Щойно суспільство дізнається про черговий корупційний скандал або інший «зашквар» топ-чиновників, як все розвивається за звичним сценарієм: гучні заголовки в новинах, кілька обурених заяв, фото з затриманням — і тиша. Верхівка в державних органах, здається, вже давно знайшла свою формулу порятунку: зв’язки + квиток в один кінець + мовчазне прикриття. При цьому головними фігурантами скандалів виявляються очільники стратегічних інституцій, міністри та їх заступники. Що спільного в усіх цих історіях? Невдалі кадрові призначення та відсутність наслідків за протиправні дії. Більшість чиновників, маючи не один паспорт, не залишаються у країні, не відповідають по закону і не повертають «чесно зароблене», а зникають у географії безкарності. В умовах війни ця логіка набула додаткової чутливості. Державні закупівлі, фортифікації, гуманітарна допомога, відновлення — все, що мало би стати зоною підвищеного контролю, виявилося вразливим до старих схем. Чи може держава розвиватися успішно в такій ситуації, а владні органи викликати довіру в свого народу і мати міжнародний авторитет?
Політичні призначення замість професійних та їх наслідки
Як показали останні події, експеримент зі створенням Міністерства національної єдності та його хабами в Європі поки що втілився не в консолідацію суспільства, а гучний скандал з міністром Олексієм Чернишовим. Антикорупційна прокуратура оголосила підозру в зловживанні службовим становищем і одержанні хабаря в особливо великому розмірі віцепрем’єру та міністру національної єдності. Приводом стали події 2022 року, коли Чернишов обіймав посаду міністра інфраструктури. За версією слідства, він та його підлеглі передали столичну земельну ділянку компанії KSM-Group, яка належить забудовнику Сергію Копистирі, з порушенням процедури. Натомість, як стверджує НАБУ, бізнесмен на знак подяки продав знайомим посадовця за безцінь вісім квартир і подарував Чернишову том Сковороди за символічну тисячу доларів. При цьому сам Чернишов заявляє про свою невинуватість, за його словами, земля була передана законно, а хабарів він не отримував.
Тим не менш, Вищий антикорупційний суд визнав підозру обґрунтованою, однак ухвалив формальне рішення. Попри серйозність обвинувачень, посадовець зберіг свою посаду і повноваження, продовжуючи виконувати функції в уряді та публічно представляти концепт «національної єдності». 27 червня ВАКС визначив запобіжний захід у вигляді застави на суму 120 мільйонів 2 тисячі 668 гривень, проте клопотання детективів НАБУ про тимчасове відсторонення міністра від виконання обов’язків було відхилено. Суд не підтримав також базових заходів процесуального контролю: Чернишов не був зобов’язаний ані носити електронний браслет, ані здати закордонні паспорти. 2 липня ця позиція була підтверджена повторно — ВАКС знову відмовив у задоволенні клопотання про відсторонення посадовця.
Водночас Національне антикорупційне бюро оголосило підозру двом підлеглим Олексія Чернишова — Василю Володіну та Максиму Горбатюку. Один був держсекретарем міністерства, інший — радником. Їх підозрюють у спільному злочинному плані, який передбачав неправомірне відчуження державної землі в обмін на приватні вигоди. В центрі історії — ті ж самі забудовники, прізвища і та ж сама відсутність системного контролю.
Іншим показовим прикладом стала історія колишнього голови СБУ Івана Баканова, кар’єра якого є одним з багатьох красномовних прикладів того, як особиста довіра керівників держави легко витісняє професійну відповідність. Після років, проведених у керівництві «Кварталу 95» та партії «Слуга народу», він без жодного досвіду в сфері безпеки і держуправління очолив структуру, яка в умовах наближення повномасштабної війни мала бути максимально компетентною, автономною й технічно спроможною. Призначення Баканова було не політичною помилкою, а логічним продуктом системи, яка вважає лояльність достатньою підставою для доступу до критично важливих державних функцій. Упродовж трьох років (з 2019 до 2022 року) СБУ під його керівництвом не продемонструвала спроможності до структурної реформи та модернізації внутрішніх процесів. У момент, коли країна входила в гарячу фазу війни, спецслужба виявилася ураженою зсередини: кадрові зради, провали у регіонах, хаос у координації.
