У Європі – велика пауза в “зеленій” революції металургії. Виробники сталі один за одним відкладають проєкти з декарбонізації, посилаючись на ринкові ризики, брак водню, високу вартість енергії та відсутність стабільних правил гри. Після гучних стартів і політичних декларацій настав етап тверезих розрахунків: скільки коштує “зелена” сталь – і чи є кому її купувати.
Пауза як стратегія
Першим сигналом стали події вересня цього року, коли німецький гігант Salzgitter AG оголосив, що відкладає наступні етапи свого ключового “зеленого” проєкту “Salcos” щонайменше до 2028–2029 років. Ідея Salcos – замінити традиційні доменні печі установками прямого відновлення заліза (DRI), які працюють на водні, а також перейти на електродугові печі (EAF). Так можна суттєво скоротити викиди CO₂.
Вартість амбітної ініціативи – €2,5 млрд, з яких близько €1 млрд обіцяв уряд Німеччини. Перша фаза – електролізер на 100 МВт і одна EAF – уже в процесі. Але компанія вирішила зробити паузу: ринок водню розвивається повільніше, ніж очікувалось, а обіцяні державою регуляторні кроки досі не реалізовані.
Salzgitter – не єдиний прецедент. У червні “ArcelorMittal” скасував свій проєкт “EAF-DRI” для підприємств у Бремені та Айзенхюттенштадті, попри угоду з урядом про державну допомогу в €1,3 млрд. Причина – економічна нежиттєздатність “зеленої” сталі за нинішніх ринкових умов.
Роком раніше компанія заморозила інвестиції в “зелені” кластери в Іспанії та Франції – у Хіхоні й Дюнкерку – через високі енергетичні витрати й нестабільну політичну ситуацію. У Дюнкерку проєкт передбачав установку DRI потужністю 2,5 млн тонн сталі на рік і дві електродугові печі. Лише навесні 2025-го ArcelorMittal повідомив, що все ж інвестує в одну піч, але решта планів залишаються у “режимі очікування”.
Водень як слабка ланка
Технологічна модернізація європейської сталеливарної галузі спирається на водень як заміну вуглецю у процесі виробництва. Проте саме цей елемент ланцюга став головним гальмом.
Найбільший виробник сталі в Німеччині, Thyssenkrupp AG, у березні 2025 року відклав тендер на постачання водню для заводу H2 DRI у Дуйсбурзі. Як пояснили в компанії, запропонована ціна водню виявилася значно вищою за прогнозовану, а сам сектор розвивається надто повільно.
Попри це, вже в червні компанія підтвердила намір завершити будівництво заводу вартістю €3,5 млрд. Але застерегла: проєкт матиме сенс лише за умови доступних цін на енергію та появи водневої інфраструктури.
Східна Європа і південь континенту: очікування на підтримку
У квітні “Třinecké železárny Group” – найбільший виробник сталі в Чехії – переніс запуск своєї електродугової печі щонайменше на два роки, до 2030-го. Компанія сподівається отримати державну підтримку, однак поки що перспективи цього туманні.
Італія ж залишається у стадії нескінченної дискусії щодо долі “Acciaierie d’Italia (ADI)” – колишнього Ilva в Таранто. Тут планували побудувати три нові EAF загальною потужністю 6 млн тонн на рік. Але поки підприємство не має стабільного власника, ці плани залишаються радше “на папері”.
Де «зелена» сталь рухається вперед
Попри загальну стагнацію, окремі гравці продовжують рух у напрямку декарбонізації.
У Нідерландах “Tata Steel” у вересні підписала з урядом “Лист про наміри” щодо модернізації свого заводу в Еймейдені. План – вивести з експлуатації доменну піч №7, побудувати DRI-установку (спершу на природному газі, а згодом – на водні) та дві EAF. Уряд погодився підтримати проєкт на €2 млрд, ще €0,3 млрд компанія запросила з Інноваційного фонду ЄС.
У Швеції, попри технічні труднощі, продовжується реалізація двох масштабних ініціатив. SAAB будує новий “зелений” сталеливарний завод у Лулео вартістю €4,5 млрд. Його запуск відкладено на рік – через затримку з електромережами, але завершення заплановане на 2029 рік.
