Геополітична тріщина на Південному Кавказі: чому Азербайджан віддаляється від Кремля і що це означає для України

На початку літа 2025 року відбулися суттєві ускладнення у дипломатичних відносинах між Росією та Азербайджаном, що засвідчили кризу у двосторонній взаємодії цих пострадянських держав. Формальним приводом стала смерть двох азербайджанських братів – Зіяддіна та Гусейна Сафарових – під час жорсткого затримання у російському Єкатеринбурзі. Ще кількох етнічних азербайджанців госпіталізували. У Баку дії російських силовиків назвали “неприйнятним насильством” і відповіли арештом співробітників агентства “Sputnik Азербайджан”, яких вважають агентами ФСБ.

Проте інцидент виявився лише спусковим гачком для більш глибокої кризи, яка визрівала роками. Те, що раніше публічно пройшло б як черговий прикрий епізод, нині спричинило дипломатичну ескалацію, скасування візитів, блокування російських культурних проєктів у Баку й жорсткі заяви на адресу Кремля.

Випадковість чи свідома провокація?

Експерти одностайні в оцінці: події у Єкатеринбурзі були не випадковістю. Заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов зазначив, що “в РФ свідомо розраховували завдати дошкульного та болючого удару по гідності азербайджанців“. За його словами, така жорстка демонстрація сили виглядає як спроба спровокувати Азербайджан на емоційну відповідь, аби зруйнувати його новий регіональний статус.

На думку азербайджанського політолога Еміля Мустафаєва, випадок з убитими братами є “ланкою в ланцюгу тенденційної політики, де етнічні меншини використовуються як громовідвід”. Він підкреслює: “Це не просто трагедія, це симптом глибокої хвороби російського суспільства”.

Баку більше не мовчить

Відповідь Баку була безпрецедентною. Російські культурні ініціативи в Азербайджані згортаються, арештовано співробітників пропагандистського медіа, а в офіційній риториці лунає слово “агресор”. У провладній пресі Росію відкрито порівнюють зі сталінськими репресіями, а президента Путіна звинувачують у “каральному рейді” проти азербайджанської діаспори.

Ця трансформація публічного дискурсу показова. За словами Данилова, “раніше у них подача була максимально коректною – так, щоб не образити РФ. Натомість віднедавна вперше в дискурсі азербайджанських ЗМІ прозвучало, що Путін – агресор”.

Геополітичні передумови: Карабах, Туреччина і війна в Україні

Розрив з Росією відбувався поступово, але послідовно. Перемога Азербайджану у війні за Нагірний Карабах у 2020 році за підтримки Туреччини стала точкою неповернення. Це дозволило Баку усунути Москву як арбітра регіонального конфлікту і зменшити її вплив на Південному Кавказі.

До цього додався збитий торік російськими силами азербайджанський пасажирський літак над Грозним, що спричинив загибель десятків людей. Попри вибачення Путіна, розслідування виявилося формальним, а вимоги Баку були проігноровані.

Азербайджан також поступово зближується з Туреччиною. З’являються сигнали про можливе розміщення турецької військової бази на території країни. Крім того, змінюється тональність щодо Заходу, зокрема США, особливо з огляду на прихильність адміністрації Трампа до турецького лідера Реджепа Таїпа Ердогана.

Що змінюється для України?

Азербайджанська проукраїнська риторика набирає обертів. У медіа з’являються численні згадки про підтримку з боку України у 1990-х, при цьому Росію називають агресором. У Баку дедалі частіше згадують ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), а співпраця з Києвом уже не обмежується лише гуманітарною допомогою.

“Проукраїнська риторика значно зросла і на експертному рівні, і в медіа”, – підкреслює Данилов. І додає: “А для Азербайджану, де кожне слово ЗМІ контролюється владою, це дуже чіткий сигнал”.

Хоча наразі Азербайджан відмовляє у постачанні зброї, політична підтримка України у форматі міжнародних ініціатив та регіональних платформ може посилитися.

Чи можливий гарячий конфлікт?

Повномасштабна війна між Москвою і Баку наразі малоймовірна, однак ризики локальних провокацій чи погромів зростають. Кремль, за оцінками аналітиків, може активізувати спроби дестабілізації в прикордонних регіонах Азербайджану, де живе лезгинська меншина. Також не виключено, що будуть переслідування азербайджанців у Росії або атаки на бізнесменів, пов’язаних з президентом Алієвим.

“Росія більше не може собі дозволити позицію жорсткої сили на Південному Кавказі“, – констатує британський історик Том де Ваал.

І хоча Туреччина, ймовірно, намагатиметься стримати ескалацію, “ігнорувати конфлікт Ердоган не зможе“, – наголошує Данилов. Адже для Анкари союз з Азербайджаном є стратегічною складовою впливу в регіоні.

Думки експертів

На думку російського військово-політичного експерта Володимира Бекіша, якого цитує провідний азербайджанський інформаційно-аналітичний портал News.Az, нинішній конфлікт – це не просто черговий епізод у низці дипломатичних непорозумінь між двома країнами, а ознака глибшого зсуву в регіональному балансі сил, зміна позиціонування Азербайджану щодо Росії та ширшого геополітичного контексту.

Бекіш пропонує два можливі сценарії того, що сталося в Єкатеринбурзі. Перший нейтральний: російська операція була частиною рутинної роботи правоохоронців, без політичного підтексту. Другий стратегічний: дії російських спецслужб були навмисними і мали на меті продемонструвати, хто досі вважається «старшим партнером» у регіоні.