У липні 2022 року президент змушений був звільнити Баканова з посади на підставі статті 47 дисциплінарного статуту Збройних Сил України: «невиконання службових обов’язків, що призвело до людських жертв або інших тяжких наслідків». Сам цей факт, за логікою правової системи, мав би ініціювати не лише звільнення, але й кримінальну відповідальність. Однак цього не сталося. Натомість після звільнення Баканов просто зник з публічного простору, зайнявшись адвокатською практикою. Це демонструє головну функцію української вертикалі: звільнення використовується як спосіб уникнення відповідальності, а не як передумова для її встановлення.
Натомість ексначальник внутрішньої безпеки СБУ Андрій Наумов взагалі втік з України в супроводі кількох осіб за день до повномасштабного вторгнення. Він підозрювався в державній зраді, незаконному збагаченні, підробці документів та шахрайстві. У 2024 році У 2024 році Інтерпол оголосив Наумова в міжнародний розшук за обвинуваченням у заволодінні понад 3,2 млн грн у 2019–2021 роках. У жовтні 2022 року ДБР повідомило йому про підозру, і суд обрав запобіжний захід — тримання під вартою. Проте він вже встиг бути засудженим до одного року ув’язнення за відмивання коштів у Сербії, що не заважає йому залишатися недосяжним для українського правосуддя. В Україні справи тягнуться роками, але кадрове рішення щодо нього було ухвалено лише після того, як він фактично зник.
На тлі цих подій показовою є відсутність публічного інтересу до фінального результату розслідування. Незважаючи на фіксацію правопорушень на рівні кількох держав і наявність конкретної суми завданих збитків, жодна зі справ в українській юрисдикції не завершена. Процесуальні кроки є ізольованими, не мають логічного продовження і не супроводжуються аналізом управлінських рішень, які зробили ці зловживання можливими. Слід зазначити, що в українській практиці звільнення посадовців не супроводжується ані юридичною відповідальністю, ані фінансовим контролем. Особи, яких усувають з високих державних посад, не лише не проходять процедуру розслідування або публічного звіту, а й залишають посади з повним пакетом задекларованих активів, які не викликають інституційного інтересу.
Наприклад, під час звільнення Іван Баканов подав декларацію, згідно з якою за січень–липень 2022 року він отримав понад мільйон гривень заробітної плати, володів квартирою в Києві (56 кв. м), часткою в квартирі в Кривому Розі, житловим будинком площею 345 кв. м у Ходосіївці, трьома земельними ділянками в Київській області та готівкою. Крім того, його дружина задекларувала ще одну квартиру в Києві та земельну ділянку. Жоден з цих активів не став предметом перевірки з боку уповноважених органів. Звільнення не ініціювало фінансового аудиту, а також інституційної оцінки ефективності перебування посадовця на чолі силової структури.
Ще одним прикладом невдалого призначення з подальшим скандалом екс-першої заступниці міністра внутрішніх справ України Еки Згуладзе, яка у 2015 році символізувала «нову поліцію». Вона разом з іншими «зірками-реформаторами» з Грузії була оточена пафосом реформ, які провалилися, але залишила країну після низки звинувачень. Колишній міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко у своєму Facebook повідомив, що Згуладзе затримали в аеропорту Бориспіль при спробі вивезти у валізі 4 мільйони доларів. Однак Міністерство внутрішніх справ тоді офіційно спростувало цю інформацію, заявивши на своєму сайті, що ніякого затримання не було.
