселі та національних столицях повторюють мантри про «справедливий мир», але за цими словами криється небажання запропонувати власний план, який би передбачав реальне закінчення війни.
Те, що переговори у Вашингтоні взагалі потребують колективної присутності лідерів ЄС, свідчить про стратегічну розгубленість. Європейські уряди намагаються не допустити повторення конфлікту між Зеленським і Трампом в Овальному кабінеті, а також ситуації, коли долю континенту вирішуватимуть за його спиною. Проте бояться відкрито визнати, що вони досі не готові взяти на себе роль самостійного центру ухвалення рішень. І поки вони демонструють політичну підтримку Зеленському, Трамп разом з Путіним вибудовують власний порядок денний, у якому місце України та Європи може виявитися другорядним.
Як відомо, деякі країни, серед яких Велика Британія та Франція, готові направити миротворчі сили для гарантії виконання домовленостей. Однак Європа не має спільної позиції, а США навряд чи захочуть брати участь у контролі за перемир’ям. Якщо ж навіть цей сценарій провалиться, стане очевидним: без США європейці не будуть мати надійний механізм стримування РФ.
Слід зазначити, що з моменту початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України Європейський Союз разом з фінансовими інституціями мобілізував близько 77 мільярдів євро на підтримку України. Йдеться про макрофінансові інструменти, гуманітарні програми, екстрені заходи, бюджетне фінансування та антикризові механізми. Окремо на військову допомогу виділено близько 50,3 мільярда євро. Отже, сукупний обсяг підтримки перевищує 100 мільярдів євро. Якщо ж додати витрати на забезпечення українських біженців у державах ЄС, то загальна сума допомоги сягає приблизно 147 мільярдів євро.
Водночас Сполучені Штати за весь час повномасштабної війни надали допомогу Україні на загальну суму понад $120 млрд, з них більшість – на постачання зброї. Проте цієї допомоги недостатньо, бо Росія продовжує наступ. При цьому Адміністрація Трампа прагне перекласти основний тягар утримання військового конфлікту та відбудови України на європейців, залишаючи за собою роль посередника. Своєю чергою європейські країни обіцяли підняти витрати на оборону до 5% ВВП до 2035 року. Проте ці плани не допомагають Україні зараз. І дедалі очевидніше, що Європа мусить готуватися до сценарію, коли США просто «вмиють руки». Це вимагатиме не лише більшої військової підтримки для нашої країни, а й власної дипломатичної лінії, можливо навіть прямих контактів з Москвою, бо інакше Європа знову опиниться заручником непередбачуваності американської політики.
Крім того, стримана поведінка Європи щодо завершення війни частково пояснюється страхом перед Кремлем. Чимало урядів на Заході бояться «дратувати» Путіна радикальнішими діями — від постачання літаків до створення безпекових зон на українській території. Ця логіка відкладеного рішення призвела до того, що Європа водночас допомагає Києву й дозволяє війні тягнутися. Виходить парадокс: європейці зацікавлені у мирі, але не готові платити політичну ціну за його досягнення.
Представники європейських урядів часто з побоюванням наголошують на тому, що якщо Україна отримає поразку, російські війська опиняться на східних кордонах ЄС. Саме тому вони підтримують Київ фінансово, озброюють армію, приймають мільйони українських біженців. Проте в глибині ця підтримка добре продумана, бо дозволяє виграти час для континенту для власного озброєння у випадку ймовірного нападу, але не вирішує головної проблеми — як закінчити війну на умовах, які гарантують справедливість і стабільність.
Отже, ситуація виглядає вкрай суперечливо: Європейський Союз, який від самого початку вторгнення демонстрував солідарність з Україною і взяв на себе левову частку гуманітарних, фінансових та військових зобов’язань, на четвертому році війни виявився в пастці власних вагань. Континент не хоче поразки України, проте уникає прямої відповіді на питання, як і коли він хоче закінчити війну. Її затягування дає можливість переозброювати армії, вибудовувати оборонну інфраструктуру, готуватися до можливих загроз, але водночас розмиває політичну волю поставити крапку зараз. Європа вимагає миру, проте досі лишається незрозумілим, якою ціною вона готова його добиватися.