Паралельно стартап “Stegra” розвиває проєкт у Бодені, що має стати одним із перших заводів повного циклу “зеленої” сталі. Компанія шукає нове фінансування після часткової відмови державного фонду Climate Leap – але не зупиняє роботи.
Своєю чергою “австрійська Voestalpine” запустила проєкт “Hy4Smelt” – перший у світі демонстраційний металургійний завод, який об’єднає технології водневого відновлення заліза та електродугового плавлення. Вартість не розголошується, але фінансування підтримують як австрійські, так і європейські інституції.
Регуляторна тиша і “зелений” ринок без попиту
Ключова проблема, на яку вказують усі великі гравці, – “невизначеність політики ЄС”. Поточні захисні мита на імпорт сталі завершують дію в липні 2026 року, а механізм “транскордонного вуглецевого коригування (CBAM)”, який мав би стимулювати «зелене» виробництво, запрацює повною мірою лише з 2026 року.
Додаймо сюди слабкий ринок сталі, низький попит на дорогий “зелений” продукт і високу вартість енергії – і отримаємо суміш факторів, які змушують бізнес обережно ставитися до ризикованих інвестицій.
“Будемо чесні: час зеленої сталевої істерії минає. Настає етап технологічних та економічних рішень“, – каже Станіслав Зінченко, CEO аналітичного центру GMK Center. – “Неможливо перебудувати гігантську галузь за три-п’ять років, коли водень залишається дефіцитним, а ринок “зеленої” сталі фактично не сформований”.
Промислова реальність: менше романтики, більше економіки
Європейська металургія опинилася між екологічним імперативом і фінансовою арифметикою. Водень – поки що розкіш, енергія – дорога, політика – невизначена.
“Зелений” перехід не скасовується, але він уже не виглядає швидкою революцією. Це радше еволюція-повільна, багаторівнева, з різними темпами у різних країнах. Одні робитимуть ставку на переробку брухту, інші – на водневі технології, треті – на енергетичну інтеграцію з ВДЕ.
Проте всі очікують одного: ясних правил і стабільної підтримки, без яких навіть найзеленіші печі залишаться на папері.
Стан “зеленої” трансформації сталеливарної галузі України
Українська сталева індустрія має технологічний потенціал для поступової декарбонізації, проте процес іде повільніше, ніж декларували ще кілька років тому. Основні бар’єри: війна та пов’язана з нею невизначеність безпеки, дефіцит довгострокових інвестицій і фінансових гарантій, висока енергетична вартість, недорозвинена воднева інфраструктура та ризики, пов’язані з вимогами європейського ринку (CBAM). Одночасно є реальні проєкти й стратегічні ініціативи, що дають платформу для майбутнього переходу – за умови системної державної та міжнародної підтримки.
Металургійні холдинги (зокрема Metinvest) мають прийняті політики та анонсовані проєкти з “зеленої” сталі – частина інвестицій перенесена або реалізується за кордоном (наприклад, інвестиційні ініціативи в Італії), водночас капітальні рішення в самій Україні відкладено через політичну та безпекову невизначеність.
АрселорМіттал/Кривий Ріг та інші великі виробники адаптували виробничі плани: часткове переоснащення через EAF (електродугові печі) вже відбувається, але масштабні H₂-DRI проєкти потребують значно більших ресурсів і гарантій.
Бар’єри зеленої трансформації: між амбіціями і реальністю
Попри задекларовані амбіції “зеленої” трансформації, українська промисловість стикається з низкою системних бар’єрів, які сповільнюють перехід до низьковуглецевої економіки. Найгострішими серед них залишаються питання безпеки, фінансування, енергетичної вартості та регуляторної синхронізації з ЄС.
Насамперед, ключовим стримувальним фактором є інвестиційна невизначеність, пов’язана з війною. Відновлення великих металургійних чи енергетичних комплексів вимагає не лише капіталу, а й впевненості у безпеці виробництва та стабільності регіону. Як зазначає Reuters, навіть за наявності міжнародних програм підтримки інвестори залишаються обережними, оскільки відсутність довгострокових політичних і військових гарантій робить будь-які вкладення високоризикованими.