Крім того, 7 липня 2015 року міністр внутрішніх справ урочисто оголосив про створення спеціального Управління з повернення активів, здобутих злочинним шляхом. Він підкреслив, що йдеться про «технічну, але дуже важливу» структуру, якій доручили справи Курченка, Фірташа, Злочевського та інші багатомільярдні напрямки. Керівником управління тоді призначили Олену Тищенко — «яскраву», за словами міністра, фахівчиню, що мала «унікальні компетенції» для розплутування офшорних клубків. Промова міністра завершувалась риторичним запевненням, що «без таких фахівців нам сьогодні не обійтись». Однак вже 16 вересня 2015 року Тищенко була звільнена з органів внутрішніх справ і наступного дня щодо неї зареєстрували кримінальне провадження за статтею 366 Кримінального кодексу України — «Службове підроблення». Про подальшу долю Управління або статус цього провадження ніколи офіційно не звітував.
Одним з характерних кейсів стала також історія ексміністра екології Миколи Злочевського, власника компанії Burisma. Він займав посаду з 2 липня до 9 грудня 2010 року. Попри порушені кримінальні провадження щодо незаконного збагачення та відмивання коштів, у 2020 році кримінальне провадження проти нього було закрито. До того моменту Злочевський вже давно залишив територію України. Після звільнення з державної служби у 2014 році він повернувся до комерційної діяльності – заснована ним у 2002 році компанія Burisma Holdings, яка спеціалізується на видобутку газу, є найбільшим приватним підприємством у цій галузі в Україні. Отже, Злочевський став одним із символів недоторканності еліти, якій вдалося уникнути будь-яких юридичних наслідків, попри масштабні підозри в зловживаннях з природними ресурсами, схемах з ліцензіями та співпраці з політичними кураторами.
Ще один показовий приклад — справа Олега Гладковського (Свинарчука), колишнього заступника секретаря РНБО і ключової фігури оборонного сектору за президентства Порошенка. Розслідування журналістів «Bihus.info» 2019 року викрило масштабні закупівлі неякісних або списаних деталей для армії за завищеними цінами, а також використання прокладок і фіктивних фірм. Справу було передано НАБУ, Гладковського затримували, але надалі він був звільнений під заставу, а суди роками тягнулися без фінального вироку. Він залишався на свободі, подорожував і навіть подавав позови проти журналістів, які його викрили.
Не менш гучною була справа колишнього голови ДФС Романа Насірова, на якого при призначенні покладалися великі сподівання в реформуванні податкової сфери. Його звинувачували у наданні незаконної розстрочки податкових платежів компаніям, пов’язаним з Олександром Онищенком, що завдало бюджету мільярдних збитків. Насіров демонстративно приходив до суду у ковдрі, вдаючи з себе хворого, справу коментували світові медіа, але після кількох років засідань він не поніс жодного покарання. У 2023 році ЗМІ повідомляли, що Насіров перебуває за кордоном. Попри це, він продовжував брати участь у публічних ініціативах і подавати декларації без правових наслідків.
Ці приклади є лише частиною загальної картини. Майже в кожному випадку, де йдеться про мільйони, впливові зв’язки або ключові державні функції, українська система демонструє нездатність завершити справу вироком. Замість цього або звільнення без наслідків, або закордонне «заслання» на посаду посла, або нескінченні судові процедури.
Кадрова безвідповідальність як системна загроза державності
Причини такої ситуації криються не лише в окремих особистостях, а самій моделі державного управління, яке сформувалася протягом десятиліть. Українська система призначень на вищі посади залишається замкненою, клановою та підпорядкованою політичній доцільності. Прозорі конкурси і незалежні добори функціонують скоріше як формальна процедура, а не як справжній механізм пошуку найкращих кандидатів. Рішення ухвалюються кулуарно, з огляду не на професіоналізм та особисті якості кандидата на посаду, а на лояльність, фінансову вигоду чи баланс інтересів між політичними групами впливу. В таких умовах відповідальність просто зникає: її не вимагають, бо немає кому і з кого вимагати.