“Москва могла помилково припустити, що Баку проковтне цей сигнал мовчки, як це було раніше. Але цього разу відповідь була асиметричною і чіткою: Азербайджан уже не готовий грати за нав’язаними правилами“, — зазначає експерт. Окрему увагу Бекіш приділяє зміні зовнішньополітичних пріоритетів Азербайджану. У центрі – стратегічне партнерство з Ізраїлем, яке включає як військово-технічну співпрацю, так і енергетичний обмін. На тлі напруження між Тель-Авівом та Тегераном, Баку опинився в чутливому становищі: з одного боку, дружба з Ізраїлем, з іншого – підозри з боку Ірану, а тепер і Росії.

“Москва могла використати ситуацію для того, щоб дати сигнал – як Баку, так і іншим пострадянським столицям – що ігнорування інтересів Кремля матиме наслідки”, – пояснює Бекіш. Втім, азербайджанська відповідь засвідчила нову якість державної поведінки. Це вже не дипломатична чемність, а демонстрація суверенної суб’єктності. Баку водночас чітко окреслив межі прийнятного, але й не закрив двері для діалогу.

На думку Бекіша, головне питання наразі: що буде далі. Один сценарій передбачає поступову деескалацію: дипломатичні зусилля, внутрішнє розслідування в Росії, можливо, тиха заміна відповідальних посадовців. Інший – більш тривожний: прихований тиск з боку Москви, зокрема через азербайджанську діаспору, інформаційні операції чи використання регіональних важелів.

“У сучасному регіональному контексті Азербайджан занадто важливий, щоб його ігнорувати. Це і транспортний вузол, і енергетичний партнер, і військово-стратегічний гравець. Але головне – це держава, яка дедалі більше відстоює власний інтерес і не готова миритися з роллю молодшого союзника”, – підсумовує Бекіш.

Азербайджанське видання Axar.az аналізує економічний вимір тиску Росії на Баку, зазначаючи, що російська пропагандистська машина дедалі активніше використовує торговельно-економічні інструменти як засіб політичного впливу.

З посиланням на російське видання “Ведомости”, журналісти підкреслюють, що загострення політичних відносин між Росією та Азербайджаном створює передумови для розриву економічних зв’язків, насамперед у сфері енергетики та сільського господарства. Зокрема, йдеться про імпорт в Азербайджан дешевшої російської нафти для внутрішнього споживання, тоді як дорожча азербайджанська сировина йде на експорт, забезпечуючи прибутки. Також Росія є головним ринком для експорту азербайджанських овочів і фруктів, особливо томатів.

Втім, на думку видання, якщо Москва і спробує використати економіку як важіль, вразливість буде обопільною. Частка Азербайджану в зовнішній торгівлі Росії становить менше 1%, отже для Кремля така втрата не є критичною. Однак проблеми можуть виникнути в південних регіонах РФ, де азербайджанська продукція посідає значне місце на ринку.

З огляду на нові логістичні маршрути та прагнення Баку вийти на ринки ЄС, можливе ембарго може навіть підштовхнути Азербайджан до розширення присутності в Європі. Крім того, на тлі торгового дисбалансу – за перші п’ять місяців 2025 року Азербайджан імпортував з Росії товарів на $1,7 млрд, а експортував лише на $445 млн – саме Росія зазнає більшого економічного виграшу від нинішніх зв’язків. І, відповідно, матиме більше втрат у разі їх розриву.

Експерт з питань Південного Кавказу Вадим Дубнов, коментуючи останнє загострення у відносинах між Баку та Москвою, зазначає, що Азербайджан демонструє прагнення до більшої самостійності у зовнішній політиці. За його словами, це сигнал про намір збільшити дистанцію від Росії.

Як підкреслює Дубнов, таким чином Баку намагається виправити дисбаланс, який сформувався у двосторонніх відносинах протягом останніх років. Водночас характерною рисою азербайджанської дипломатії залишається прагнення зберігати рівновіддаленість від усіх глобальних центрів впливу.

Український воєнний експерт Юрій Касьянов висловлює свою доволі стриману оцінку активності Баку: “Азербайджан не буде воювати з Росією, як би хто цього не хотів. Зате в них є могутня діаспора в Росії, яка зацікавлена в збереженні свого становища, в продовженні своїх економічних зв’язків з РФ, які зміцнюють російську економіку у війні з Україною. Така цинічна правда життя; через пару днів або тижнів все заспокоїться, і кожен десятий азербайджанський рубль з торгівлі на московських ринках буде прилітати до нас новенькими шахедами”.

Отже, криза у відносинах між Росією та Азербайджаном – не випадкова сварка, а прояв глибших геополітичних зрушень. Азербайджан намагається вийти з тіні Москви, будуючи власну субрегіональну стратегію за підтримки Туреччини й Заходу. У цьому новому балансі Україна має шанс закріпити свої позиції як союзника в умовах глобального протистояння авторитарних режимів та демократичних ініціатив.

“Азербайджан дає зрозуміти, що більше не готовий пасивно приймати поведінку Росії, передусім коли на кону стоять його власні інтереси”, – підсумовує Заур Ширієв із берлінського центру Карнегі.

Для Києва це – не лише нове вікно можливостей, але й чергове нагадування: російський вплив у світі слабшає, і це варто використати.