Другим системним бар’єром є “нестача фінансування і державної підтримки”. Для реалізації масштабних проєктів у сфері водневої металургії чи електродугових печей потрібні інвестиції обсягом у сотні мільйонів, а подекуди й мільярди євро. Приватний капітал у нинішніх умовах не готовий нести повний ризик таких вкладень. Як наголошують аналітики “Low Carbon Ukraine”, без формування стратегічних партнерств з ЄС, Європейським інвестиційним банком та іншими фінансовими інституціями перехід до “зеленої” металургії залишатиметься радше декларацією, ніж практикою.
Додатковим стримуючим чинником є “висока вартість електроенергії та відсутність розвиненої водневої інфраструктури”. Технології H₂-DRI наразі залишаються економічно невигідними для України через дорожчу енергію та дефіцит промислових обсягів “зеленого” водню. Перші регіональні ініціативи зі створення водневих хабів, про які пише “Fuel Cells Works”, поки не змінюють загальної картини – без запуску повноцінних водневих виробництв важко розраховувати на перехід металургії на нові технології.
Окремий виклик становлять “регуляторні ризики на експортних ринках”, насамперед пов’язані з механізмом CBAM (Carbon Border Adjustment Mechanism). За оцінками “S&P Global”, цей вуглецевий бар’єр створює подвійний ефект: з одного боку, він стимулює українських виробників до декарбонізації, а з іншого – накладає додаткові фінансові тягарі на компанії з високими викидами. Для України, яка прагне зберегти присутність на ринку ЄС, критично важливо досягти узгодження власного механізму ціноутворення на вуглець або добитися перехідних винятків на час адаптації до європейських вимог.
Таким чином, “зелена” трансформація в Україні залишається радше стратегічним орієнтиром, ніж реальністю. Її просування потребує не лише технологічних інновацій, а й комплексного політичного, фінансового й регуляторного супроводу – передусім через міжнародну співпрацю, стабілізацію енергоринку та гарантії для приватних інвесторів.
Де є прогрес і можливості
Попри значні виклики, зелена трансформація в Україні має й низку реальних точок зростання, де вже спостерігається поступ або відкриваються можливості для майбутнього прориву.
Насамперед варто відзначити енергетичну диверсифікацію. Україна володіє значним потенціалом у сфері відновлюваної енергетики – насамперед вітрової та сонячної. У поєднанні з модернізованими енергомережами цей потенціал може стати основою для виробництва дешевої “зеленої” електрики, а в перспективі – і водню. Це дає можливість закласти фундамент для переходу енергоємних галузей, зокрема металургії, на більш чисті технології.
Другою позитивною тенденцією є поява малих і демонстраційних проєктів, які закладають практичну основу для майбутньої масштабної трансформації. Як зазначають у Fuel Cells Works, у кількох регіонах, зокрема на Волині, уже розробляються пілотні ініціативи з виробництва водню. Такі кластери відіграють подвійну роль: вони дають змогу накопичити технологічний досвід і водночас знижують ризики великих капіталовкладень, тестуючи рішення на обмеженому масштабі перед впровадженням у промисловому форматі.
Третій напрям, де Україна має реальні можливості, – це реструктуризація експортного портфеля. Поступовий перехід від сировинного експорту до виробництва продукції з вищою доданою вартістю відкриває нові ніші, зокрема у сфері “низьковуглецевої сталі”. Як зазначають аналітики GMK Center, така продукція може стати конкурентною перевагою на європейському ринку за умови відповідності стандартам і сертифікації відповідно до вимог CBAM. Це не лише зменшить експортні ризики, а й підвищить маржинальність українського експорту, забезпечивши стійкішу інтеграцію до європейських ланцюгів вартості.
Отже, попри війну й обмежені ресурси, Україна має кілька напрямів, де “зелена” трансформація не лише можлива, а й поступово розгортається. Відновлювана енергетика, регіональні водневі ініціативи та переорієнтація експорту можуть стати трьома ключовими точками росту, якщо держава й бізнес зможуть забезпечити стабільні правила гри та довгострокову стратегію розвитку.