Слід зазначити, що явище безкарності після гучних скандалів не є унікальним для України. Воно спостерігається в країнах Латинської Америки, окремих державах Південно-Східної Азії, а також на Балканах. Але в тих країнах, які пройшли через справжню інституційну реформу, наприклад, Словаччина, Литва, Грузія на початковому етапі реформ, цей процес був болючим, але результативним. В Україні ж фіксується реверс: навіть за умови активної міжнародних допомоги партнерів, відсутність політичної волі породжує механізм кругової поруки, який поступово охоплює всі органи влади.
В результаті держава не має кадрового ядра, здатного діяти стратегічно й відповідально. Функції управління підмінено показовістю, а реформи — видимістю. При цьому брак довіри до інституцій з боку громадян стає хронічним: щоразу після нового скандалу частина суспільства остаточно розчаровується в можливості змін, а інша — адаптується до атмосфери постійної недовіри. Довіра до державних органів, де після обвинувачень чиновники не тільки не покарані, а ще й мають змогу виїхати за кордон і вести публічне або комфортне життя, практично не відновлюється. Навпаки – знищується кожним новим прикладом уникнення відповідальності там, де мала б бути судова оцінка.
На міжнародному рівні така ситуація фіксується й враховується. Коли партнери бачать не просто високий рівень корупції, а відсутність реальних наслідків для осіб, які займають вищі посади, це напряму впливає на рішення щодо фінансування чи воєнної допомоги. Впродовж 2024–2025 років західні держави неодноразово наголошували, що підтримка України можлива лише за умови підтвердженої політичної відповідальності всередині країни. І цей вплив уже відчувається. Уповільнення або перегляд окремих програм фінансування, затягування процедур, жорсткіші умови для наступних пакетів підтримки — все це безпосередньо впливає на роботу сектора оборони, стабільність бюджетного планування і здатність вчасно реагувати на ризики в тилу. Коли особи, відповідальні за стратегічне управління, обираються не за фаховістю, а за особистою наближеністю до політичних центрів, це підриває керованість не лише державного апарату, а й загальної обороноздатності.
Кадрова безвідповідальність як системна загроза державності є не є абстрактним ризиком, а практичним фактором дестабілізації, який діє на всіх рівнях управління. Наведені приклади з українськими чиновниками свідчать про те, що призначення на високі державні посади відбуваються без аналізу професійної репутації, врахування попередніх дій чи конфліктів інтересів. При цьому утримання чиновника на посаді після публічного викриття не розглядається як проблема, а сприймається як нормальний робочий процес.
Станом на 2025 рік в Україні відсутній механізм, який би автоматично запускав інституційні процедури перевірки управлінських рішень у випадках виникнення підозр, очевидних збоїв або зафіксованих негативних наслідків. Формальні повноваження залишаються відокремленими від будь-якої обов’язкової відповідальності, а призначення, ротації та звільнення чиновників здійснюються як внутрішньополітичні дії, не пов’язані з зовнішнім аудитом чи професійною оцінкою.
У таких умовах кадрова політика втрачає функцію контролю як інструмент державного управління. Вона не запобігає помилкам і не реагує на наслідки, а лише фіксує факт зміни посадових осіб без спроби проаналізувати причини або наслідки їхніх рішень. Така логіка формує прямі загрози для функціонування держави. Якщо система не в змозі швидко ідентифікувати неефективних або небезпечних управлінців і замінити їх за змістовними критеріями, вона втрачає оперативну здатність до самокорекції. Це стосується не лише сфери оборони чи критичної інфраструктури — така інституційна інерція поширюється на всі рівні ухвалення рішень.
У підсумку, відсутність кадрової відповідальності створює накопичувальну загрозу для всієї системи державності. У середньостроковій перспективі це означає поступову втрату керованості в ключових секторах, перехід від формального контролю до неформального впливу, і як наслідок — втрату суб’єктності держави у внутрішній і зовнішній політиці.
